Як правозахисні організації успішно адвокатують зміни в освітній сфері
Юристка-аналітикиня Тайя Аврам працювала у правозахисній сфері ще до того, як у 2022 році потрапила до організації «Донбас СОС». Бажання відстоювати права людини в неї з’явилося ще у шкільні роки: вона зізнається, що таке рішення вона прийняла, читаючи біографії та твори українських дисидентів, митців Розстріляного відродження. Початок війни у 2014 році теж вплинув на уявлення дівчини про майбутню діяльність: навчаючись, вона робила фокус на міжнародному гуманітарному праві. Доєднатися до команди «Донбас СОС» Тайя вирішила, бо розділяє принципи організації: вірити у те, що відстоюєш.
Про те, чому варто створювати умови для української освіти для молоді з окупації і що вдалося вже зробити на цьому шляху, використовуючи адвокацію громадської організації, юристка розповідає від першої особи.
Стати голосом тих, хто слабкий
— Мене завжди приваблювали теми, які є чутливими для суспільства. Бо саме захист прав тих, хто слабший або опинився в несприятливих умовах, вартує зусиль. Я на власні очі бачила, як виглядає дискримінація: мене особисто дискримінували через українську мову й через стать, я знаю, як моїм знайомим-переселенцям відмовляли в оренді житла, помічала, як на вулицях людей дискримінували і застосовували до них мову ворожнечі (це стосувалося здебільше темношкірих і ромів). І ці речі мене лякали. Тому я прагну працювати над тим, щоб у суспільстві було безпечно усім.
Громадські організації мають використовувати такий собі метод «китайських катувань» — коли краплі методично падають на голову. Тільки не для катування суспільства, звісно, а для того, щоб та чи та проблема була видимою: для органів влади різних рівнів та пересічних громадян. Ця робота має бути постійною, бо тільки тоді будуть зміни. Бо якщо будь-яка гостра тема зникає з суспільного обговорення, може скластися хибна думка, що сторони прийняли ситуацію і нічого змінювати не треба…
Освіта – це підтримка зв’язку
— Освіта виявилася для мене дуже близькою темою, бо я сама багато вчилася і бачила на власному прикладі, як багато навчання може означати для людини. І це не тільки про академічні здобутки, а про ті зміни, які відбуваються з молоддю, коли вона потрапляє в нові для себе умови росту та розвитку. Я вважаю це надважливим етапом для становлення особистості.
На момент вступної кампанії 2023 року я не знала про якісь окремі умови для молоді, що опинилися на окупованих територіях. І коли почала занурюватися в тему, паралельно вивчаючи, як живуть люди в окупації, зрозуміла – саме ця тема для мене дуже цікава і напрочуд актуальна.
Коли ми говоримо про доступ до освіти людей, які знаходяться в окупації, йдеться не тільки про виконання базових прав та гарантій і навіть не про якість освіти. Це, в першу чергу, про підтримку людей, які змушені жити в окупації. Україна має демонструвати їм, що вони, як громадяни, залишаються в полі зору держави. І важливо створювати умови, в яких вони зможуть реалізувати свої бажання навчатися, а коли зможуть виїхати, будуть мати потрібні механізми для адаптації. Над цим треба працювати!
Наприклад, раніше договір про навчання здобувач освіти мав особисто підписати протягом трьох місяців після вступу. Зараз Міністерство освіти готово подовжити цей термін, бо розуміє, що не усім і не завжди просто виїхати з тієї території. Якщо ми говоримо про коледж, договір на разі дозволяють підписувати дистанційно без накладання електронного кваліфікованого підпису. Людина видрукувала, підписала, засканувала, надіслала та утилізувала – ніхто в окупації не зможе дізнатися про те, що вона вступила і таким чином підтримує зв’язок з Україною.
Зміни – для вмотивованих
— На разі саме в цій темі в Україні відбуваються потужні зміни. І велику роль тут відіграє Міністерство освіти: вони прислухаються до порад громадських активістів та правозахисників. Пам’ятаю, як гостро стояло питання визнання результатів навчання спеціалістів, що вчилися в закладах в окупації. Ми досліджували досвід інших країн. Наприклад, сусідня Молдова визнає дипломи Придністров’я, просто передруковуючи документи за державним зразком. Зрозуміло, що в Україні такого немає і ніколи не буде – бо ми не визнаємо законність влади окупантів. Але ми маємо йти на зустріч людям, які їдуть звідти, щоб жити та працювати в інших регіонах країни та напрацювати алгоритми, які сприятимуть їхній успішній інтеграції.
Юристи «Донбас СОС» входили до робочої групи щодо визнання результатів на рівні шкільної освіти. Станом на зараз є два варіанти – проходити атестацію через освітні центри або йти на екстернат, вчити усю шкільну програму та складати ДПА за 9 та 11 клас. А це процедура більше, ніж на 6 місяців, треба враховувати сезон (щоб школа працювала), і, якщо чесно, не кожна людина з таким навантаженням може впоратися. А хоча новий механізм, над яким ми працювали, ще не прийняли, я сподіваюсь, це буде швидко. Згідно з ним треба буде складати іспит за спеціальним українознавчим компонентом, а не усі шкільні предмети. Для дітей, які опинилися в окупації, він буде інакшим, ніж той, що вже існує для тих, хто перебуває за кордоном. Також буде певна відмінність у частині предмета «Захист України» саме для тих, хто перебуває в окупації. Бо, на жаль, просто факт такого навчання в очах російських окупантів може стати приводом запроторити дитину до в’язниці. Ми дуже чекаємо впровадження нової процедури й для інших рівнів освіти, бо бачимо запити щодо визнання результатів навчання від людей, які зв’язуються за нами з неконтрольованих територій через Гарячу лінію.
Ми маємо такі приклади, коли хлопець, який здобув медичну освіту, переїхавши, мав знов вступити на перший курс, а не йти безпосередньо лікувати людей. Були звернення від хлопців, які свідомо вибралися з окупації, щоб захищати Україну в Збройних силах. Але для того, щоб отримати посади, на яких вони були б корисними за фахом, мали б підтримати свої знання офіційно. Також хочу розповісти про фізика, який отримав диплом в окупації, але вже мав наукові публікації в іноземних фахових журналах. І він звернувся до нас, щоб знайти вихід – бажаючи переїхати на вільну територію України та продовжити тут свою наукову діяльність, він був готовий складати іспити за всі класи шкільної освіти, а потім вступати на перший курс через МНТ! Бо інакшого шляху він не знав, і здивувався, коли ми підказали, що він може вступати через освітні центри. Але практика, коли людина, що є відомою у спеціалізованих наукових колах, має знов починати з початкового рівня, виглядає не дуже правильним. І з боку економії державних коштів, і з боку витрачання часу та сил людини. Маємо приклади дуже вмотивованих вступників, які готові на різні варіанти, щоб тільки продовжувати вчитися в українських закладах, вступаючи до магістратури. І не спокушаючись російськими «плюшками», які там роздають студентам направо і наліво.
Комунікувати на різну авдиторію
— На жаль, в окупації дуже потужна пропаганда, через яку важко доносити правдиву інформацію щодо можливостей для навчання в Україні. І ми просто повинні комунікувати ці наративи різними словами та на різну авдиторію. Так, ми маємо дивитися на ситуацію очима батьків. Навряд чи хтось з легкістю відпустить дитину в невідомість, коли немає нікого зі знайомих, і головне – ніякого чіткого плану, як все буде відбуватися, яку підтримку дитина отримає, якщо наважиться виїхати з окупації. Але якщо ви знаєте, що гарантований гуртожиток, що є можливість вступити на бюджет і отримувати стипендію – вже є план. І це працює, діти їдуть навчатися.
Ще один гострий аспект – люди на підконтрольній території бояться, що особливі умови для молоді з окупації завадять їхнім власним дітям отримати шанс на навчання. І це дзвіночок не тільки щодо необізнаності пересічної людини щодо умов, а й про те, що багато хто відчуває брак підтримки держави у сфері освіти. І з цими громадянами ми також маємо чітко проговорювати, що молодь з окупації не забирає жодного бюджетного місця у тих, хто живе в інших регіонах. Бо це окрема квота!
Люди, які не дотичні до теми, інколи зовсім не розуміють реалій окупації. І рівень небезпеки теж. Я, наприклад, чула від директорів шкіл, де дистанційно навчаються діти з окупованих територій, що їх треба максимально завантажити в українських школах, щоб вони не мали часу ходити до тих, які організували окупанти. Це каже про нерозуміння ситуації, бо варто враховувати, що дитину, яка не ходить там до школи, можуть забрати від батьків начебто через нехтування батьківськими обов’язками!
Тому місія таких організацій, як наша, доносити ці реалії до тих, хто приймає відповідальні рішення. Ми не робимо глибинних інтерв’ю і не створюємо фокус-групи, ми щоденно на зв’язку з тими, хто опинився в окупації. Що дозволяє нам бачити об’єктивну картину і вимагати потрібних змін.