Захист прав ВПО у “праві війни”

Ми вже писали для вас про Керівні принципи ООН з питань внутрішнього переміщення 1998 року. Попри їх актуальність, ці принципи самі по собі не є юридично обов’язковими з точки зору міжнародного права.

Однак, по-перше, вони широко застосовуються судами (як ЄСПЛ так і українськими національними судами), а

по-друге, частина цих принципів відображає юридично обов’язкові міжнародно-правові норми. Зокрема, вони частково відображають норми міжнародного гуманітарного права (далі МГП). Для України, Російської Федерації, а також незаконних збройних формувань норми міжнародного гуманітарного права є юридично обов’язковими.

В цій статті ми розглянемо, як захищає такий потужний правовий інструмент як МГП права внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО) та як це може бути використано на практиці.

Що таке міжнародне гуманітарне право?

Міжнародне гуманітарне право врегульовує ведення збройних конфліктів. Основний масив цього права становлять чотири Женевські конвенції 1949 року, три Додаткові протоколи, а також велика кількість міжнародних звичаєвих норм. 

За предметним спрямуванням МГП можна поділити на «право Женеви», тобто норми, які регулюють поводження з потерпілими від конфлікту, та «право Гааги», яке регулює засоби та способи ведення бойових дій. Більша частина норм МГП застосовується до міжнародного збройного конфлікту, частина – до неміжнародного. Зважаючи на те, що на сьогодні майже всі (196) країни світу підписали Женевські конвенції, щодо норм МГП існує загальна згода.

Як міжнародне гуманітарне право захищає права ВПО?

Перш за все, МГП захищає ВПО як частину цивільного населення (яке не бере участі у конфлікті) від бойових дій (IV Женевська конвенція (далі ЖК), ст. 4 та 27; Додатковий протокол (далі ДП) I ст.51 та 75; ДП II ст.4 та 5; 1 та 7 норми Звичаєвих норм (далі ЗН) МГП). Таким же чином від бойових дій має бути захищено цивільні об’єкти (де знаходяться ВПО), якщо такі об’єкти не використовуються у військових цілях (ДП I ст. 51; ДП II ст. 13; ЗН МГП норми 1, 7, 14, 15 та 22). Тому, наприклад установка артилерії у житлових кварталах цілком може тягнути на порушення МГП. 

Щодо загальних гарантій для переміщених осіб, МГП забороняє їх дискримінацію відносно решти населення у будь-яких формах ((ЖК IV ст. 3, 13 та 27; ДП I ст. 75; ДП II ст. 2(1) та 4(1); ЗН МГП 87 та 88). Так, становище, у яке поставлені переселенці щодо отримання ними пенсій, порівняно з рештою населення підпадає під дискримінацію у розумінні цієї норми. МГП гарантує право ВПО повернення на їх місце проживання після зникнення обставин, що спричинили переміщення (ЖК IV ст. 49 та ЗН МГП норма 132).

Стосовно гуманітарних потреб переміщених осіб, сторони конфлікту мають забезпечити їм притулок, належну охорону здоров’я, харчування і т.д. (ЖК IV ст. 49(3); ДП II ст. 17(1); ЗН МГП норма 131), доступ до освіти (ЗН МГП норма 135). Сімейне життя та його єдність також підлягає захисту (ЖК IV ст. 27 та ЗН МГП норма 105). 

Щодо власності, то МГП забороняє мародерство (ЖК IV ст. 33(2), ДП II ст. 4(2)(g); ЗН МГП норма 52), атаки на цивільні об’єкти (ДП I ст. 48, 51(4), 52(1) та 85; ЗН МГП норми 7 та 11). Забороняється також вилучення приватної власності, за винятком крайньої військової необхідності (ЖК IV ст. 147 та ЗН МГП норма 50). Тому, наприклад, вилучення авто переселенця без військової необхідності може становити порушення цієї норми. Більше того вилучення приватної власності становить воєнний злочин за Римським статутом Міжнародного кримінального суду (Статут МКС ст.8(2)(b)(xiii) та 8(2)(e)(xii)). Права власності переселенців мають бути дотримані (ЗН МГП норма 133). 

Підсумовуючи, МГП, на відміну від, наприклад, вищезгаданих Принципів, встановлює певний необхідний мінімум захисту основних прав осіб, який сторони конфлікту повинні виконати. Забезпечення цього мінімуму, нагадаємо, є прямим обов’язком держави за міжнародним правом. Проте навіть цей мінімум у деяких аспектах (як-от щодо заборони дискримінації чи надання притулку) нашою державою не забезпечено.

Норми міжнародного гуманітарного право — ще один правовий аргумент, який може бути використано для захисту прав ВПО. Оскільки усі міжнародноі договори, на які ми послалися раніше є частиною національного законодавства, відповідно до статті 9 Конституції України, їх може бути використано як у національних судах, так і в різного роду суспільних дискусіях, де йтиме мова про права переселенців та їх міжнародно-правове обґрунтування.