Хто та як допомагає молоді, яка свідомо тікає з окупації, щоб розпочати життя «з нуля».
Часто громадські ініціативи з’являються там, де держава не встигає швидко створити алгоритм допомоги. І поки неповороткий бюрократичний механізм напрацьовує шляхи та інструкції, громадськість вже діє. Про те, як підтримувати молодь, яка попри дитинство, що відбулося серед пропаганди і окупації, прагне жити в Україні, ми поговорили з програмною директоркою БФ «Плахта» Діною Уріх.
Діяльність БФ «Плахта» орієнтована саме на молодь з тимчасово окупованих територій (ТОТ). Як у вас виникла така спеціалізація?
— Особисто я давно займаюся допомогою в виїзді цивільних з окупованих територій, просто раніше робила в межах іншої організації: допомагала налагоджувати шлях евакуаційними коридорами, складала маршрути виїзду тощо.
Але ми бачили, що евакуація — це тільки початок шляху. А далі люди мають приходити певний шлях вже на підконтрольній Уряду України території. І хоча вже є певні програми допомоги, наприклад, грошова допомога на проживання ВПО або можливості для безплатного поселення, але це, по-перше, не забезпечує комплексну програму підтримки після повернення. А по-друге, людина після такого шляху виїзду часто розгублена, не знає куди бігти, що робити тощо.
Серед тих, хто виїжджає, є люди різного віку, з різними життєвими обставинами. Зосередитися саме на молоді мене підштовхнув збіг, з одного боку, підвищеної вразливості, а, з іншого, вмотивованості та емоційної зарядженості цієї категорії. Вони так чекають виїзду, в них така мотивація, що дуже хочеться, щоб цей потенціал вони змогли реалізувати.
Чому молодь особливо потребує підтримки? Бо здебільше в них немає документів, що посвідчують особу. І шлях до отримання, об’єктивно, непростий та нешвидкий. А ще — вони для того, щоб поїхати, як правило, розривають зв’язки з родиною. Для більшості з них це перше самостійне рішення в житті. А дорослі люди вже мають досвід взаємодії з представниками держави, з різними структурами. Вони зберігають налагоджені соціальні зв’язки, отримали професію, певну кваліфікацію та досвід. А тут молода людина, яка виїжджає часто просто на ентузіазмі. І саме такі люди потребують одразу екстреної допомоги.
Які потреби молоді ви намагаєтеся закрити? Чи дає кейсовий підхід широке охоплення, як хотілося б?
— Перший крок — логістика. Як поїхати, яким маршрутом, що брати з собою. Другий — це отримання документів для в’їзду в Україну, так зване «посвідчення на повернення», як вони називають — білий паспорт.
Третій — отримання документів, що посвідчують особу, тобто, українського паспорта. Четвертий — це доступ до реінтеграційної державної підтримки. Це, дійсно, комплекс і одне впливає на друге.
Наприклад, наявність чи відсутність свідків для проходження процедури встановлення особи для отримання паспорту впливає на рішення їхати чи не їхати.
Далі, нам не вистачає інформаційної підтримки: держава озвучує, що треба виїздити з окупації, але ніхто, крім громадських організацій, не говорить як. На жаль, зараз немає державної «точки входу» для громадян з ТОТ. Раніше на сторінці Міністерства реінтеграції була інформація, ми, як громадські організації, допомагали її актуалізувати. Але це була офіційна сторінка міністерства, де можна було прочитати, як виїхати, як добратися, дізнатися, на що ви можете розраховувати після проходження коридору.
Цю прогалину можна зараз відносно швидко заповнити, але поки це роблять громадські організації. Нас питають, а чи взагалі я маю право виїхати, якщо в мене тільки українське свідоцтво про народження? А чи зможу я отримати українське громадянство, хоча ми ж розуміємо, що вони його мають по факту народження! Це їхнє конституційне право, але вони цього навіть не знають.
Наскільки насправді важко отримати те «посвідчення на повернення»?
— Ми не можемо сказати, що всі отримують швидко і легко… Бо це складна процедура, яка пов’язана з запитами на інформацію, наявну про цих молодих осіб в державних реєстрах.
Зараз, коли виїжджають 18-20-річні, ми маємо розуміти, що на момент окупації багатьом з них було по 6-7 років. Яка інформація може бути про них у державних реєстрах? З практики ми знаємо, і громадські організації говорять це молоді, що їде — швидше за все отримати цей «білий паспорт», якщо їхати через Білорусь. А якщо через інші країни — Вірменію, Грузію, Казахстан, Туреччину, Молдову – можна застрягнути на кілька місяців. Але ж ці процеси мали б бути уніфікованими. Тобто ця проблема, насправді, не тільки в комунікації, вона глибша – у відсутності єдиного рішення для таких людей.
Мабуть, і паспорт вже в Україні отримати не так просто?
— З інформацією про це набагато краще: якщо хтось шукає щось про паспорти, інформацію про процедуру ДМС знайдуть. Але кейсова підтримка, все одно, потрібна. Бо це купа питань, наприклад, щодо свідків, які можуть підтвердити особу. А тітка може, а двоюрідний брат, а хрещена? Бо написано: родичі, а на практиці все набагато складніше.
Наприклад, прописано, що можуть свідчити сусіди, близькі люди, однокласники. Але на практиці це майже не можливо. Як довести, що то однокласник чи вчитель, якщо атестати зразка окупаційної влади в нас не беруться до уваги? Сусіди — за пропискою. У переважної більшості цих молодих людей немає української реєстрації місця проживання. Ніяких документів з фото українського зразку в них немає теж – посвідчення з дитячого садочку давати чи що?
Яких законодавчих змін, на ваш погляд, не вистачає, щоб зробити процес інтеграції молоді з ТОТ більш зрозумілим і не таким травматичним?
— Це – вузьке місце. Ці діти переважно тікають від родини, від батьків, які не хочуть, щоб вони їхали з окупації. Як думаєте, вони будуть свідчити? Тому молодь розуміє, що це буде дуже складно: батьки зазвичай або бояться, або категорично проти. Цей процес умовляння свідчити розпочинається тільки після виїзду, тому що молодь не каже про свої плани. Бо батьки інколи ховають українське свідоцтво про народження, щоб їхня повнолітня дитина не зробила так, як хоче. А це втрачені місяці, роки в деяких випадках…
В нас небагато кейсів, коли отримати паспорт вдається тільки через суд. Але на жаль, це не тому, що алгоритм спрацьовує, а тому що молодь боїться їхати, якщо не впевнені у тому, що зможуть отримати документи. Вони заздалегідь про це читають, бояться опинитися без офіційних документів на довгий час, і залишаються в окупації. Ця історія потребує комплексного рішення.
Бо уся державна підтримка доступна для молоді з ТОТ, виключно після того, як людина отримає паспорт. Процес рухається, вже є певні рішення, наприклад, отримання допомоги через довірених осіб, але у ці перші тижні та місяці людина найбільш вразлива. І ми саме закриваємо ці потреби, поки вони не потрапляють в поле зору системи. Але, глобально, так не має бути, держава має розробляти комплексне рішення для таких осіб.
Є позиція правозахисних організацій, які коаліційно оприлюднили 17 пріоритетних кроків. І саме у 17-й кроці чітко написано про врегулювання історії з отриманням посвідчення на повернення і першого паспорту цими молодими людьми. І що воно має розглядатися в комплексі, а не тільки силами благодійних організацій.
Ви бачите багато тих, хто наважується виїхати з окупації після повноліття навіть попри волю батьків. Як ви думаєте, чому діти свідомо обирають цей шлях, хоча, без сумніву, теж перебували під пропагандою і мали певне оточення?
— Як на мене, це насправді диво. І нам, звісно, треба підхоплювати цю молодь, максимально їм допомагати. За рік до мене потрапили понад три сотні молодих людей. Це не тільки окупація з 2014-го, окупація з 2022-го також.
І це неймовірно: вони ж реально там вивчають мову по YouTube, вони діляться своїми мріями. Інколи це дуже щемко: знаєте, поштомат побачити чи на метро покататися. Той «Живчик» у них легендарний – багато хто мріє його купити, бо пам’ятають з глибокого дитинства! Це як символ!
Їм дуже важливо знати, що їх тут чекають. Щоб вони бачили цю підтримку та допомогу від України, любов до якої вони плекають в серці попри все!
Зараз є спеціальні освітні програми для підлітків та молоді з ТОТ, про них говорять, люди в окупації можуть про це дізнатися. Але так само нам потрібна й програма працевлаштування. Тому що тільки певний відсоток хоче одразу вступати, і це зрозуміло, бо вони мають якось роздивитися навколо, зрозуміти, чого хочуть, інтегруватися в нове для них середовище. Виїхати, щоб одразу вступити – це десь 20%. А інші вважають, що потрібно підготуватися, потрібно трошки заробити грошей. І тому ми шукаємо різні партнерства, надаємо, наприклад, кар’єрні консультації. Але часто це теж впирається в питання документів.
Ці діти поки не вписуються в нашу систему. Щоб вони їхали з окупації, нам всім треба щось з цим робити, тоді це буде мати лавиноподібний ефект. Якби українська молодь в окупації точно знала, що все буде нормально, то їхало би насправді набагато більше.