Є теми, на які говорити дуже складно. Такою є тема сексуального насильства під час конфліктів (СНПК). Але водночас, як показує досвід, мовчання небезпечне: під час війни росії проти України важливо не просто говорити, а й визнавати системність цієї російської практики, чітко розставляти акценти щодо винних та постраждалих. Пояснювати суспільству, що соромно має бути злочинцям, а не тим, хто наважується свідчити проти них.
Про те, як приймали на Берлінале український документальний фільм «Сліди», у якому свідчили жінки, які постраждали від СНПК, чому це важливо для встановлення справедливості, і коли можна подивитися стрічку, розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для «Донбас СОС» одна з героїнь та керівниця SEMA Ukraine Ірина Довгань.
Пані Ірино, ваша історія, здається, відома усьому світу. Не тільки завдяки тій фотографії, де окупанти у Донецьку прив’язали вас до стовпу, яка стала символом. А й завдяки тієї діяльності, яку ви запровадили в Україні. Я говорю про SEMA Ukraine, що об’єднала постраждалих від СНПК. Чи став цей фільм новим способом заговорити про цей страшний досвід українських жінок на увесь світ?
— Цей досвід, який реалізувався у фільмі, набувався з роками. Організація SEMA Ukraine існує з 2019 року. Документалістка Аліса Коваленко, яка є режисеркою цього фільму, приєдналася першою: у Гельсінській правозахисній групі мені розповіли, що їм давала свідчення така жінка. Здебільше на той момент в організації були донецькі жінки, які повернулися з полону: їх або звільнили за обміном, або, на той момент ще так відбувалося, викупили за гроші родини, одну жінку врятувало ОБСЕ.
Аліса мені дуже допомагала, бо вона також пережила зґвалтування від російського офіцера. У 2014 році заїжджала в окупований Донецьк, тому що вважала, що режисер-документаліст мусить знімати те, що коїться в країні. На блокпосту в Краматорську вона була затримана, її піддавали тортурам, бо знайшли в її камері фото із прапором, із українськими військовими. Спочатку «місцеві орки» її били та знущалися. Скільки жінок я переслухала, розумію, що фантазії там було небагато. Чи то якась методичка існувала: пальці ламати, коліна прострілювати.
Аліса бачила там інших жінок, документи, паспорти. Після звільнення вона їх все шукала, хотіла дізнатися, чи залишилися вони живими. А потім прийшов російський офіцер з позовним Гром. І типу «врятував її», утримуючи і знущаючись три доби в якійсь квартирі в окупованому тоді Краматорську.
Знаєте, я впевнена: усі, хто чинить сексуальне насильство на війні, психічно хворі. Росіяни з українськими жінками робили те, що вони, можливо, якось стримували в мирному житті. Вони реалізовували всі свої збочені мрії: вибити зуби, зламати трахею, душити, вже майже до смерті, зламати ребра, бити до струсу мозку.
І це — система, яка повторюється у всіх регіонах країни, які потрапляли в окупацію. Про це розповідають жінки, які виїхали з окупації чи були звільненні під час деокупації. Усе це говорить про системність, і це не має жодного відношення суто до сексуального насильства. Це зброя, якою ламають і вбивають найчутливішу частину українського суспільства: матерів, дружин, сестер. Бо це травмує все суспільство.
І якось Аліса сказала мені, що можна було б спробувати задокументувати у вигляді фільму. Ми мусимо зробити як пам’ять для майбутніх поколінь, тому варто якісно над цим попрацювати. А коли померла жінка з нашої організації, це трохи підштовхнуло: відчуття, ніби вони йдуть, після них нічого не залишається, і нащадки навіть знати не будуть про ці російські злочини.
Завдяки Фонду доктора Дениса Муквеге, який всебічно підтримував нашу організацію, у фільму з’явився донор — німецька фірма Bosch, яка у 2022 році виділили перші 40 000 євро. Потім був етап пошуку додаткових джерел, грантів від різних країн та ініціатив. І шлях нерозуміння у суспільстві: інколи ми чули реакцію, мовляв, це ж знов травмування, жінки будуть говорити, згадувати. А ще — це ж такі сумні речі, нащо їх на загал виносити, соромно. А кому має бути соромно?
А потім ще один фільм Аліси «Ми не згаснемо» — про дітей Донбасу – отримав американську премію. І усю її Аліса вклала у наш фільм, який мав побачити світ.
Чи, на ваш погляд, це вдалося? Як на фільм реагували глядачі на Берлінале?
— Наш фільм «Сліди» здобув Приз глядацьких симпатій Panorama (Panorama Audience Award) 76-го Берлінського міжнародного кінофестивалю.
На Берлінале нам сказали, що після титрів, як включиться світло, маємо йти на сцену, де нас будуть запитувати глядачі. А ми сиділи на першому ряду після проходу — у другій половині залу. І коли світло увімкнули, я побачила, що ми стоїмо в натовпі людей, які дивляться на нас і аплодують. Вони десять хвилин не зупинялися, підходили до нас, хапали за руки, намагалися обійняти. Я бачила – вони плакали: жінки, чоловіки, молоді, літні.
Ми теж почали плакати. І так, через цей величезний натовп вийшли на сцену. Мене запитала ведуча, що для мене цей фільм. І я сказала — для мене це надія на справедливість. Жінка, яка пережила знущання у Бучі, відповіла, що її відвертість в цьому фільмі — це голос тих жінок, яких закатували, вбили і які вже ні ніколи не зможуть нічого сказати. Бо вона відчуває відповідальність і є їхнім голосом.
Наша найстарша героїня, Людмила Мефодіївна, вчителька з 45-річним досвідом, яку зґвалтував та побив російський військовий на Херсонщині. Їй було 75 років, коли цей покидьок познущався з неї, вкрав її велосипед і поїхав на ньому на позиції. І ця Мефодіївна розповіла. Як її 4-річна правнука розрізняє на звук шахед від ракети, а ще закликала дати Україні найсучаснішу зброю, щоб ми мали можливість знищити ворогів. Вона потім й директорці Берлінале також сказала: мовляв, ви впливова людина, допомагайте нам. Та трохи отетеріла, але відмовити поважній пані не змогла: знаєте, каже, зброя — це не зовсім моє, але у мене є знайомі в парламенті німецькому. Я їм передам ваше прохання. Ось така народна адвокація.
І взагалі, цей фільм — складова цієї моєї народної адвокації. Бо кожен нормальний українець робить все, що він може, на своєму місці. І ми також зробили те, що могли, на своєму місті — для своєї країни. Так, це було дуже важко. Фільм знімався три роки, і різне було: хтось не витримував психологічного навантаження, уходив, але знов повертався. Фільм вийшов дуже чесним: він зроблений так, щоб кожен глядач прожив з кожною героїнею частину її життя. І пройшов той шлях від повної трагедії до шансу на відновлення, повернення у суспільство, громадської діяльності.
Саме ці жінки, які пережили сексуальне насильство під час конфлікту, розповідають суспільству про це, чому ці факти потребують особливого реагування на рівні світової спільноти. Бо злочинці приходять зі зброєю, групою і тобі не допоможуть ні сусіди, ні поліція, ні прокуратура. Бо нічого цього в окупації не існує. Багато жінок після зґвалтування вбивають, не бажаючи залишати свідків. Але навіть, якщо тобі вдалось вижити, тобі нема куди звернутися за порятунком чи справедливістю. Ти змушена ховатися, бо варто відкрити рот, тебе знищать. І в фільмі це також є. Мінімум дві жінки кажуть про те, що їм погрожували у разі розповсюдження інформації.
— Тема насильства зокрема й сексуального під час конфліктів часто табуйована у суспільстві. Вісім років, поки війна охоплювала тільки схід України, у нас теж не всі знали про це. Тому для декого стали неочікуваними ті звірства, які відбувалися на Київщині чи Харківщині під час окупації. Чи це не є прикладом, що замовчування таких речей призводить до небезпечно спотвореного розуміння, що таке російська окупація?
— Мене теж турбує ця ситуація. Я документувала російські злочини, опитала 360 свідків та жертв зокрема 40 — СНПК, які сталися вже після 2022 року, і тільки три людини з них в анкеті написали, що здогадувалися про можливий напад РФ та передбачали подібну поведінку.
Це, мабуть, така людська риса: якщо прийшли не за мною, краще я про це не буду думати взагалі. Чи вважатиму, що цього не було.
Але на міжнародну авдиторію, коли мене запитують, чому українські жінки не були готові до подібного, я часто говорю й іншу річ. Кажу, що Україна — мирна європейська країна. Жінка в суспільстві користується повагою, має і відстоює свої права. Українські жінки вважали, що росіяни такі ж самі, а стикнулися зовсім з іншим — дикою масою.
Що для вас у цьому плані – справедливість? Глобальне засудження росії як країни, чи покарання безпосередній воєнних злочинців? Чому?
— Я точно розумію, що якихось персоналій не покараю. Багато тих, з ким я стикнулася в полоні, вже мертвий. В рамках карної справи мені доводиться проводити опізнання, вдивлятися в оці мерзотні обличчя. Декого я впізнала. І, чесно кажучи, майже усі вони мертві.
Тому для мене є неймовірно важливим покарання самої країни. І ми над цим активно працюємо. Ми написали відкритий Лист до Генерального секретаря ООН, з вимогою внести Росію до переліку країн-терористів за скоєні випадки сексуального насильства. Десь пів року тому він виступив з заявою- попередженням Росії, мовляв, якщо кількість випадків буде збільшуватись, то вони дійсно будуть внесені до списку країн-терористів. Ми вже оновили цей «шеймлист» (Лист ганьби), до підписників додалися нові організації постраждалих, які створилися за останній рік. І ми знову йому надсилаємо. Бо кількість зафіксованих постраждалих реально збільшилась. І ми подивимось, як він буде реагувати.
Ми з Алісою два чи три дні тому ділилися, що опускаються руки, коли майже не бачиш результату своєї діяльності. Але історія людства говорить про те, що тільки упорна системна робота, подекуди кількох поколінь, приносить результат. І тому ми мусимо не зупинятися.
Я мрію, що цей фільм відкриє очі і зіграє саме таку роль, щоб світ побачив чим саме є росія. Звісно, я можу мріяти про завгодно: щоб цей фільм Господь Бог подивиться, але я не вірю в Бога і мені тут важко. Тому я чіпляюся за більш приземлене.
На Берлінале журналісту в якомусь інтерв’ю відповіла про свою мрію: моя персональна мрія, що, подивившись цей фільм, кожна цивілізована людина буде все своє життя гидувати поруч стояти з росіянами. І передають це своїм нащадкам.
А у яких країнах показиватимуть фільм? Коли його побачить український глядач?
— Ми вже показали фільм на Берлінале в Ризі, у Солонниках. Зараз показ у Нью-Йорку, далі – у Празі, Женеві, Копенгагені. Така адвокаційна, скорочена версія, демонструватиметься у міжнародному суді Гааги. Це до кінця березня. Потім невеличка перерва, і далі — літні фестивалі. Фільм вже запрошений на фестивалі в Ізраїль та Канаду.
В Україні, скоріш за все, «Сліди» можна буде побачити на Міжнародному кінофестиваль документального кіно про права людини «Докудейз». Коли з’явиться у відкритому доступі, я не знаю. Можливо, через кілька років, бо зараз його активно купують різні країни. Бо все ж ми його робили з надією на вплив на міжнародну спільноту. Хочеться вірити, що свої, українці, і так все це розуміють. А ті, хто не розуміють досі, думаю, й не підуть дивитися, бо просто не хочуть.
Ми при кожному фестивалі запрошені до посольств, і це шанс донести правду до політичних діячів. І це просто наш маленький вклад. Зрозуміло, що цей фільм не зробить ніяких революцій, але це те, що ми можемо зробити. Уся наша команда, всі героїні, просто неймовірно щасливі, що нам щось все ж таки це вдалося.