Пан Юрій прийшов задовго до означеного часу і тепер усім каже, що перший в черзі. Жінки, котрі по дві-три підходять до невеличкого жовтого будиночка, сумніваються: мовляв, покажи талончик. Але сьогодні талончиків ще не видають, тому черга вишикується стихійно, один за одним, вздовж пішохідної доріжки. За пів години до початку роботи будиночка «Обід без бід» від Благодійного фонду «Життєлюб» збирається десь з два десятки людей. Усі, як з розповсюдженого мему, вдягнені «небагато, але чистенько»…
— Я планую не пропускати жодного дня, бо їжа тут смачна, а головне — свіжа! Це ж запорука здоров’я, — каже пан Юрій, якому нещодавно виповнилося 78 років. — Живу сам, племінниця через війну поїхала до Польщі. А більше в мене нікого немає.
Пану Юрію подобається розповідати про себе. Відчувається, що в порожній квартирі нема кому послухати його байки про цікаве життя та купу спеціальностей, за якими він працював, але які забезпечили йому, на жаль, тільки мінімальну пенсію. Тому щоденні гарячі обіди рятують частину його бюджету.
Він каже, що здобув вищу освіту — єдине, за що може подякувати Радянському Союзу. Працював науковим робітником з сільського господарства, водолазом і навіть екскурсоводом — розповідав про видатні місця Чернігова.
Жінки, що підходять, знов питають про талончики — тепер вже у мене. Бо блокнот, в який записую історію пана Юрія, здається їм ознакою, яка вказує на офіційних осіб. Одна жінка нервово вимагає його прибрати, бо це напружує чергу. Інші пошепки кажуть: не звертайте уваги, вона завжди чимось незадоволена.
— А, то ви журналістка? То напишіть, що я прийшла скаржитися: каша, яку нам дали минулого разу, була геть не смачна. Ну й що, що світла не було, нам що, тепер, страждати? — несподівано втручається в бесіду з паном Юрієм жінка, яка тримає в руках два пластикових судочка.
Пан Юрій промовисто дивиться на неї: він дуже незадоволений, що йому не дають закінчити історію, як він по тривозі на човні їздив рятувати потопельників на Десні.
— Так, а чого ти знов прийшла, як не подобається? Може, ти не знаєш, що брати тут їжу — не обов’язок? — каже дуже літня жінка з скляною банкою в руках. — Ми ще до великої війни до них ходили, завжди все було добре. І одяг можна було взяти. І навіть на стрижку безплатну возили.
Та, перша, кривить губи й каже: так я скаржитися прийшла, і ховає судочки за спину.
До будиночку підходять організатори, черга жвавішає. Всі щиро вітаються, люди починають посміхатися один одному та волонтерам, спілкування стає не таким напруженим. Валентина, кураторка саме цього будиночка «Життєлюба», швидко роздає всім омріяні талончики, але старенькі вирішують вже стояти за тією чергою, яку створили самі. Переживати нема про що: точка, де видають обіди у Святошинському районі, відновила роботу тільки минулого тижня, тому їжі вистачить усім. Потужності розраховані на 120 порцій, але зараз візуально зібралося не більше 70 людей — організатори кажуть, що поки не усі знають.
— Я енергійна людина, дома просто вкриваюсь пліснявою, — жартує кураторка Валентина, і кокетливо питає, скільки їй можна дати років. Вона виглядає сучасно і, справді, дуже енергійно. Валентина живе поруч, тому знає багатьох з тих, хто прийшов сюди. — Мені треба відповідати посаді: і комп’ютер знати, і в соцмережах спілкуватися. Сподіваюсь, впораюсь. Але якщо щось не второпаю, мені онуки допоможуть.
До будиночка підходить Максим, 44-річний чоловік, який має інвалідність з дитинства. Але він прийшов сюди не за їжею — Максим вже давно волонтерить, каже — ще з доковідних часів. Він, вдягнутий у яскравий фартух, допомагає людям старшого віку пакувати їхні баночки та судочки, закриває кришки, ставить у пакети та сумки. І посміхається.
— Мені просто подобається допомагати, — щиро каже чоловік, допомагаючи закрити кришкою гарячий гречаний суп жіночці, яка прийшла «тільки поскаржитися». Цього разу вона була дуже задоволена, бо отримала суп і смачні макарони з м’ясом.
Микола Петрович, який керує кількома такими будиночками в «Життєлюбі», розповідає: їжу для людей старшого віку готують різні відомі ресторани Києва, яким фонд привозить для цієї акції продукти. Така ініціатива існує вже доволі давно: «Обід без бід» закривався під час пандемії, трохи переформатовувався для допомоги переселенцям — на початку великої війни, а зараз повернувся до звичного формату.
— Так, нашого постійного клієнта — без черги, — знов з гумором керує процесом пані Валентина. «Постійний клієнт» — чоловік на милицях, якому важко стояти в черзі, забирає свій пакет з обідом й потихеньку йде додому.
— Так, ми маємо списки, обов’язково питаємо у людини пенсійне посвідчення. Бо цей проєкт саме для людей старшого віку, які, на жаль, потребують навіть гарячої їжі, — пояснює Микола Петрович.
Асоціальних елементів, як їх тут толерантно називають, в черзі не буває, тому схоже, люди не бояться та не соромляться сюди підходити. Якимись непомітними штрихами навколо жовтого будиночка створюється просто тепле коло, де діти та онуки (навіть якщо не їхні) допомагають «ба» та ді».
— Але, як бачите, зазвичай це жінки. Ми інколи так і кажемо: «Шановні бабусі та… дідусь», бо у такому віці жінок вже набагато більше, — каже Микола Петрович.
І дійсно, гендерний демографічний розділ помітний: окрім пана Юрія та «постійного клієнта» в черзі стоїть ще два дідуся — один з милицями, інший — з порушенням слуху. Але коли я вголос питаю, чи є серед поважних паночок переселенці, несподівано настає тиша. Цей розподіл виявився не настільки очевидний і відверто некомфортний для того, щоб його озвучувати.
— Тут їх немає, бо їм і так всі дають — і пайки, і гроші, і житло безплатне, — каже жіночка з кінця черги. Кілька бабусь схвально кивають: бачили багато сюжетів по телебаченню про «халяву», тому підтримують саме таку думку. Хтось відвертається та навіть відходить, щоб не вступати в дискусію, бо, вочевидь, ця тема для них є особистою та болючою. А хтось, навпаки, демонструє співчуття і хреститься: мовляв, не дай Боже, на старості років ще й приймах…
— На цій точці я не можу поки вам точно сказати, бо тільки запрацювали. Місцеві ж спілкуються один з одним, тому інформація розповсюджується серед них швидше, — каже Микола Петрович. — Але на іншій, розподіл місцевих та переселенців десь 50 на 50, хоча за ці роки вони для нас вже як свої. Ви не переживайте, ми нагодуємо усіх, навіть вас можемо пригостити. А що люди так реагують… Ну, люди є люди…
Гарячий обід у віконці будиночка роздають дві жінки-волонтерки. Одна з них — Настя, студентка Київського лінгвістичного інституту, живе неподалік і сама написала на сторінку в соцмережах «Життєлюба», що хоче допомагати. Вона наливає гарячий суп, а бабусі називають її «онучкою». Через пів години черга потихеньку розходиться, і ті, хто бажає, може взяти собі добавку.
— А ви знаєте, мене ж хотіли поставити керівником колгоспу! — як не звідки з’являється пан Юрій, коли я вже йду від будиночка. Його історія, довга та цікава, ще триває. І, певною мірою, завдяки такій теплій турботі гарних людей.