Як відбувається горизонтальна комунікація між людьми, що опинилися по різні боки лінії фронту.
Війна руйнує не тільки будівлі, інфраструктуру та звичне життя. Вона стає причиною втрати багаторічних дружніх зв’язків та родинного кола. Зараз часто можна почути: «я з ним ( з нею) більше не спілкуюся», якщо людей розділяє не тільки лінія фронту, а й різний погляд на ситуацію.
Але буває й інакше: хтось прагне зберегти спілкування з рідними, просто оминаючи гострі теми, хтось цінує минуле та спогади, з якими пов’язана та чи та людина. А хтось, продовжуючи спілкування з людьми в окупації, відчуває, що залишається чи не єдиним місточком, що пов’язує їх з Україною.
Ми спитали у різних людей, як вони спілкуються з тими, хто живе під окупацією. Заради безпеки останніх, не вказуємо особи наших співрозмовників. І дякуємо за бажання поділитися. Нам здається, це важливо: підсвічувати моменти збереження зв’язків, підтримки, допомагати один одному попри все.
Принциповість принциповістю, але…
— В мене тітка в Криму. Про політику взагалі не розмовляємо, говоримо про котиків, хто що сьогодні їв, яка погода на вулиці. Там всі до параної бояться розмовляти про політику, особливо з тими, хто виїхав. Про Україну я вже не впевнена, що вона буде щось слухати, бо вже літня жінка і, здається, свій бік обрала. При тому, що від неї приїхати до нас просто, але вона навіть не розглядає цей варіант. Я думаю, що з людьми старшого віку цей комунікаційний канал вже втрачено безповоротно, бо в них цілодобово віщає телевізор. У 2022 ще можна було говорити про щось, а зараз вже ні.
З літа почав погано працювати WhatsApp, у листопаді взагалі голосові дзвінки перестали проходити, в грудні вже повідомлення і фото не приходили. І тут сталось диво: тітка через своїх знайомих пенсіонерок знайшла того, хто поставить їй платний VPN, безкоштовні там вже в 2022 році не працювали. І от з кінця грудня знову нормально розмовляємо, але вона навіть слово VPN боїться казати по телефону. Це я вже сама трохи здогадалась як вона це зробила. Так що принциповість принциповістю, а коли зв’язок відключили, то вона і до VPN дійшла. Може ще не все втрачено…
Залишаються в українському інформпросторі
— Мої літні родичі живуть у Макіївці. Не виїхали, бо вже не бачать себе поза власним будинком. Оформлення російського паспорту та пенсії вони відтягували до крайньої межі, поки це не стало обов’язковим для отримання медичних послуг. А за станом здоров’я без цього вони ніяк. Тому і ми, і вони вирішили, що це об’єктивна причина.
У них немає паніки, що їх прослуховують, тому ми говоримо про все. Вони розповідають про все, що я питаю, і немає жодної теми, яку б ми не могли обговорити. Самі не починають, але на мої питання відповідають. Наприклад, зараз топ-тема, того, що в Макіївці пообіцяли подавати в мережу центрального водопостачання шахтні води. Мама в мене хімік, вона розуміє, що це буде рідина з крана, непридатна навіть для технічного використання, а керівництво «молодої народної республіки» казатиме, що вони подолали водну кризу таким чином воду. Бо неможливо тим самим обладнанням, яким чистили, наприклад, на фільтраційній станції воду з каналу Сіверський Донець – Донбас, очистити шахтні води — це геть інша процедура.
Ще з 2014 року я казав, що це все надовго, що не варто сподіватися на швидкі зміни на краще. Але останні два роки, дивлячись на їх стан здоров’я, я вже кажу не зовсім відверті речі. Тим підтримую. Кажу, що все буде добре, хоча я сам у це не вірю. Але вони, власне, через інтернет-ресурси знаходяться в українському інформаційному просторі, читають новини, слідкують за подіями. Попри те. що живуть в окупації з 2014 року! А ось про те, що відбувається у них, дізнаються тільки через власний досвід чи розповіді знайомих – бо пропаганду не дивляться і не читають.
Поверненню України зраділи б
— У селі Запорізької області живуть мої мама, яка раніше переїхала з Донецька, і бабуся, якій 97 років. Спілкуємося, звісно, але ми обходимо певні теми: мама боїться, що їх прослуховують. Але за нас вона хвилюється, питає, чи холодно, чи є світло та опалення у Києві. Знаю, що там дуже погано з медициною, лікарів немає, з маминою проблемою відправляють або в Ростов, або в Крим.
Спілкуємось, можна так сказати, тільки на життєві теми: їхнє здоров’я, побут, потреби. Підтримувати зв’язок все складніше: мобільний телефон не тягне, щоб поговорити, виходить на вулицю, де можна фото, відео або звукові файли отримати від мене. Там WhatsApp прикрили, Viber прикрили, зараз тільки трошечки Телеграм.
В селі залишилися здебільше старші люди. Те, що вони там, не означає, що вони приймають це, але вони вимушені. Діти роз’їхалися, хто куди, майже усі по Україні чи за кордон. Може, одиниці в Росію. Тому усі новини, так чи так, в селі отримують від рідних. Бо якщо ти не тямиш в технологіях, стаєш взагалі відрізаним від інформаційного простору України. Тому й запити про реалії – теж до рідних. Мама, наприклад, каже, що в їхньому «пенсійному» сказали, що Україна вже від пенсіонерів цих відмовилася, більше платити не буде. Мовляв, отримуєш ти чи не отримуєш російську — це не важливо, вони все бачать. Тож, буває, вони трохи ображаються, особливо, якщо вводять якісь нові правила, які начебто ці плітки підтверджують. Щоб провести відео ідентифікацію нерухомої бабусі, моя мама на візочку везла її в інший край села, де була можливість підключитися до зв’язку. Але якихось образ, що нас кинули, за нас не воювали, чи подібне – не має. Бо вони на власні очі бачили, як військові намагалися зупинити ту навалу, робили можливе й неможливе. Але якщо воно пре, то пре…
Це ніколи між нами не обговорюється, але, думаю, мало хто з села не зрадів би поверненню України: щоб все було, як раніше, щоб діти могли приїздити, щоб не було цього страху.
Військові дії не обговорюємо
— Спілкуюсь з подругою, яка зараз живе у Донецьку. В основному, згадуємо наше коло спілкування студентських часів, місця прогулянок і прогулів, як змінюється місто. Говоримо про все на світі. Вона тікала з Маріуполя у 2022 році, на жаль, на ту сторону, проте ненавидить РФ сильніше за нас з вами. Так вийшло. Деталей не обговорюємо, але проміж рядків я чую її ненависть до всього окупантського. Інакше, думаю, я би з нею не змогла спілкуватися, які сталося з іншою подругою.
Вона мене особливо не розпитує, я по натурі «слухач», і люди здебільшого просто мені виговорюються. А, ще пригадала, вона в контрах з рідною матір’ю внаслідок політичних розбіжностей. Мати – «ватниця». Тим не менш, подруга моя працює в бюджетній сфері, одразу після виїзду з Маріуполя влаштувалася на роботу. Каже, що зарплата непогана, але всі кошти поїдаються цінами.
Про військові дії — табу. Не обговорюємо.
Цінуємо стосунки
— Моя тітка живе в Алчевську. Ми постійно спілкуємося, бо вона мені свого часу замінила маму… З окупації з 2014 року не виїжджала, бо казала, що на її звичний образ життя це не впливало. Робота була. Родичі усі поруч. А ще вона була прив’язана до своєї мами, якої не стало торік.
У мене з нею взагалі дуже міцний ментальний зв’язок, ми можемо розуміти один одного без зайвих слів. І, звісно, ми розуміємо, що таке біле, що таке чорне. Тож, просто заради її безпеки я не підіймаю такі теми по телефону. Коли я могла туди їздити, ще до ковіду, то, звісно, ми говорили, що все відбувається, неправильно, що не повинно так бути, що це все заважає, перешкоджає, але є обставини, на які ми вплинути не можемо. Вона прекрасно розуміє, що відбувається. Її близькі подруги, вони на вільній території України, більше намагаються втягнути в якісь політичні теми. А ми, як родина, спілкуємося переважно про наші почуття, про те, що нам робить боляче, що через ці обставини ми вимушені тільки онлайн спілкуватися.
Зараз ми мріємо зустрітися на нейтральній території, тож, обговорюємо оформлення закордонного паспорта тощо. Тобто, ми такі реалісти.
А ось з деякими друзями з Маріуполя прийшлось припинити спілкування, бо вони почали співати славні путіну. Але й інші дівчата, з ким я спілкуюся, часто питають – чому ти не повертаєшся додому. І мені це дивно. Вони роблять вигляд, що нічого такого не відбувається. Мабуть, вони так прилаштовуються до реалій, які не можуть змінити…
З однією подружкою у нас є особистий момент дружби, тому ми не переходимо на дискусії. Бо цінуємо наші стосунки попри все. Бо
принципи принципами, вони важливі, але є ще цінності родини, дружби, вони нікуди не ділися.
Для онуки важливо спілкуватися з бабусею
— В Луганську у мене залишилися дуже старенькі батьки. З татом не спілкуюсь вже багато років, бо у нас різні погляди на ситуацію. А з мамою підтримуємо зв’язок. В неї погане здоров’я, тож, я цікавлюся цим. А їй цікаво все про моє життя – роботу, онуку, житло. А про своє життя в Луганську вона розповідає виключно з власного досвіду: як все змінилося у сфері медицини, якісь халепи побутові.
Нещодавно змінився формат спілкування, бо дуже поганий інтернет. Раніше ми дзвонили один одному через різні месенджери, зараз я інколи просто відправляю голосе повідомлення, якщо є якась інформація чи новини. Це підтримка простого людського контакту, мамі, як літній людині, потрібна увага від рідних, постійний контакт. З моєю донькою, до речі, вони теж спілкуються. Донька стала цікавитися історію, вона розпитує бабусю про її життя. Якось давно мама написала великий текст про своє життя, просила передати онуці, коли вона трохи подорослішає. Прийшов той час. Вона прочитала і тепер їй усе цікаво. І добре, що у дитини є така можливість спілкування з бабусею. Так само я, в певний час, розпитувала таке у своєї бабусі. Це важливо для усіх нас.