Щорічний «Фестиваль думок» від Благодійного фонду «Схід SOS» цьогоріч зібрав понад 500 представників громадського сектору, органів влади, міжнародних, всеукраїнських та локальних благодійних й волонтерських організацій, журналістів, освітян, ветеранів та переселенців. Дискусії велися навколо теми «Незручне, невидиме і небезпечне».
«Донбас СОС» взяла активну участь у панелі, у темі якої має неабияку експертність – «Невидимі, небезпечні, окуповані. Як змусити державу побачити людей в окупації?» Разом з колегами намагалися з’ясувати, чому тема людей в окупації помітно зникає з широкого інформаційного кола, позбавлена уваги чиновників, в чому ризики стигматизації людей, які живуть в умовах окупації, і що, власне, варто робити вже зараз, щоб перетворити їх в очах держави з «небезпечних та невидимих» у джерело ресурсу на майбутнє? Пропонуємо вам своєрідний «цитатник» — цікаві думки спікерів з цієї панелі. І запрошуємо на дискусію.
Тайя Аврам — юристка-аналітикиня ГО «Донбас СОС»
«Вважаю, що громадські організації, зокрема, такі як наші, лишаються чи не єдиною такою точкою входу до українського інформаційного простору правдивого для людей, які залишаються на тимчасово окупованій території.
Тому що там дуже маленька інформаційна бульбашка, і те, що потрапляє туди з українського простору, зазвичай негативне, викривлене, показує Україну в негативному світлі. А коли вони звертаються на нашу Гарячу лінію, вони зокрема чують про те, чи Україна на них чекає.
Як суспільство на підконтрольній території бачить цих людей вже зараз і як буде бачити цих людей після деокупації? Чи бачимо ми їх як рівних собі? Чи треба буде їм доказувати, чого вони там сиділи, а що вони там робили, а чого вони там мовчали, а чого вони не виїхали?
І байдуже, що суспільство тут навіть не знає, що подекуди вони просто не можуть виїхати, наприклад, через важкий шлях відновлення документів для виїзду”.
***
«Зараз, на жаль, багато відповідальності перекладається з держави безпосередньо на людей в окупації: вони самі мають бути відповідальними за те, як їх сприймають на підконтрольній території і що їх чекає після деокупації або після виїзду.
Я б хотіла розказати про одну з наших бенефіціарок. Вона все життя прожила в тимчасовій окупації на Донеччині, навчалася там в школі, але таємно навчалася мови зі своїми однолітками й вирішила, що хоче отримати український шкільний документ про освіту, сама знайшла школу, де дистанційно навчалася. Як наступив момент повноліття, таємно звідти виїхала. Але тут… українська школа відмовляється давати атестат, бо Міністерство освіти дуже довго його друкує, тож, вступну кампанію вона має пропустити. Телефонує до нас на Гарячу лінію, ми консультуємо, що її мають зареєструвати як вступницю за довідкою, що вона закінчила школу. Університети відмовляють реєструвати її по цій довідці.
Але ця дівчина дуже смілива: вона пішла в Міністерство освіти і науки та добилася, що її зареєстрували. Вона вступила, але не вистачило бюджетного місця. Коштів на навчання вона не має: батьки не підтримують, вертатися в окупацію неможливо. Тож, вона пішла в медіа. І Міністерство освіти прийняло виключне рішення про надання їй бюджетного місця. Але не всі можуть пройти такий шлях!»
***
«Чомусь наші державні органи часто вважають, що життя в окупації — це як життя закордоном. Що у всіх є можливість, наприклад, підключатися до занять у школі. Я чула таку думку й від вчителів, що треба їх тут навантажувати якомога більше, щоб в них там не було можливості й сил ходить до школи в окупації. Вони навіть не знають, що за те, що вони в школу в окупації не ходитимуть, окупанти батьківських прав можуть позбавити, піддати батьків тортурам і забрати дітей.
Треба вже дивитися на цих людей не лише як на ризик, а на як потенціал і на розвиток, на свої ресурси і впливати на це, вкладатися в це, щоб вони залишалися тут (головою) і тут (серцем) з нами».
Ольга Скрипник — голова правління Кримської правозахисної групи
«Україна — це та держава, яку рухають і змінюють люди. Не люди в кабінетах, а люди, які вміють виходити на вулицю. Люди, які не бояться брати відповідальність. І всі наші революції, тому є підтвердження. І всі наші роки спротиву, які є на окупації, це теж підтвердження, що щоб там не казала держава або конкретні люди в парламенті чи в Уряді, якщо люди вважають, що в них є цінності, вони будуть за них боротися. Навіть ціною власного життя, що роблять кожного дня Збройні сили України. Коли ми кажемо про людей в окупації, то вони мають бути по суті рівноцінною цінністю, як і деякі інші речі, які необхідні для України для виживання».
***
«Мені здається, один з найкращих прикладів — це картонні протести, які нещодавно відбулися. Багато хто не очікував, що сучасна молодь вийде майже на революцію з картонками, але у них ця цінність незалежності антикорупційних органів — питання виживання і розвитку держави. Так само як справжня підтримка Збройних сил і залучення кожного і кожної в цей процес — це теж питання виживання України.
І от для мене й цінність людей в окупації має бути теж такою цінністю для всіх інших суспільств. Бо це теж про виживання країни. Якщо ці люди не будуть частиною наших цінностей, за які ми боремося, то питання тоді — а яку державу ми обираємо? Заради чого тоді це все, якщо ми можемо кинути кілька мільйонів людей і зробити їх просто ризикованими?»
***
«Певна донорська підтримка, яка надається Україні, має включати обов’язки України. Ви хочете гроші на це, тоді ви маєте зробити щось для внутрішніх переміщених, для людей з окупації, для молоді, яка виїжджає.
Ми маємо інтегрувати ці фінансові механізми, щоб змусити державу, по суті, через гроші, включати людей з окупованих територій. Якщо програма розрахована на молодь, вона обов’язково має включати молодь з окупованих територій. Це не простий шлях, ми маємо зараз доступ до донорських інститутів, до посольств, до всього іншого. Мені здається це теж може бути як мінімум тим механізмом, який може дати результат».
Ярослав Таранець — старший юрист БФ «Схід SOS»
«Пропоную більш детально розібрати, до прикладу, молодіжну політику. Фіксуємо дуже динамічний розвиток цього напряму, особливо з боку фінансування. Якщо у 2014 році бюджет на молодіжну політику був 1 млрд 130 млн рублів, то у 2024 він вже складав 56 млрд рублів.
Ця цифра дає нам змогу оцінити ступінь того впливу і ступінь вливання ресурсів для того, щоби змінити українську ідентичність на окупованих територіях.
Серед засобів впливу треба виділити також і методи мілітаризації населення і дитинства загалом. Це особлива болюча тема, тому що ми бачимо чисельні звіти моніторингових звітів, каналів центру протидії дезінформації, як, наприклад, діти збирають дрони на уроках у школі.
Ми бачимо, як діти добровільно-примусово залучаються до мілітаристських рухів, громадських об’єднань — Рух Перших, Юна армія, Орлятко.
І всі ці дії вони конкретно спрямовані на конкретну ціль — замінити українську ідентичність на сприйняття себе громадянами Російської Федерації і частиною Російської Федерації».
***
«Ми маємо усвідомлювати, що це наші люди, це українці, які повинні мати зв’язок з підконтрольною територією в першу чергу, і, власне, Міністерство з питань реінтеграції було тим вікном входу.
Але окрім цього також і система освіти також повинна слугувати тим засобом зв’язку, який допомагає бути в українському контексті і не втрачати його.
Ми робили деяке дослідження: на зараз на тимчасово окупованих територіях 40 000 дітей продовжують навчатися дистанційно в українських школах, попри той тиск, який чиниться на цих дітей, на родини цих дітей.
Знаємо ф фіксуємо випадки, коли до класу заходять співробітники правоохоронних органів, починають перевіряти телефони на предмет зв’язку з системою освіти, чи то загалом з усім українським.
Це насправді дуже страшно, і Україна має також забезпечувати ті можливості, залучати якомога більше людей, щоб вони залишалися в нашому культурному, освітньому просторі і тримали зв’язок з Україною».
***
«Я колись дивився цікаве, де чоловік сказав: коли його запросили стати міністром, то він відмовився і відповів, що міністр — це сезонна робота. Ти прийшов, попрацював, і залишив міністерство.
Це абсолютно нормально, така суть державної служби. І виявилося, що в питаннях тимчасово окупованих територій, в питаннях загальної рамки захисту прав громадян, що постраждали в наслідок збройної агресії, основним носієм інституційної пам’яті є якраз організації громадянського суспільства. І це здебільшого напевно забезпечується тим, що це люди, самі вийшли з окупації і, як ніхто, розуміють цю проблематику».
Альона Луньова — директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA
«В принципі, люди з окупованих територій для держави не такі вже не видимі, але вони видимі як ризики, видимі як загрози. Запитайте в Служби безпеки України, чи бачать вони людей з окупованих територій. Звичайно, бачать. Але сприйняття людини, яка залишається в окупації, чи має зв’язки з окупацією як таку, яка несе загрозу, це те, що є, на мій погляд, дуже небезпечною тенденцією.
І це небезпечно через те, що нема адекватної оцінки безпекової сторони, пов’язаної з окупованими територіями, яка б могла вплинути на розуміння, які ризики несуть люди з окупованих територій. Бо коли ти дивишся на найгучніші злочини, які вчиняються на підконтрольній території України, то виглядає так, що далеко не завжди вони пов’язані з людьми з окупацією. Ось, ймовірний вбивця Андрія Парубія не є вихідцем з окупованих територій.
Але ж чому тоді сприймають усіх людей з окупації як таких, що потенційно швидше завербувати, і вони якимось чином точно є загрозливими. Але з іншого боку, всі міністерства, які начебто не пов’язані зі сферою безпеки, також ставляться до людей з окупацією, як до загрози. Спробуйте поговорити з представниками освітньої сфери, у будь-якій сфері юстиції. Можна поговорити у сфері охорони здоров’я. Все, що пов’язано з окупацією, буде про небезпеку.
І це буде не про те, що там люди, які потребують підтримки, які є ресурсом держави».
***
«Коли ми говоримо, наприклад, про євроінтеграційний трек, питання наслідків окупації залишається настільки прицільно і цілеспрямовано поза межами уваги, що ми не можемо сподіватися, що наш шлях та в Європу може супроводжуватися будь-якими питаннями, пов’язаними з захистом і підтримкою людей з окупованих територій. Тому питання я би сформулювала так: чи бачить держава людей ЗА окупацією? Чи ми спочатку бачимо окупацію, а потім, можливо, людей, які несуть загрозу? І при цьому не бачимо людей, залишаються в окупації, як ресурси».
***
«Дуже багато людей залишається на окупованих територіях. І дивно, коли державні органи готові говорити про рух спротиву, але при тому, начебто це якісь не ті люди, які живуть в окупації. Можливо, працюють в окупаційних органах влади, можливо, у житлово-комунальній сфері. Ми не знаємо, де вони працюють, але, напевно, вони якось виживають на окупованій території.
І напевно, можна було б втриматися від того, щоб огульно назвати усіх в окупації виключно колаборантами. Бо поки держава України не бачить людей на окупованих територіях і не бачить людей за окупацією, нам дуже складно адвокатувати і просувати ідею, що люди з окупованих територій мають бути включені в різні політики.
Через те що, ймовірно, окупація триватиме довго, можливо, є сенс державі подивитися на людей в окупації, не як на зону ризику, а як на зону росту і допомоги нам, як державі, вистояти і вижити. Бо людина, яка обирає Україну, проживаючи в окупації, це людина, яка реально обирає Україну, яка може не виїжджати з окупованої території, але при цьому мати зв’язок, мати не намір навіть, а віру в те, що ця територія буде деокупованою. І я знаю таких дуже багато людей, в яких віра, що Україна переможе і відновить територіальну цілісність з’явилися після 2022 року».
***
«Мені здається, що необхідна зміна погляду на людей в окупації з ризику на можливість. Нехай з умовами — так, ризики великі, але їх несе не тільки людина з окупації, але і людина на підконтрольному уряду України території, яка може бути завербовано російськими спецслужбами.
Мені здається, що ця зміна також неможлива без суспільства і громадських організацій, тому ми це робимо, але сподіваємось, що таких людей, які будуть долучатися до розмови про окупацію, про людей в окупації, буде більше».
***
«Ми живемо по закону 2014 про окуповані території, який, в принципі, не змінювався. Він поширився на нові окуповані території, а підходи залишилися. Ми вдаємо, що життя там нема. І мені здається, цей стереотип, який лежить в основі не прийняття якихось важливих рішень. Ми хочемо, щоб там життя ніякого не було.
Бо прийняття того факту, що в окупації є життя, змушує щось робити з документами, ми маємо визнавати певні факти, які там відбулися, як такі, які відбулися в житті, вони просто є. На разі відсутність цього бачення і відсутність суб’єкта, який це бачення може продукувати, суб’єкта, з яким можна це обговорити, тому що ні в уряді, ні в парламенті в нас немає такого суб’єкта. Ми рухаємося по інерції стільки років.
А ми маємо говорити з людьми: в органах влади, з народними депутатами, з касиркою в «Новусі». Усі ці люди мають розуміти, як виглядає життя в окупації. Говорити, показувати, шукати форми, говорити з великими каналами, вшивати це в серіали. Це має бути на слуху, це має бути в наративах, які ми транслюємо.
Ми не можемо залишати людей, які виїхали з окупації сам на сам з проблемами. Ми маємо знаючи, з яких умов люди виїжджають, і пріоритезувати їхню підтримку. Тому що люди, які обрали Україну після 10-11 років окупації діти, які в 16-18 вирішили виїхати, це люди, які свідомо обирають Україну. Ми маємо їх підтримувати всіма можливими способами — не як групу ризику, а як ресурс. Не тримати їх «на короткому повідці», не видавати їм документи пів року, не робити так, що вони змушені нескінченно ходити до державної міграційної служби чи не можуть нікуди влаштуватися на роботу. А допомагати їм, тому що ці люди є частиною нашого спільного майбутнього. Оцього розуміння, мені здається, не вистачає”.