Юридичний аналіз “Спадкування сум пенсій, що підлягали виплаті пенсіонерові відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”. Судова практика”.

Відповідно до статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII (надалі по тексту — “Закон №2262-XII”): суми пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім’ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім’ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. При зверненні кількох членів сім’ї належна їм сума пенсії ділиться між ними порівну. Зазначені суми виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера.

При цьому відповідно до статті 1227 Цивільного кодексу України (надалі по тексту — “ЦК України”): суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

Таким чином існує певна суперечність між статтею 1227 ЦК України та статтею 61 Закону №2262-XII в частині включення в спадщину сум пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові відповідно до Закону №2262-XII і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю.

В усіх випадках наявність неоднозначного трактування положень нормативно-правових актів призводить до звернення до суду. Не є виключенням і описаний вище випадок.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР) щодо застосування статті 61 Закону №2262-XII (критерії пошуку: (1) пошук за контекстом — суми пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю, не включаються до складу спадщини; (2) форма судового рішення — постанова, рішення; (3) форма судочинства — адміністративне; (4) регіон суду — Донецька область, Луганська область) знайдено 21 судове рішення. Із них 18 судових рішень в першій інстанції, та 3 судових рішень в апеляційній інстанції, 0 судових рішень в касаційній інстанції. Таким чином по питанню, що досліджується вже сформувалась певна судова практика.

Що таке судова практика? Судова практика — це судові рішення, що створюються в процесі діяльності органів судової влади, перш за все судів вищих інстанцій, адже згідно з ч.2 статті 125 Конституції України, Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а статтею 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” передбачено, що Верховний Суд повинен забезпечувати сталість та єдність судової практики. Станом на поточну дату в ЄДРСР за зазначеними критеріями пошуку відсутня судова практика Верховного Суду.

Судову практику щодо застосування статті 1227 ЦК України та статті 61 Закону №2262-XII в контексті внутрішньо переміщених осіб/тимчасово окупованих територій наразі сформовано із рішень судів першої та другої інстанцій, що звичайно не гарантує єдність підходу до даного питання всіх судів України, проте дає можливість прогнозувати поведінку у тій чи іншій ситуації, правильно будувати алгоритм дій.

Отже, на підставі відкритих даних із ЄДРСР станом на грудень 2018 року можна говорити про наступне:

 

(1) Стаття 1227 ЦК України має перевагу над статтею 61 Закону №2262-XII у випадках:

(1.1.) якщо особа (спадкоємець) про наявність включення в спадщину сум пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові відповідно до Закону №2262-XII і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю, дізналась під час отримання свідоцтва про право на спадщину (справа №805/4959/18-а, апеляція подана — рішення в апеляції поки відсутнє).

Вирішуючи даний спір, суд виходить з наступного: (а) особа отримала свідоцтво про смерть; (б) особа звернулася з заявою про відкриття спадкової справи для прийняття спадщини; (в) особа отримала свідоцтво про право на спадщину за законом; (г) особа, на наступний день після отримання свідоцтва про право на спадщину звернулась із заявою про виплату недоотриманої пенсії (шестимісячний строк встановлений статтею 61 Закону №2262-XII був пропущений). Суд задоволення позову щодо зобов’язання у виплаті недоотриманої пенсії аргументує наступним:  

Цивільним кодексом України регулюються правовідносини у сфері спадкування. Відповідно до частини 1 статті 1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Частиною 1 статті 1218 Цивільного кодексу України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно із частиною 1 статті 1227 Цивільного кодексу України, суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини. Тобто, судом встановлено, що позивач звернулась із відповідною заявою до відповідача після отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, в якій був зазначений залишок недоотриманої пенсії.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. З 22 листопада 2014 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (далі — Закон № 1706-VII), яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб. У частині другій статті 7 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв’язання проблем, пов’язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. У відповідності до вимог статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано у рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства». Суд зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод  1950 року (далі Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов’язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що, з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов’язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини». У рішенні від 26 червня 2016 по справі «Суханов та Ільченко проти України» (CASEOFSUKHANOVANDILCHENKOv. UKRAINE) заяви № 68385/10 та 71378/10 в § 53 Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов’язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «ОСОБА_5 Греції та інші проти Греції» (FormerKingofGreeceandOthersv. Greece) заява № 25701/94, п.п. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-ХІІ). Враховуючи загальні принципи міжнародного права, викладені у наведених вище рішеннях Європейського суду з прав людини, суд вважає, що у спірних правовідносинах позивач не може бути позбавленим права на одержання належних їй сум (надалі по тексту від словосполучення “Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови…” до словосполучення “суд вважає, що у спірних правовідносинах позивач не може бути позбавленим права на одержання належних їй сум” будемо використовувати збірне поняття “аналогічно аргументації в справі №805/4959/18-а”)

 

(1.2.) якщо судове рішення ухвалюється не з підстав протиправності рішень чи дій відповідача, а з підстав неможливості поновлення прав позивача, в інший спосіб ніж через судове рішення (справа №0540/6715/18-а, апеляція подана — рішення в апеляції поки відсутнє).

Вирішуючи даний спір, суд виходить з наступного: (а) особа отримала свідоцтво про смерть; (б) в межах шестимісячного строку особа звернулася за отриманням допомоги про поховання, яка передбачена цією ж статтею 61 Закону №2262-XII; (в) особа звернулася до звернулася з заявою про відкриття спадкової справи для прийняття спадщини; (г) від імені особи одночасно із відкриттям спадкової справи було направлено запит щодо суми недоотриманої пенсії; (д) особа отримала свідоцтво про право на спадщину за законом; (г) особа після отримання свідоцтва про право на спадщину звернулась із заявою про виплату недоотриманої пенсії (шестимісячний строк встановлений статтею 61 Закону №2262-XII був пропущений). Суд задоволення позову щодо зобов’язання у виплаті недоотриманої пенсії аргументує наступним:  

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Статтею 46 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. Нормами статті 61 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” встановлено, що суми пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім’ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім’ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Цивільним кодексом України регулюються правовідносини у сфері спадкування. Відповідно до частини 1 статті 1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Частиною 1 статті 1218 Цивільного кодексу України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно із частиною 1 статті 1227 Цивільного кодексу України, суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини. Аналогічно аргументації в справі №805/4959/18-а.

(1.3.) якщо особа в межах шестимісячного строку після смерті вживає заходів, щодо виплати їй сум недоотриманої пенсії, шляхом звернення і до органу пенсійного фонду, і до нотаріуса (справа №242/3608/17, Донецький апеляційний адміністративний суд: залишено рішення без змін).

Вирішуючи даний спір, суд виходить з наступного: (а) особа отримала свідоцтво про смерть; (б) особа звернулася з заявою про отримання недоотриманої пенсії, але їй було відмовлено та роз’яснено, що отримати її вона зможе лише після заведення спадкової справи; (в) особа звернулася з заявою про відкриття спадкової справи для прийняття спадщини; (г) особа отримала свідоцтво про право на спадщину за законом; (г) особа після отримання свідоцтва про право на спадщину звернулась із заявою про виплату недоотриманої пенсії (шестимісячний строк встановлений статтею 61 Закону №2262-XII був пропущений). Суд задоволення позову щодо зобов’язання у виплаті недоотриманої пенсії аргументує наступним:  

Відповідно до ч. 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Належних та допустимих доказів відсутності звернення позивача до відповідача, з метою отримання належних після смерті пенсіонера сум недоотриманої пенсії, відповідачем не надано. Тоді як, в аспекті ч. 2 статті 77 КАС України надання таких доказів є обов’язком відповідача. Слід також зазначити, що позивачу було виплачено допомогу на поховання за померлого, що в свою чергу, дає суду підстави вважати про наявність відповідного звернення позивача до відповідача з метою отримання належних їй сум.

Справа №433/2271/17 схожа ситуація та аргументація, за виключенням (б) особа звернулася з заявою про отримання недоотриманої пенсії, але їй було відмовлено у зв’язку з тим, що має місце невідповідність у написанні прізвища у свідоцтві про народження позивача (особа змінила прізвище через укладення шлюбу).

 

(2)  стаття 61 Закону №2262-XII має перевагу над стаття 1227 ЦК України. Необґрунтованими є посилання позивача, як на ознаку законності своїх вимог, щодо наявності свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини, не передбачено здійснення виплати недоодержаної суми пенсії, в порядку спадкування. В даній справі відсутня аргументація щодо вжитих заходів, щодо виплати сум недоотриманої пенсії, шляхом звернення протягом шестимісячного строку органу ПФУ, аргументація щодо поважності причин пропуску зазначеного строку (справи №805/4181/18-а, рішення набрало законної сили; №200/9875/18-а, Перший апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції).

 

При дослідженні судової практики з даного питання необхідно також звернути увагу на рішення в справах №1240/2170/18 (включаючи апеляційну інстанцію), №1240/2465/18 (включаючи апеляційну інстанцію), №428/11470/17 (тільки апеляційна інстанція) в яких суд постановив: (1) визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у виплаті недоодержаної пенсії; (2) зобов’язати орган пенсійного фонду повторно розглянути заяву про виплату недоотриманої пенсії з урахуванням висновків суду по цій справі; (3) відмовити у зобов’язанні виплатити неодержану пенсію (передчасна вимога).

Аргументація зазначеного наступна:

Статтею 61 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” визначено, що суми пенсії, які підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв’язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім’ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім’ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. За приписами частини 3 цієї статті зазначені суми виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера. Суд погоджує доводи відповідача про те, що шестимісячний строк, встановлений статтею 61 Закону, є пресічним, разом з тим, в даному випадку необхідно враховувати існування обєктивних чинників, які вплинули на можливість вчасного звернення позивача до з відповідною заявою, а також те, що у відповідності до вимог пунктами 3, 6, 8 частини другої статті 2 КАС України рішення суб’єкта владних повноважень має бути прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Відповідачем (органом ПФ України) не враховані обставини, що мають значення для прийняття рішення: в справі №1240/2170/18 (встановлення через суд факту смерті), №1240/2465/18 (встановлення через суд факту сумісного проживання), №428/11470/17 (проживання заявника на тимчасово окупованій території).  Аналогічно аргументації в справі №805/4959/18-а, проте абзацом другим частини четвертої статті 245 КАС України визначено, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Суд не може перебирати на себе повноваження органів державної влади, в даному випадку органу ПФУ, оскільки питання щодо виплати недоодержаної пенсії померлого пенсіонера є виключною компетенцією відповідача. Крім того, на питання суду представник відповідача пояснила, що наданий позивачем пакет документів управлінням не перевірявся не цим документам не надавалася оцінка, а відмова у виплаті ґрунтувалася виключно на пропуску позивачем шестимісячного строку, визначеного статтею 61 Закону №2262-ХІІ. Тому у задоволенні позовної вимоги про зобов’язання виплатити недоотриману пенсію слід відмовити. Разом з тим, згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить, суд на підставі частини другої статті 9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об’єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним (ефективним). Зобов’язати повторно розглянути заяву про виплату недоотриманої пенсії з урахуванням висновків суду по цій справі.

До аналогічних висновків прийшов суд в справі №428/11470/17 (в першій інстанції відмова аргументована тим, що позивач не надав суду будь-яких доказів виконання всіх необхідних дій для отримання пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв’язку з його смертю — звернення до відповідача протягом шести місяців з дня смерті. В апеляції —  рішення аналогічне описаному вище). Проте по справі №428/11470/17 має місце продовження розгляду. Оскільки за результатами розгляду справи особа звернулась повторно із заявою про виплату пенсії та отримала відповідь про повторний результат розгляду заяви про виплату недоотриманої пенсії на підставі того, що зазначені суми недоотриманої пенсії виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше шести місяців після смерті пенсіонера, що відповідно призвело до повторного звернення до суду. За наслідками розгляду справи №812/936/18, судом із врахуванням загальних принципів міжнародного права, викладених у наведених вище рішеннях Європейського суду з прав людини, зазначив, що у спірних правовідносинах позивач не може бути позбавленим права на одержання належних їй сум. При повторному розгляді заяви позивача про виплату пенсії відповідач повинен був урахувати висновки Донецького апеляційного адміністративного суду, викладені в постанові по справі №428/11470/17, який надав оцінку причинам пропуску позивачем шестимісячного строку звернення із заявою про виплату пенсії. Однак, відповідач проігнорував зазначені висновки судового рішення, яке набрало законної сили та є обов’язковим до виконання, та повторним рішенням протиправно відмовив позивачеві у виплаті недоотриманої пенсії з тих самих підстав, а саме у зв’язку з пропуском шестимісячного строку звернення з відповідною заявою. Таким чином, при прийнятті повторного рішення про відмову у виплаті недоодержаної пенсії відповідач діяв протиправно, відтак, вказане рішення належить до скасування. Також суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача виплатити позивачеві недоотриману пенсію, оскільки саме такий спосіб захисту порушених прав позивача сприятиме їх повному відновленню та є найбільш ефективним.

Окремо слід зазначити, що відмова органу ПФУ по заяві про виплату неодержаної пенсії у зв’язку зі смертю пенсіонера через неподання документів про відкритий рахунок у відповідному обласному управлінні АТ «Ощадбанк» та довідки внутрішньо переміщеної особи заявником, який не є внутрішньо переміщеної особою — є протиправною та незаконною. Справи №805/2275/18-а (рішення набрало законної сили) та №805/2632/18-а (рішення набрало законної сили): У відповідності до ст. 1 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Згідно ст. 3 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання. Статтею 4 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” визначено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи видається на підтвердження факту внутрішнього переміщення. Позивач ….не є внутрішньо переміщеною особою і не може бути примушений до внутрішнього переміщення, в тому числі з метою отриманням відповідних довідок. Стосовно вимоги відповідача відкрити банківський рахунок у відповідному управлінні АТ «Ощадбанк» …., то зазначена вимога, заснована на нормах Постанови КМУ 637 від 5 листопада 2014 р. “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”, і також не може застосовуватися до позивача, оскільки він не є внутрішньо переміщеною особою.

Також із врахуванням рішення в справі № 221/705/17 (набрало законної сили) отримувати від органу ПФУ необхідно саме рішення про відмову, оскільки всі інші документи можуть бути розцінені як письмові роз’яснення в порядку Закону України “Про звернення громадян”.

Стаття підготовлена при підтримці Посольства Республіки Німеччина в Україні