Які стратегії щодо переселенців має впроваджувати держава
Через війну та окупацію Україна опинилася у ситуації, коли багато громад перестали існувати територіально, а їхні мешканці розпорошені по країні та світу. Певний час було популярно говорити про цю тему виключно у сенсі процесів майбутньої реінтеграції після деокупації, але реальність змушує дивитися на проблему й з іншого боку.
Якщо окупація територій буде тривати довго (а деякі громади у нас окуповані вже 11 років), чи має держава сприяти швидкій інтеграції переселенців у приймаючих громадах? Або повинна підтримувати єдність та усвідомлення спільнот з окупованих територій, які мають унікальну регіональну ідентичність?
Інтеграція: крок далі чи відмова від спогадів
Російська окупація території України відбувалася двома хвилями: деякі райони Донеччини і Луганщини знаходяться під владою країни-агресора з 2014 року, а деякі зокрема й у інших областях – з 2022 року. Здавалося б, це дозволяє прослідкувати тенденції, що відбувалися на початку війни з людьми, що виїхали, і випрацювати більш послідовну державну стратегію, у якій можна було б врахувати їхній досвід. Але чи повністю релевантний досвід тих, хто виїхав з рідного регіону 11 років тому, і людей, які останні роки жили на Донеччині та Луганщині, яка стрімко змінювалася?
На сторінці у Фейсбук громадської організації «Ми з України», яку у 2019 році заснувала переселенка з Донецька Юлія Калашнікова, можна знайти цікаву інформацію про буковинські вишиванки, проєкти психологічної допомоги жінкам, «які щодня тримають свій фронт — родичок військових, зниклих безвісти, ветеранок, волонтерок», цікаві заняття для дітей у волонтерському просторі. Але здогадатися, що активісти дотичні до іншого регіону, майже неможливо.
«Якщо люди змушені жити на якійсь території, то у будь-якому випадку треба інтегруватися. І це залежить, як на мене, від психологічного стану людини та особистих обставин: хтось одразу нормально почувався, знайшов роботу і налагодив життя, а комусь потрібна спеціальна психосоціальна підтримка, — пояснює концепцію особистої інтеграції та спрямування діяльності ГО пані Юлія. — До 2022 року ми приділяли більше уваги адвокаційній діяльності саме у питання переселенців: створення фонду соціального житла, виплати, визнання статусу дітей війни тощо. А зараз у нас вже бенефіціари здебільше місцеві мешканці».
На думку активістки, це свідчить не тільки про інтеграцію, а й про розвиток організації: якщо вже набули досвіду в різних проектах, чому б не розширити діяльність на різні верстви?
«Але на різних громадських майданчиках ми досі транслюємо, що ми переселенці. Для нас важливо показати потенціал ВПО у громаді», — каже пані Юлія.
І зізнається, що попри свою роботу з місцевими громадами, досі не відчуває себе по-справжньому інтегрованою. Напевно, тому, що не має власного житла. Хоча, якщо питають, відповідає, що місцева.
«Як на мене, у цьому питанні важлива певна рівновага: наприклад, якщо громада надає якісні соціальні послуги, то на них мають право і переселенці, і місцеві. Це точно не правильно, коли люди не хочуть казати, що вони ВПО, бо ставлення до них відрізняється. Цього не має бути – ані щодо мови, ані щодо традицій чи звичаїв», — впевнена жінка.
Пані Юлія зізнається, що якогось зв’язку з рідним регіоном вона не має, а все, що її відрізняє від місцевих – це хіба що акцент, бо вдома вона говорить російською.
«Ми вважаємо себе українцями! А якась окрема донецька ідентичність… Мені складно сказати, чи я усвідомлюю у цьому щось важливе. Тобто я не бачу у собі бажання зберігала якусь окрему ідентичність, що пов’язана з Донецьком, — пояснює жінка. — Мені простіше інтегруватися у новій громаді, щоб більш якісно виконувати свою роботу: надавати психосоціальну підтримку людям, які страждають від війни».
Без нас зникнуть голоси, які нагадуватимуть про повернення територій
Зовсім інакше дивиться на це Андрій Грудкін, голова Коаліції «На лінії зіткнення», який виїхав з Торецька у 2022 році. Роки активності у прифронтовому місті дають йому впевненість стверджувати, що зберігати ідентичність східняків важливо. Бо насправді це не «Донбас імені Януковича», а важлива складова української культури та історичної пам’яті.
«Спілкуючись з членами нашої Коаліції, які є представниками тієї Донеччини та Луганщини, яка розвивалася та усвідомлювала свою ідентичність на тлі війни, ми дійшли висновку, що варто виробляти таку державну політику, щоб артикулювати спільноти переселенців як законних представників цих територій, — пояснює пан Андрій. — Важливо зберігати ідентифікацію людей, а в майбутньому — дітей цих людей».
Активіст вважає, що саме ці спільноти триматимуть на порядку денному питання повернення територій, деокупації тощо. А у разі швидкої інтеграції цій спільноті загрожує культурне розмивання.
«Ми аналізували, що сталося з людьми, які втратили дім після 2014 року і переїхали в інші регіони України. Багато хто став таким об’єктом цього розмивання, певної асиміляції чи швидкої інтеграції, — каже пан Андрій. — Держава не створила жодних органів, як-от переміщені військові адміністрації, які мали б опікуватися збереженням цієї ідентичності. А вони є правонаступниками органів місцевого самоврядування, і їхня наявність свідчать, що будь-які інші, створені окупантами, не є легітимними».
Пан Андрій пояснює, що втрати територій актуалізують для місцевих такі цінності як пам’ять, історія, культура, матеріальні та нематеріальні пам’ятки.
«Спогади, фотоархіви, культурні цінності різного роду, традиції, навіть місцеві легенди тощо. Ми бачимо, що людей, які втратили дім, неймовірно тягне до цього, — каже пан Андрій. – Мені дуже приємно, що про це нарешті стали говорити на рівні влади. Бо перші роки усі планували виключно відновлення, купували комунальну техніку. А зараз ми переходило на більш свідомий, дорослий та реалістичний рівень розуміння проблеми: збереження людського капіталу має бути частиною візії держави».
Він впевнений: якщо це не буде частиною візії держави з конкретним планом дій, це призведе до маргіналізації ідеї, створення діаспори всередині країни, якихось заходів на рівні громадського сектору.
«У першу чергу потрібна комунікація: держава усвідомлює, що ця тема важлива для України. Наприклад, завдяки й нашим зусиллям, ця локальна ідентичність вже є у юридичному лексиконі держави. Про збереження локальної ідентичності тимчасово окупованих регіонів вже записано літерами, а це дуже важливо», — каже пан Андрій.
Він зізнається, що люди часто не розуміють, про що йдеться, коли він каже про ідентичність мешканців сходу: мовляв, це що, про сепаратизм та любов до росії? Але насправді він говорить, наприклад, про інституційну підтримку музеїв, які не можна розформувати чи роздати у колекції музеїв інших регіонів.
«Обов’язково треба продовжувати займатися якісною меморіалізацією від імені громад. Для мене показовий приклад – закупівля медалей військовими адміністраціями для вшанування героїв, які захищали те чи те місто. Хтось каже: «Нащо ви витрачаєте гроші?». А я кажу, що хочу сплачувати податки в цей бюджет для того, щоб саме від імені мешканців нашого міста подякували тим, хто його боронить», — категорично каже активіст.
Але пан Андрій впевнений, що потрібне реформування сучасних військових адміністрацій: вони нарешті мають усвідомити, що у них немає територій, а залишились тільки люди.
«Вважаю, що це питання має постійно лунати, ці дискусії мають відбуватися і це має бути пріоритетом держави, тому що якщо ми зараз не пропрацюємо цей контекст, і, наприклад, приймемо якісь чорно-білі рішення все ліквідувати, бо дублюються повноваження чи ще щось, то можемо таким чином просто сприяти цьому культурному розмиванню, маргіналізації і переведення все це в режим народних забав, а не державної політики», — вважає Андрій Грудкін.
Можливо, ці дві точки зору й не є категорично протилежними: на побутовому рівні, дійсно, люди потребують рівних прав та можливості не підкреслювати власну “інакшість” у громадах, що приймають. І час працює у цьому випадку, безумовно, у бік інтеграції, адаптації та призвичаєння: тому ті, хто живе у нових громадах вже 11 років, не сильно прагнуть до збереження своїх колишніх спільнот, бо, по-перше не мали особливої нагоди, а по-друге. вже отримують підтримку нових сусідів.
Але ігнорувати доволі потужний процес, який відбувається у багатьох новоокупованих громадах, теж не варто. Ідентичність — це зокрема й створювати Пантеон Героїв-земляків, попри те, що їх вшановують у громадах, куди переїхали вони чи їхні родини. Це й формувати цифрові спільноти, у яких збираються та структуруються фотоархіви та спогади знищених міст. Не боятися зізнаватися, що ти зі сходу, врешті решт, бо у публічному просторі вже переважають меседжі про українців зі сходу, які плекають свою спадщину та культуру, а не міфи про сепаратистів та людей без пам’яті.
А ви як думаєте — переселенцям потрібна інтеграція чи підтримка для збереження своєї ідентичності?