ГО «Донбас СОС» продовжує надавати юридичні консультації громадянам, житло яких постраждало внаслідок бойових дій на сході України. Одним із ключових моментів залишається перспектива вирішення у суді питання про призначення та виплату компенсації за пошкоджене або зруйноване нерухоме майно.
У попередніх матеріалах ми вже аналізували механізми, які дозволяють отримати допомогу на ремонт, та розглядали порядок звернення до судів, а також позицію Верховного суду щодо виплати компенсації за рахунок державного бюджету України. Справи постраждалих осіб продовжують розглядатися у судах та Європейським судом з прав людини.
Судова практика, за результатами розгляду справ, продовжує залишатися неоднозначною. Деякі суди задовольняють позовні вимоги повністю або частково.
31 липня 2014 року під час масового артобстрілу в будинок, в якому розташована квартира постраждалого, потрапили снаряди. Внаслідок цього було пошкоджено стіни, стелю та балкон квартири, а також знищено всі меблі, техніку та речі, які були в квартирі. Краматорський міський суд Донецької області задовольнив частково вимоги позивача щодо призначення компенсації, визнавши завдану матеріальну шкоду у розмірі 47 677 грн. В якості аргументів для прийняття рішення було використано також і практику Європейського суду з прав людини. У своїх висновках суд зазначив, що він «…дотримується тієї позиції, що обов’язки, які держава бере на себе згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, включають у себе обов’язок держави вживати всіх можливих засобів для забезпечення прав і свобод людини на власній території. Цей обов’язок залишається в силі навіть тоді, коли застосування державою своєї влади обмежено на частині її території, й передусім держава зобов’язана вживати всіх відповідних, можливих і доступних засобів для забезпечення прав і свобод людини на всій її території…».
Інші ж – відмовляють у задоволенні позовних вимог.
11.06.2015 року під час проведення антитерористичної операції в м. Торецьк (на той час Дзержинськ) Донецької області була бойовими снарядами пошкоджена квартира у двоквартирному житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, яка використовувалася для проживання сім’ї. В результаті попадання бойових снарядів будинок у подальшому не може використовуватися для проживання та потребує капітального ремонту. Постраждалий звернувся до Червонозаводського районного суду м. Харкова з позовом про відшкодування шкоди. Суд відмовив у задоволенні вимог. Тому постраждалий оскаржив рішення до Апеляційного суду Харківської області. За результатом оскарження суд наголосив на правильності прийнятого рішення. Зокрема було зазначено:
— відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку не доведено, що житло позивача було пошкоджено внаслідок терористичного акту, або проведення антитерористичної операції, не встановлений факт скоєння злочину. Крім того, за відсутності спеціального закону про умови та порядок відшкодування шкоди, завданої майну фізичній особі, яка потерпіла від злочину, немає правової можливості для застосування норми ч. 1 ст. 1177 ЦК України про відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину;
— при цьому суд не знайшов підстави для відшкодування майнової шкоди на підставі ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, оскільки позивач не дотримався вимог ч. 9 ст. 86 КЦЗ України про необхідність для отримання грошової компенсації передати пошкоджене житло місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб’єктам господарювання.
Але кожен суд при розгляді питання щодо призначення та виплати компенсації за пошкоджене або зруйноване майно в ході бойових дій наголошує на тому, що в Україні дане питання залишається неврегульованим. Постраждалі особи вимушені йти до суду, щоб підтвердити факт руйнування внаслідок обстрілів під час проведення антитерористичної операції.
Наголошуючи на необхідності розв’язання даного питання саме Україною, варто звернутися до практики Європейського суду з прав людини. У рішенні від 8 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» Суд зазначив, що відповідальність держави має абсолютний характер і об’єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (§ 70).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 жовтня 2012 року у справі «Катан та інші проти Молдови та Росії» Суд зазначив, що хоча Молдова не має ефективного контролю над діями «ПМР» в Придністров’ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов’язок за статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають (§ 110).
Простіше кажучи, якщо держава не в змозі захистити права громадян та забезпечити їх безпеку, то на ній лежить обов’язок створити належний механізм компенсації завданої шкоди. При цьому саме поняття “компенсації” може розглядатися не тільки як надання грошових коштів за втрачене майно, а будь-які інші заходи, які може вжити держава, у тому числі можливість обміну майна на таке, що розташоване на підконтрольній території. Сподіваємось, що кількість справ, розглянутих судами України щодо пошкодженого або зруйнованого майна внаслідок бойових дій на сході, сприятимуть скорішому врегулюванню питань компенсації. Крім того, у наступному матеріалі буде проаналізовано значення майбутніх рішень Європейського суду з прав людини для України щодо вирішення компенсаційних питань постраждалих.
Стаття підготовлена у рамках проекту “Юридична підтримка населення, постраждалого внаслідок конфлікту на сході України”, який впроваджується за підтримки Швейцарської агенції розвитку та співробітництва (SDC). Інформація та погляди, викладені в даній статті є думкою автора (-ів) і не обов’язково відображають офіційну позицію Швейцарської агенції розвитку та співробітництва (SDC).