Соціальна працівниця з Луганщини розповідає про важкий вибір, втрату «державних» дітей та валізу з подвійним дном, де ховала важливі документи
Українських дітей забрали до росії
Наталя Хмеленко майже усе життя працювала з людьми у сфері соціального захисту: спочатку з літніми, а з 2021 року — з дітьми. Її підопічні – це сім’ї, що опинилися в складних життєвих обставинах, діти під опікою, в прийомних сім’ях, родини з Дитячих будинків сімейного типу. На початок повномасштабного вторгнення вона жила і працювала у Старобільську, де через певні обставини довелося залишатися цілих сім місяців – в окупації.
«В місті працювала організація «СОС Дитячі містечка», то вони зібрали прийомні сім’ї і дитячі будинки сімейного типу, з якими вони контактували, і тих, хто на той момент зважився, вивезли до Польщі, — розповідає пані Наталя. – Надалі ні про яку масову евакуацію вже не йшлося. Бо все відбувалося стрімко».
Буквально наступного дня всіх працівників служби викликали на роботу: вони сховали у сейф справи дітей зокрема які містили таємницю усиновлення. Комп’ютери поклали моніторами на стіл.
«Ні, не знищили, бо чесно думали, що це швидко закінчиться, — згадує жінка. – Тому ніяких чітких розпоряджень не було, все інше це була суто наша ініціатива».
В одній з сімей, якими опікувалася пані Наталя, з’явилося двійко новонароджених малят. А продукти у місті стрімко зникли з полиць магазинів. Мама з немовлятами навряд чи могла стояти в чергах, щоб купити їжі, тому пані Наталя купувала їм молоко та ліки.
«Це була найуразливіша «моя» сім’я, бо в інших діти були хоч трохи старшими, — каже жінка. – Вони залишилися там, у місті. А старших хлопців, які на той момент були в інтернаті, вивезли. Зараз, як є можливість, тримаю з мамою зв’язок».
На окупованій території наразі живуть дві прийомних сім’ї та ДБСТ, де влаштовано троє діток з Старобільської громади. Майже з усіма пані Наталя підтримує зв’язок. Один дитячий будинок сімейного типу з шістьма українськими дітьми окупанти вивезли у Воронезьку область.
«Тоді ще не запровадили примусову евакуацію, тому, по факту, цим ніхто не займався. Хто виявляв бажання, той їхав. Але людей навіть не вмовляли, бо ніхто не мав таких розпоряджень», — розповідає пані Наталя, яка досі глибоко переживає за долю дітей, які опинилися в окупації.
Зупиняли танки руками
Сама пані Наталя сім місяців була в окупації. Бо у перші дні, коли вороги зайшли у місто, брала активну участь у мітингах спротиву. Її можна було побачити на чисельних фото та відео, де зафіксовано, як старобільці намагаються зупинити танки, а росіяни стріляють по беззбройним людям.
«Тоді ще така віра була! Тоді не було страшно. Ми впиралися в ці холодні танки і кричали: «Ми вас тут не чекали, їдьте назад». Думали, що справді можемо так зупинити цю навалу, — емоційно каже пані Наталя і в її очах блищать сльози. — Коли вони почали по нас стріляти, ми кричали вслід — фашисти, окупанти. Але був розпач від того, що ми не змогли це зупинити».
Після участі у спротиві, пані Наталя вже не могла виїхати – на ворожих блокпостах розповсюджували фото тих, хто виходив перед танками. Тому вона була змушена переховуватись вдома.
«Мене врятувало, що я жила в орендованій квартирі і взагалі, не так давно у цьому місті, — каже пані Наталя. – А ще – що мене все ж не «здали» навіть ті, хто почав співпрацю з окупантами. Друзі носили мені їжу, усі ці місяці я змогла вижити, бо міська рада мені не перестала виплачувати заробітну плату, попри те. що я не виїхала. Якби не це, просто померла б з голоду».
Вже потім її фото з’явилися в різних групах в соцмережах та чатах, де розповідають про «прєдатєлей горада». Але час для порятунку був виграний. Пані Наталя звернулася до волонтерів, які допомогли спланувати евакуацію.
Ночували прямо на асфальті
Коли азарт до полювання на «партизан» в окупантів трошки стихло, пані Наталя почала думати, як вибиратися. Звернулася до волонтерів, думала виїхати на Харків, але почався Харківський наступ, і цей шлях став неможливим.
«У мене були документи з роботи, печатки. Щоб їх вивезти, я зробила подвійне дно у валізах. Але з таким вантажем мені не можна було їхати через Росію, бо там точно будуть світити мої валізи, — розповідає смілива жінка. — Мені потрібні були обхідні шляхи. Тож, знайшла в Telegram-каналі волонтерів і вони сказали, що допоможуть. І справді ми з подругою отримали покрокові інструкції, і поїхали – через Луганськ, Донецьк, на Бердянськ. А далі — через Василівку на Запоріжжя».
На кожному блокпості людей ретельно обшукували, і кожного разу пані Наталя сама викидала речі на асфальт, щоб перевіряльники не брали валізу у руки. Здавалося б, все мало ось-ось завершитися, але вже у Василівці їх не пропустили: саме тоді запровадили систему перепусток, яких у жінок не було.
Щоб дочекатися цих документів, три дні вони жили просто на заправці, і у них закінчилися гроші. І люди, які виїжджали з Херсона, приносили їм хліб і воду. А потім сталося ще одне диво: на шляху подруг трапився хлопець, який запропонував допомогу.
«Він нас забрав з собою в Бердянськ, там ми усі разом 10 діб жили в кімнатці, яку він вийняв. Потім ми знов тричі намагалися виїхати, але окупанти просто знущалися над людьми, — зі сльозами згадує жінка. — Оформили ці перепустки, сіл в автобус, пройшли 18(!!!) блокпостів, на останньому ці вояки кажуть, мовляв, треба, щоб хазяїн цього автобуса сфотографувався біля автобуса і щоб була дата. І ми повертаємось знову в Бердянськ. Це знову 18 блокпостів. Шукаємо цього хазяїна і потім знову їдемо. І знов вони знаходять якусь причину, і знов нас не пускають. На третій раз ми виїхали».
Їхали під дощем, по ґрунтовій дорозі, всіяної мінами. Рухалися колоною: дев’ять машин і автобус. Довелося зчепити усіх тросом, щоб ніхто нікуди не хитнувся. Так й виїхали у Запоріжжя. Вночі там зустріли також волонтери, розмістили на ночівлю.
«А той хлопчик, з яким познайомилися, забрав нас у Дніпро. А звідти направив у Київ, де ми орендували квартиру», — видихає з полегшенням пані Наталя.
Дітей випускають дуже неохоче
Наталя Хмеленко продовжує працювати зі старобільськими дітьми, що позбавлені батьківського піклування. Одна така опікунська сім’я знаходиться у Польщі, інша – в Америці, є ще у Дніпрі. Наразі 28 дітей залишилось на окупованій території.
«Що вони розповідають? По-перше, їх змусили всіх переоформити документи. Якщо ти документи не переоформив, в тебе відбирають дітей. На жаль, трьох дітей так і відібрали – їхнє місце знаходження невідоме, — каже пані Наталя. – Це страшно, тому більшість обирає мовчки погоджуватися з вимогами окупаційної влади, щоб не втратити дітей. Також кілька співробітників стали працювати з окупантами зокрема надали документи, які я не змогла вивести».
Чи можливо зараз вивезти дітей, які стали, фактично, заручниками окупантів? Пані Наталя каже, що це вкрай складно. По-перше, на це мають погодитися опікуни, а здебільше це – старенькі бабусі, які опікуються своїми онуками. Або, наприклад, прийомна сім’я, чоловік – військовослужбовець і старший син тут, на вільній Україні, а жінка з молодшою донькою – в окупації, бо доглядала за хворим батьком і не змогла вчасно виїхати. Їхати з такою історією родини зараз – дуже небезпечно.
«Не випускають. Тож, наразі, я просто молюся, щоб ті бабусі жили і встигли виростити дітей, щоб ті не потрапили до російської системи, — каже жінка.
Державна підтримка? Дуже умовна
Про те, як важко допомагати родинам отримувати підтримку від держави, пані Наталя може говорити годинами. Ще з 2022 року деякі сім’ї, які мали щорічно оновлювати документи на державну допомогу, потрапили у таке «вікно» — воли їм припинили виплати, бо прийшов час оновити дані, а призначити нові не встигли – почалася окупація.
«Ті, хто залишилися там, спілкуються між собою. Одна бабуся отримує гроші для піклування про онуків, а інша – ні. І це додає такого гіркого розуміння, що ці українські діти не потрібні вже Україні, — пояснює пані Наталя. – Або якщо один з підопічних стає повнолітнім, а бабуся в окупації не може подати нову заяву, щоб отримувати тепер на двох молодших. Бо припиняють платити на усіх – змінилися обставини, потрібне нове призначення».
Зараз повноваження щодо виплат для таких дітей передали до Пенсійного фонду. Тепер треба пройти ідентифікацію, інакше виплат не буде.
«Я їм всім розіслала, пояснила, як це зробити. Але їм треба зателефонувати на телефон гарячої лінії — не через месенджер, не через інтернет. І вони це не зможуть. А по-друге, якщо там дізнаються, що вони зателефонували в Україну, заберуть дітей. Тому люди змушені відмовлятися від цих виплат».
Мають проблеми навіть ті опікуни, що перебувають в інших країнах. Пані Наталя каже, що та, що в Америці, має їхати до посольства у Х’юстоні троє суток – а в нього немає таких грошей.
«Мені боляче. Інколи справа навіть не у тих грошах, а у тому, що Україна таким чином показує, що готова відмовитися від цих дітей. Не підтримувати. Коли мені мами кажуть – виходить, ми Україні не потрібні, я плачу», — каже пані Наталя.
Коли на нашій Гарячій лінії запитують щодо можливості вивезення дітей з окупації, ми радимо звертатися до Save Ukraine а також до Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за номером 0 800 501 720.
Якщо вам потрібна інформація чи контакти організацій, які можуть допомогти у тій чи тій ситуації, телефонуйте нам.