Війна змінює нас не тільки вибухами: вона безсоромно перегортає сторінки нашого життя, змушуючи починати з нового аркуша. Вона спалює спогади разом з улюбленими книжками дитинства, які міряв передати дітям та онукам. Вона руйнує сільські бібліотеки та потужні видавництва. Вона вбиває поетів та їхніх читачів…Багато тих, хто був змушений покинути свою домівку, зізнаються, що понад усе шкодують за знищеними фото та книжками. І додають: інколи навіть одна врятована «домашня» книга стає міцною опорою, що допомагає витримати випробування та поневіряння. Донбас СОС зібрав воєнні історії — людей, закладів та книжок.
Було враження, що вивожу людей
Досвід порятунку та евакуації українців з різних міст дуже несхожий. Хтось, як маріупольці, не мав часу для того, щоб спланувати свій від’їзд і подбати про збереження улюблених книжок. Тетяна Бурак, наприклад, зізнається, що прихопила з собою тільки книжку Павла Казаріна, бо їхала з міста «на два тижні», хоча вже понад два роки живе в далекій Америці, а волонтерка Ганна Котельникова — взагалі не взяла нічого зі своєї бібліотеки, бо вірила, що незабаром повернеться в Маріуполь. Але на її колінах виїхав з пекла оточеного Маріуполя собака Пуня, яку вона в останній момент врятувала з розбомбленого притулку.
«Дружина забрала дві (на той час нечитані) частини про пригоди Іван Карпович Підіпригора, а я маленького Кобзаря та бібліотечну книгу, яку (за рік після евакуації) зміг повернути директорці Маріупольської бібліотеки», — згадує працівник ДСНС Максим Повненький. Його родина опинилася в епіцентрі вибуху під час обстрілу росіянами пожежної частини Маріуполя, сина кілька годин визволяли з-під завалів, і вже два роки хлопець проходить реабілітацію, щоб подолати наслідки травми.
А комусь пощастило протягом часу організувати вивезення своєї бібліотеки з міст, до яких фронт наближався дещо повільніше.
«Коли ми виїжджали, взяла тільки книгу «Народні Герої України»: було враження, що вивожу людей, тому що багатьох знаю особисто, — розповідає Сталіна Чубенко з Краматорська, мати Степана Чубенка, 16-річного підлітка, закатованого окупантами влітку 2014 року, — Потім повернулися і сховали всі українські книги, частину забрали, а потім ще раз поверталися за книгами. Бо це спадщина, книги в мене є з автографами авторів».
Для пані Сталіни ця книга є дуже важливою та особистою: в ній є розповідь і про її сина, який у 2016 році отримав орден «Народний Герой України» посмертно. За ці роки навколо волонтерської ініціативи об’єдналися родини багатьох Героїв, тому спільнота, дійсно, відчувається як коло однодумців та рідних людей. Зараз пані Сталіна продовжує волонтерити у Полтаві, але час від часу навідується до Краматорська — побути біля пам’ятника сину, що встановили біля міського стадіону, де Степан був воротарем у футбольній команді. І забрати книжки…
«Мені легше. Бійці, що живуть на квартирі, поступово висилають бібліотеку. Вже чотири підходи було з різним рівнем пріоритизації, — каже Катря Філонова, яка теж виїхала з Краматорська. Чоловік пані Катрі загинув, захищаючи України, а вона з дітьми зараз мешкає у Львівської області. — Фоткають полички, а я маркером помічаю те, що вважаю більш цінним. Зараз вдома лишилась хіба російська література та якесь фентезі. А може ще українська класика, ще радянські видання, бо це завжди легко знайду в електронному вигляді»
До речі, пані Катря зараз працює саме з пам’яттю — вона є координаторкою збору медіаархівів з міст, що зазнали урбацид — Бахмута. Маріуполя, Сєверодонецька, що започаткований Центром міської історії та Маріупольським краєзнавчим музеєм у співпраці з Університетом Сент-Ендрюса та Національним університетом «Острозька академія». Вона по крихтах збирає фото та відео, які залишилися у мешканців цих міст, щоб зафіксувати та зберегти їх.
«З дому приїхала тільки «Книга добра», — каже Наталя Тищук з Соледара. Створити цю книгу у 2017 році вирішив Благодійний Фонд «Чисті Серцем», Центр української культури у м.Таллінні (Естонія) та Державне самоврядування українців Угорщини. У книгу увійшли 50 історій та малюнків про добрі справи від дітей з різних регіонів України. Одну з цих історій написав син Наталі — тоді ще третьокласник Марк. Примірники є ексклюзивними, вони надруковані на так званому “черпаному папері”, що виготовляють з бавовни й трав, зібраних у тих регіонах, звідки надійшли історії про добро.
«Навіть зараз, коли купую книжки на заходах, не йду підписувати їх в автора, — зізнається пані Наталя. — Бо якесь дивне, болюче відчуття. Навіть замовити книги з автографом не наважуюсь, тільки в книгарнях купую. Думаю, це щось про біль і зраду перед тим — нашим».
Краєзнавиця та журналістка з Бахмута Наталя Жукова каже, що до Німеччини забрала унікальні регіональні краєзнавчі книги про Донеччину. Сама пані Наталя причетна до багатьох досліджень часів європейської індустріалізації Донеччини та Луганщини на початку минулого сторіччя. Зокрема — заснування голландцями соляних копалень біля Бахмута та Соледара.
«З Каналу (район міста Часів Яр. — авт) — з тисяч томів — вдалося забрати тільки унікальне видання раннього перекладу Євангелія та псалмів Івана Огієнка, 1942 року. Стокгольмське видання. Бібліографічна рідкість, — розповідає Валерій Богуненко, директор комунального закладу “Часовоярський історико-краєзнавчий музей”. — Цей переклад відрізняється від канонічного 60-х років, він більш поетичний, ритмізований. В Україні більше такого видання нема. Є у Швейцарії, в Женевському університеті».
Також не вдалося зберегти певні експонати й самого музею, який розташовувався у міському Будинку культури, який окупанти зруйнували у 2023 році. Хоча найбільш цінні та унікальні — врятовані та перебувають у безпечному місці.
«На жаль, не все фізично можливо було вивезти в умовах війни, тому деякі експонати все ж були втрачені, дещо ми вже намагаємося відновити або шукаємо для цього можливість», — каже він.
Оновлення розбомблених бібліотек
Потрібні книжки й в містах та селах, які були звільнені від ворожої армії. Звісно, під час бойових дій окрім житлових приміщень та інфраструктури руйнуються й бібліотеки та школи, а в деяких випадках книжки знищувалися прицільно — відомо багато випадків, коли окупанти на Харківщині спалювали українську літературу, яку вважали шкідливою.
Тому переселенець з Донецька, голова ГО «Культурно-освітня фундація Лібері Лібераті», а зараз — військовослужбовець 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Максим Потапчук з однодумцями ініціював акцію «Читаймо разом».
«В прифронті попит на книжки серед дітей величезний, — каже пан Максим. — Тому ми запросили до нашої акції добродіїв — видавництва та звичайних читачів. Попросили надсилати книжки для дітей від 1 до 16 років в охайному стані: ціленькі та не розмальовані, без вирваних сторінок та плям від їжі, українською або англійською. А ще, як є можливість — написати дітям привітання або додати листівочку з побажаннями, бо це назавжди закарбується у пам’яті дитини».
Акція продовжується. Особливу увагу активісти приділяють селам, де не має бібліотек. Під час чергового етапу понад 500 книг передали юним читачам Боровської громаді Харківщини. Понад 2500 одиниць дитячої літератури доставили до сіл Ізюмського району та бібліотеки міста Ізюма, котра була по-варварськи розграбована під час російської окупації.
Книжки для тих, хто не бачить
До 2022 року у Бахмуті працювала єдина в області бібліотека для людей з вадами зору, яка мала сучасне спеціалізоване обладнання. Коли в місті стало вже дуже небезпечно, обладнання бібліотеки-філії №1 для людей з вадами зору Центральної міської бібліотеки Бахмутської міської територіальної громади вивезли на спеціальний склад. Це дозволило зберегти унікальний тифлокомплекс — комп’ютер, що був оснащений спеціальними програмами, котрі адаптовані для людей, що мають вади зору, клавіатуру, принтер та сканер, які працюють шрифтом Брайля. Завдяки цьому комплексу фахівці можуть допомагати незрячим та слабозрячим людям опановувати комп’ютери.
На жаль, перевезти у безпечне місце паперові книги шрифтом Брайля, не вдалося. Але в бібліотеці залишився архів літератури в електронному вигляді, яким можуть користуватися читачі.
Згодом обладнання вирішили розмістити у Дніпропетровській обласній бібліотеці для дітей в місті Дніпро. Бахмутські та дніпровські бібліотеки підписали договір про спільне використання майна для співпраці.
«Ми поки знайшли тільки двох бахмутян з вадами зору, які переїхали до Дніпра. Ці люди у Бахмуті жили в тому самому районі, де була наша бібліотека, тому їм було зручно ходити до неї чи не щодня, — розповідає ТВО директора Центральної міської бібліотеки Бахмутської міської громади Тетяна Біленко. — В Дніпрі добиратися складніше, тому працівниці бібліотеки допомагають дістатися читачам, якщо ми запрошуємо на якийсь захід».
Нещодавно, наприклад, там провели цікаву презентацію з історії міста, що прихистив бахмутян — «Туристичні принади Дніпра: Монастирський острів». Завдяки спеціалізованим програмам тифлокомплексу читачі разом з бібліотекарками подивились та прослухали історичну довідку про минуле острова, обмінялися враженнями за кавою, а потім здійснили пішохідну екскурсію на сам острів. Складно переоцінити таку можливість спілкування та отримання інформації для людей з інвалідністю, які опинилися в незвичному для них середовищі…
«З установкою та налаштуванням комплексу нам допомагав дуже цікавий хлопець. Він нічого не бачить, але чудово розбирається у комп’ютерах, сам працює з різним програмами, робить озвучку для книг, — ділиться Ольга Литовченко, одна з бахмутських бібліотекарок, що працює з тифлокомплексом. — Він сказав, що така штукенція досить дорога, щоб мати її вдома, але дуже корисна людям, які втратили зір вже у дорослому віці. Тобто, не навчалися Брайля з дитинства в інтернаті, а мають починати з нуля. Клавіатура Брайля та спеціальні програми «говорилки» допоможуть їм опанувати і читання шрифтом Брайля, й комп’ютер».
https://youtu.be/tfltNHpaSOU?si=NrycZ1YMCDXHGa8k
Бахмутські бібліотекарі зацікавлені у розширені кола своїх читачів. Зокрема пропонують доєднуватися переселенців з інших міст, які мають проблему з зором, також чекають й місцевих з товариства УТОС — у Дніпрі такого обладнання, яке врятували бахмутяни, немає.
«Ми вже спілкувалися з директором Дніпровського товариства сліпих. Запросили його приїхати подивитися, оцінити можливості тифлокомплексу для слабозорих, — розповідає Ольга Литовченко. — Він сказав, що це дуже гарно, що до них часто звертаються студенти та учні, яким потрібні інформація та роздруковані матеріали, і тепер вони зможуть відсилати їх до нашої бібліотеки».