Чому небезпечно їздити на ТОТ? Бо можна приїхати, як завжди, аби провідати близьких, але раптом опинитися під слідством, перенести катування, зізнатися у будь-чому, отримати вирок іменем республіки, яка не визнається цивілізованим світом, за злочин, якого не скоював. Без закону, без захисника, без доказів. Ця історія трапилася з Андрієм, сином Марії Миколаївни (імена змінені — ред.).
Жінка мешкає у селі Нікольского району на Донеччині. У повному розпачі вона розповідає, як це сталося:
- Син Андрій вже дорослий, багато років мешкає окремо, працював у різних містах, винаймав житло, бо в нас тут роботи немає. Мабуть, п’ять років він живе громадським шлюбом із жінкою – Оленою. Вона з Донецьку, але виїхала звідти. Олена живе та працює у Києві, винаймає квартиру. Проте в Донецьку залишилася її донька. Дівчинка живе у бабусі, Олениної мами.
Син разом з Оленою час від часу приїжджали. Провідували малечу, везли гостинці, одяг, інші необхідні речі. Так було не один раз. Але цього разу мій син поїхав, а назад не повернувся. Виїхали вони з Оленою 9 лютого. Через якийсь час до мене завітали наші місцеві поліцейські з питаннями про сина. Я розповіла, що він живе та працює в Києві, проте зараз зі своєю жінкою виїхав по справах до Донецька. Правоохоронці сказали, що отримали повідомлення, начебто мій син зник безвісти.
Спробувала зателефонувати синові, але зв’язку не було. Майже через місяць мені зателефонувала Олена та повідомила, що Андрія затримали у Донецьку. Спочатку просто для перевірки документів. Я була впевнена, що за три години після затримання для перевірки його повинні були відпустити.
Ще через деякий час зателефонував вже сам Андрій, сказав, що він у СІЗО. Розповів, що спочатку його дійсно затримали для перевірки документів. А потім звинуватили начебто у пограбуванні – стаття 173, частина 2. За цією статтею можливе покарання – від нуля до шести років позбавлення волі.
Жертва пограбування – місцевий чоловік. Коли його запросили на впізнання та показали сина як підозрюваного, той чоловік не впізнав у Андрієві грабіжника. Сказав, що вперше бачить. Тоді слідчий вивів того чоловіка за двері, а коли через кілька хвилин вони повернулися, чоловік впевнено сказав про Андрія: «Так, це він мене пограбував!»
До того ж, судячи з дати, коли відбулося пограбування, син взагалі не був на території “ДНР”. Перевірити це досить просто – достатньо запросити дані з блок-постів про дати в’їзду та виїзду. Але ніхто там і слухати про це не захотів, а тим більше щось робити. Звичайно, якби винайняти адвоката, той би міг довести всі ці факти. Але ні в мене, ні в Олени таких грошей просто немає. Як нам казали, тільки для початку потрібно було заплатити мінімум 300 доларів.
Безкоштовного адвоката, якого за законом України, мали надати сину, не надали. Аби змусити сина визнати себе винним, слідчі били його: всі руки перебиті, пошкоджено спину. Спочатку він відмовлявся підписати, проте били все сильніше. Пояснювали: «Перестанемо бити, як зізнаєшся». Він не витримав та підписав якісь папери.
Днями відбувся суд по цій справі. На суді той чоловік – жертва пограбування – знову сказав, що не бачив Андрія раніше і не впізнає у ньому нападника. На що суддя розсміявся та нагадав: «Це ж той самий, який вас пограбував, невже не пізнаєте?»
Тоді чоловік наче пригадав: «Точно, це він намагався відібрати в мене сумку з цінними речами». Виходить, що і пограбування ніякого не було, а мого сина засудили ні за що?
Що можу зробити я – 70-річна пенсіонерка? Мені навіть кредиту не дадуть, аби винайняти адвоката для сина. Грошей у мене немає. Коли дзвонив, син казав: «Мамо, роби все, що завгодно, але витягни мене звідси!»
На те, що у Донецьку вийде щось зробити, в мене надії немає. І син казав: «Може, мене передадуть нашим, в Україну? Там вже розберуться, бо тут я просто пропаду, тут нема законів».
Я написала кілька листів – в апарат Президента, Верховну Раду, СБУ та Уповноваженому з прав людини. Поки що відповіли мені тільки з Верховної Ради. У відповіді сказано, що мій лист передано до СБУ, бо ця справа знаходиться в їхній компетенції. Також я зверталася до ОБСЄ. Днями спілкувалася з їхніми представниками. Обіцяли якусь допомогу. Побачимо.
Звичайно ГО “Донбас СОС” не може судити про ступінь вини чи невинуватості даної конкретної людини. Але процес розгляду квазі-судами ДНР та ЛНР кримінальних справ викликає багато питань. Особи, що отримали вироки цих псевдо-судів, після звільнення не будуть вважатися судимими у розумінні законодавства України.
Також до нас надходить багато повідомлень про поширення катування та жорстокого поводження під час досудового слідства на тимчасово окупованих територіях. На сьогодні такі повідомлення ніхто не фіксує та не розслідує.
Трагічність ситуації заключається в тому, що в цих випадках у українських органів влади, правозахисних організацій, існує обмаль інструментів, які можуть допомогти людині. Доступу до місць несвободи в ОРДЛО немає навіть у міжнародних організацій, які працюють там. Представники де-факто влади на тимчасово окупованих територіях Донбасу відмовляють в переведенні на підконтрольну Україні територію осіб, яких було ув’язнено після початку АТО. Також таких осіб не включають до списку полонених для обміну.
Фактично єдиний спосіб вплинути на ситуацію — привернення уваги до кожного конкретного випадку.