Будні сірої зони: розповідь шкільної вчительки

Наша співрозмовниця — відважна жінка, яка спілкується українською та не приховує своїх поглядів, хоча увесь час військового конфлікту живе біля передової. Ми не вважаємо за можливе розкривати її особисті дані, але передаємо її історію.

Влітку 2014-го року я майже кожного дня бувала у Горлівці. Там вперше побачила налагоджені блок-пости біля міського відділу міліції та на виїзді з міста. Мала навіть знайомих, які пішли служити на ці блок-пости. Говорили, що творитимуть новий світ: відберуть шахти та підприємства у багатих, всі будуть рівними.

Я працюю в школі, викладаю історію, тож  сперечалася, наводила приклади з історії. Мені радили помовчати, бо якщо буду багато говорити, то мені й хату можуть спалити. Згодом ті двоє знайомих, що служили, покидали свої блок-пости, я бачила їх на нашій території. Вони розповідали, що чекали «равенства и братства», але не дочекалися. Мій чоловік – шахтар, все життя працював на шахтах. Так от – з його знайомих жоден не пішов до «русского мира».

А вже у липні так звані «ополченці» прибули до нас в село, щоб забрати мого старшого сина. Це було жахіття, коли його забирали: вночі п’ятеро автоматчиків в балаклавах увірвалися в хату, запхали сина в багажник авто та вивезли у напрямку Горлівки. Нічого не пояснювали, наставили на мене автомат та кричали: «Відійди, бо зараз тебе розстріляємо!»

Біля Горлівки є покинуте училище, де знаходилася база так званих «ополченців». Там у підвалах тримали мого сина. Ми не спали всю ніч, вранці приїхали у це місце. До нас вийшов знайомий хлопчик, якого я добре знала. Вночі він був серед тих п’ятьох у масках, що приїздили до нас. Цей хлопець сказав: «Извините, ошибочка вышла». Син потім розповів, що його тримали у наручниках та допитували в цих підвалах. Дізналися, що наскаржився на сина мешканець сусіднього села, з яким він товаришував. Мав на сина якісь образи та хотів помститися. Згодом зізнався, що це був наклеп. А пізніше втік з «ополченія», кажуть, що поїхав до Росії.

Думаю, нам просто пощастило, що сина відпустили. Колись горлівські молоді люди порушили комендантську годину, пізно ввечері пили пиво біля кафе та гучно сміялися, то приїхали «ополченці», запхнули цих хлопців в багажник, вивезли до прудів на околиці, постріляли їм по колінках та кинули. Мати одного з хлопців, моя знайома, шукала сина всю ніч. Звісно, це стосувалося тільки громадянського населення, бо самим «ополченцям» все було дозволено – і випивати, і віджимати машини в людей.

Зараз ми живемо фактично на передовій, ввечері я вже кілька разів виходила на вулицю, прислухалася. Після четвертої години відбуваються гучні обстріли з двох боків. Розумію, що це далеко від нас – десь кілометра три-чотири, але все одно напружує.

До 2015 року тут була так звана «сіра зона». Ми могли виїжджати через блок-пост з сьомої ранку, а після обіду він вже зачинявся, тоді вже не могли нікуди виїхати, були фактично замкнуті між двома блок-постами. Періодично йшли обстріли з обох боків. Зараз ці блок-пости пересунули, а ми, слава богу, тепер в Україні. Але все одно стріляють, нещодавно снаряди падали в нас на краю села. В травні цього року в сусідньому селі, неподалік від нас, снарядами було зруйновано будинок мого дядька. І це не єдиний зруйнований тоді будинок.

Життя в «сірій зоні» було нелегким, тим більше у нас в селі немає пошти, магазину, лікарні. Найближче село, де все це є, — Опитне. Двічі на тиждень до нас приїздить продовольча автолавка. Там пенсіонери купують хліб та інші товари. Під час перебування у «сірій зоні» машина приїжджала, коли не було обстрілів та пропускали через блок-пост. Тоді навіть на власному авто складно було провезти продукти. Але і сільська рада, і місцеві намагалися підтримувати один одного, в кого є машина, підвозили сусідів, привозили продукти тим, хто не міг виїхати. Коли в нас ще не було автобуса, я на власній машині возила п’ятьох наших учнів до школи.

Я викладаю в районній школі. Діти, що мешкали в Майорську та інших населених пунктах, де не було своїх шкіл, колись їздили на навчання у Горлівку. За ці три роки всі поступово перестали туди їздити. В цьому році останні шестеро дітей перейшли до нашої школи. Я є супроводжуючим вчителем у шкільному автобусі, тож вранці ми об’їжджаємо всі села та збираємо 28 дітей з чотирьох населених пунктів. Звісно, що частенько попадали під обстріли. Коли чуємо, що стріляють, то стоїмо, чекаємо, коли вщухне. Бувало, намагалися швидше виїхати із зони обстрілу, а за нами прямо земля піднімалася від снарядів. Приїжджаємо під обстрілами до школи, діти повинні навчатися. А потім вони повертаються додому, де часто немає світла, бо пошкоджено лінію електромереж, а їм ще треба виконувати домашні завдання. В одного хлопчика з Майорська досі в тілі залишилися уламки снаряду, проте лікарі поки не беруться оперувати: операція має бути досить складною, чекають, щоб дитина трохи підросла.

Але все одно, зараз вже краще, бо у 2014-2016 роках бувало, що під час сильних обстрілів діти залишалися спати в школі, для них там обладнані ліжка. Звичайно, за час конфлікту найбільше постраждали саме мирні жителі, а особливо – діти. Наприклад, шестеро дітей з Бахмутки весь час військових дій знаходилися тут, нікуди не виїжджали. Наш учень, восьмикласник з Бахмутки, як тільки починаються обстріли, одразу лякається та біжить куди за очі ховатися. І так не тільки у дітей. По собі знаю: як десь хлопне хвіртка, вже смикаєшся від різкого звуку. Проте зараз до наших дітей дуже багато уваги: їх вивозять у табори, нещодавно ми безкоштовно возили їх у Харків на матч «Шахтар» — «Манчестер Юнайтед». Багато приїздить волонтерів, проводять різні майстер-класи.

Що стосується медичної допомоги, за нами закріплена медична сестра, яка мешкає у селі неподалік. Коли є більш серйозні проблеми, то треба їхати в фельдшерський пункт в Опитному або можна викликати лікаря. Під час перебування у «сірій зоні» найбільшу допомогу нам надавали парамедики-волонтери ASAP, які базуються неподалік. Зверталися до них, вони могли навіть нескладну операцію зробити, лікували, зашивали. Коли була потреба, на своїх машинах вивозили до лікарні міста Артемівська, бо швидку після п’ятої вечора не пропускали через блок-пост. Зараз звичайно з цими питаннями набагато легше.

На жаль, світла в кінці тунелю поки що не видно, але мирним людям з обох боків набридла війна та постійне життя у страху.

Матеріал підготовлен у рамках проекту “Юридична підтримка населення, постраждалого внаслідок конфлікту на сході України”, який впроваджується за фінансової підтримки Швейцарської агенції розвитку та співробітництва (SDC). Інформація та погляди, викладені в даному матеріалі є думкою автора (-ів) і не обов’язково відображають офіційну позицію Швейцарської агенції розвитку та співробітництва (SDC).