Доступність для тих, хто втратив рідний дім
Вимушена евакуація через війну чи окупацію – нелегкий вибір для будь-якої людини. Але найменша складність, незручність чи незвичність, які неминучі під час переїзду та облаштуванні на новому місці, для людей з інвалідністю інколи можуть стати нездоланною перепоною. Про те, наскільки було важко пристосуватися до нових умов, розповіла мешканка Бахмута Катерина Мезенцева, котра разом з 12-річним сином та літньою мамою евакуювалася до Львова. А оператор Гарячої лінії «Донбас СОС» Віталій Святошенко, який є справжнім експертом з допомоги, згадає, з якими питаннями чи проблемами частіше за все телефонують переселенці з інвалідністю.
Могла дістатися до будь-якого куточка міста
Пані Катерина хворіє на дитячий церебральний параліч, але не вважає, що це має обмежувати її активне життя: за освітою вона музичний керівник та вчитель художньої культури, тому з задоволенням організовувала різні заходи як член бахмутської громадської організації людей з інвалідністю «Надія» та була завсідницею центральної місцевої бібліотеки.
«Я брала активну участь у в культурному житті рідного міста. А ще – допомагала мамі, виховувала сина. Він і зараз навчається у бахмутській школі № 5 з профільним навчанням, хоча ми й знаходимося дуже далеко від рідного міста», – каже Катерина.
Родина жила у східній частині міста, й у родинному гніздечку, який побудувала ще прабабуся Катерини, за довгі роки все було вже пристосовано для зручності людини з інвалідністю.
«І я вам скажу так: для мене це було найзручніше місто для людей з особливими потребами. У Бахмуті я почувалася вільною, могла дістатися до будь-якого куточка попри те, що маю значні порушення опорно-рухового апарату. А куди не могла йти, то завжди могла розраховувати на наше соціальне таксі, – розповідає жінка. – Тому, як ви розумієте, прийняти рішення їхати в невідомість у моєму випадку було дуже важко».
Ховалися з сином під залізним ліжком
Наприкінці травня 2022 року, коли почало прилітати по різних районах міста, Катерина допомагала роздавати гуманітарну допомогу людям з інвалідністю, які залишалися у місті.
« Це було страшно. Коли ти йдеш, і не розумієш, близько чи далеко стріляють… А коли стає дуже гучно, треба якось бігти… — згадує Катерина. — Я зустрічалась з нашими людьми, роздавала пельмені, вареники, м’ясо. І при цьому відмічала списки. Це все відбувалося на вулиці, швидко-швидко».
Катерина згадує, що вже з середини травня були такі обстріли, що в її будинку хиталися стіни. Під час обстрілів треба було бігти у погріб, але самостійно вона туди спуститися не могла. Тож, коли мама була на роботі, вони з сином переховувались під час обстрілів під залізним ліжком, підстеливши на підлогу матраци. Хоча, звісно, розуміли, що від вибуху таке сховище не врятує.
«І коли вже малий почав сильно лякатися, я звернулася телефоном до благодійного фонду «Схід SOS». Спочатку вони обіцяли місця в автобусі тільки через три дні, але коли дізналися про мою хворобу, сказали, щоб ми збиралися: за нами їде окремий автомобіль», — каже Катерина.
Саме окрема програма, яка дозволяє волонтерам індивідуально вивозити маломобільних людей та людей з інвалідністю, фактично, врятувала родину. Доступність та зручність на цьому етапі складно переоцінити – для багатьох людей, що мають серйозні хвороби, масова евакуація була б просто неможлива.
У той день доїхати до кінцевого пункту не вдалося: ворог обстріляв залізничну колію біля Покровська. Тому родина переночувала у селі під Краматорськом, де волонтери, як могли, намагалися створити для Катерини більш-менш зручні умови. І вже потім вони потрапили до Дніпра.
Їхати нема куди
Там усіх евакуйованих опитували щодо наявності рідні чи друзів в різних областях України, щоб допомогти людям дістатися до місця тимчасового проживання. Катерині з родиною їхати було нікуди…
«До мене подзвонила волонтерка і каже: а куди ви хочете? А що я могла сказати у тому стані — куди ми хочемо? Ми хотіли бути дома, — згадує жінка. – Тож, вони запропонували за кордон. І відправили до Львова, де ми мали доєднатися до спеціальної програми евакуації».
Але так вийшло, що Катерина з мамою та сином вже три роки живе у Львові: вони не ризикнули поїхати в іншу країну, бо через переїзд значно погіршився фізичний та емоційний стан жінок, які не уявляли себе поза Батьківщини. Катерина вже не могла пересуватися без палиці, хоча раніше користувалася нею тільки взимку.
Спочатку вони жили у гуртожитку духовної семінарії, де були усі умови для комфортного життя Катерини та літньої мами: окрема кімната, високі двоповерхові ліжка, туалет, душ, чудова їдальня. І поруч неймовірні люди, які допомогли втриматися у найважчі часи.
«Чесно кажучи, я не очікувала такої теплої зустрічі. Це стало дуже допомічним, бо перші пів року я перебувала у стані заціпеніння. Ми ж сподівалися, що все швидко закінчиться», — згадує Катерина.
В інших умовах – не виживемо
Катерина розуміла, що вони тоді отримали кращий, ніж більшість переселенців, варіант проживання. Але така реальність – у великих приміщеннях з десятками людей, стареньких будинках без зручностей чи гуртожитках з мінімальними умовами – вони б просто не вижили.
Згодом Катерина з родиною переїхала до модульного містечка «Маріяполіс», де їм на трьох надали невеличку кімнату. Але для зручного користування була потрібна перебудові санвузла у їхньому модулі:
«Я була шокована, побачивши туалет та душ у цих приміщеннях. Вони були прекрасні, але зовсім не розраховані для людей з інвалідністю. Тільки один будинок був зі зручною кабінкою та місцем для крісла колісного у туалеті, — каже жінка. – А для кого ж інші будинки, коли тут пенсіонери, мами з дітьми, люди з інвалідністю, хтось втратив кінцівки, наприклад? За допомогою благодійників адміністрація терміново переробила це у кожному модулі: зробили гарний душ, де поставили пластмасовий стілець — для того, щоб людина, яка не може стояти, могла нормально помитися. Я рада, що теж тепер маю змогу приймати нормально душ».
Курси – інклюзивні, а дійти до них – як влізти на Еверест
Якщо впливати на доступність на локальному побутовому рівні для переселенців з інвалідністю задача хоч і не проста, але вирішувана, то адаптуватися до нових населених пунктів часто ще важче.
«Розумієте, Львів – це гарне красиве місто, але воно зовсім не пристосоване для людей з вадами опорно-рухового апарату. Сихів, де ми живемо, ще більш-менш: тут деінде є пандуси, ходить транспорт з низькою підлогою. Але варто вибратися в будь-який інший район міста, це стає справжнім квестом».
Коли Катерина переїхала до модульного містечка, вона потрапила в проєкт від згромадження салезіян, що включає курс кулінарії – пекарські та кондитерські. Ідея отримати нові навички була блискуча, та й психологічна підтримка колективу була не зайва. Але жінка стикнулася з тим, що дійти на навчання самостійно вона не може.
«Спочатку треба їхати громадським транспортом, але потім – ще пів години йти уверх-униз, по пагорбах та низинах. Перший раз я поїхала сама і жахнулася: я просто не дійду до тієї школи, це як влізти на Еверест! – каже Катерина. – Я зверталася до благодійників, у яких є проєкти з перевезення, але мені відмовили – через інвалідність вони вважають мене не дуже перспективним бенефіціаром, який одразу знайде роботу після отримання нових навичок».
Але Катерина закінчила ці курси попри те, що кожного разу їй мала допомагати мама або син. Бо для неї було так важливо знов опинитися у вирії подій, серед цікавих людей, навчатися та отримувати задоволення.
«У модульному будиночку я не можу випікати – кількість плит обмежена. Тому, пам’ятаю, як було приємно, коли колежанки та вчителька пані Наталя допомогли мені на цій професійній кухні зробити на день народження сина торт, який йому дуже сподобався», — з гордістю каже жінка.
Виживання в нових умовах для переселенців з інвалідністю потребує значно більше моральних та фізичних сил. І більшість з них, втративши зручний та пристосований за багато років простір, потребують не просто допомоги, а системної роботи з забезпечення доступності на новому місці проживання.
Віталій Святошенко, оператор Гарячої лінії «Донбас СОС»
— До нас часто звертаються переселенці, які є маломобільними – це люди з інвалідністю або похилого віку. У цих людей існує загальна проблема доступності медичних послуг, яка виникає після евакуації. Це пов’язано з тим, що модульні містечка зазвичай знаходяться у селах чи віддалених районах міст з недоступною транспортною інфраструктурою, тому варіантів добратися до медичних установ не так багато. Для людини з інвалідністю часто єдиним варіантом є таксі, що дорого. У таких випадках я раджу партнерів, які мають власні шелтери для ВПО у містах («Карітас», «Схід СОС»), також надаю контакти партнерів, які можуть допомогти транспортом і соціальним супроводом (наприклад, «Проліска»). А інколи пропоную подумати про варіанти переселення в інший регіон, де є місце тимчасового проживання ближче до медичних закладів.