Які історичні та навіть містичні історії ми пам’ятаємо про місця, які змушені покинути через війну та окупацію.
Край козаків-характерників
На Донеччині доволі багато згадок про характерників, які завдяки своїм магічним силам, з давніх давен охороняли край від ворогів. Спогади про цих нащадків волхвів, які могли зупиняти кулі, бачити майбутнє, говорити з мертвими, перетворюватися на вовків або інших істот, ходити по воді, дійшли до наших часів у народній творчості. І хоча церква традиційно клеймила їх «бісовщиною», народ вірив, що характерники кров’ю пов’язані з землями Слобожанщини і з’являються у найскладніші часи, щоб захистити людей від навали окупантів. Не дивно, що з початку російської агресії, серед військових став популярним образ козака-характерника, бійці стали замовляти для себе шеврони з зображенням легендарних українських воїнів-магів.
До речі, у селі Архангельське, що біля Очеретиного, за свідченнями дослідника П. Лавріва, у 1936 році розкопали поховання, яке за народними переказами належало козаку-характернику.
«Я там часто бував. Там жила моя тітка. Назаренко (Шаповалова) Єфросинія Федорівна», — згадує краєзнавець з Дружківки Євген Шаповалов.
У могилі тіло лежало донизу обличчям, з одягу можна було розгледіти шаровари та жупан. Місцевих це не дуже здивувало, бо історії про характерників, що жили на цій землі, навчали своїм магічним силам талановиту молодь, передавали з покоління в покоління у кожній родині. Хтось навіть хвалився, що є нащадком місцевих характерників.
Втім, козацькі сліди не обмежуються легендами про характерників. Ті чи ті історії існують у різних населених пунктах Донеччини.
«Я думаю, що точно є якийсь магічний пласт про Савур-могилу. Не дарма ж вона у думах про козаків фігурує, — вважає пані Віра Шелест. – Знаю, що село Сергіївка Покровського району, за переказами було засноване теж козаками не пізніше 17 сторіччя. Дідусь водив мене там старим кладовищем з козацькими кам’яними хрестами. Пізніше звідти пішли ще кілька сусідніх сіл: Каліновка, Кам’янка. Зараз там все обвите оптоволокном. Днями дізналися, що дім моїх батьків в селі Каліновка розбитий».
Золота багато не буває
Хто хоч раз був у Бахмуті, точно чув легенду про місцеву річку, що дала назву місту, де колись, в її найкращі часи, потонув корабель з золотом. Чутки про нечувані багатства не давали спокою не тільки місцевим: про суднохідність Бахмутки і скарби на її дні говорили й у сусідніх містах — Горлівці, Соледарі і навіть Торецьку. Хтось навіть стверджував, що корабель потонув десь біля Сіверська, бо плив з (чи до) Сіверського Донця.
«Я збирала на фольклорній практиці ці перекази, там ще було оновлення: японці пропонували почистить усю Бахмутку, але що знайдуть — то їхнє, так влада відмовилась! – згадує про цю історію Катріна Хаддад, яка народилася біля Бахмута, — Казали про «турецький корабель із золотом чи золотим ланцюгом».
Знайти золото, як й історичні підтвердження цієї легенди, так і не вдалося. Але частину річки у межах міста все ж почистили, зробивши набережну одним з улюблених місць бахмутців та гостей.
А інша легенда, яка має під собою історичний фактаж, доводить, що Бахмут в усі часи був фортецею, яка протистояла московському ворогу. У центрі міста навіть після пекельних боїв у 2022-23 роках зберіглося погруддя Кіндрата Булавіна, який у 1703 році був обраний отаманом в Бахмуті, і став одним з керівників козацького повстання проти Московського царства. Пам’ятаєте вислів «кондрашка хватить»? Це народний спогад через сторіччя про страх, який наводив бахмутський козак на імперців зі сходу.
Сіль на рану
Сіль здавну вважалася не просто корисною харчовою добавкою, а сакральним символом та оберегом, а її видобуток – справжньою магією, під час якої люди торкаються до глибин історії всієї планети.
На Донеччині існують майже невичерпні поклади кам’яної солі, які залишилися на згадку про величне стародавнє море. Тут цьому мінералу люди приписують багато магічних властивостей. Наприклад, розсипати сіль в домі – до сварки, щоб уникнути руйнування захисного бар’єру треба кинути дрібку солі за ліве плече, де, за народними віруваннями, чатує дідько. Осліпивши його сіллю, можна уникнути неприємностей. Існує традиції любовних приворотів, що робляться на солі.
«У нас кажуть, що дівчина закохалася, якщо пересолила їжу, — згадує пані Дар’я з Соледару, — А ще у нас ніколи не вірили у міфи про «білу смерть», начебто, сіль не корисна для людини. Бо майже усе місто так чи так було пов’язано з соляними шахтами, і нічого, не скаржилися. А хворі люди з різних країн платили немалі кошти за перебування у спеліосанаторії, бо сіль лікувала просто своєю присутністю».
Всім відомі приказки про «хліб- сіль», «сіль землі», але мало хто знає, про старовинний ритуал прокляття, що також пов’язаний з сіллю. Так зване «засівання сіллю» використовується для прокляття міст, символізуючи руйнування та безпліддя.
«Ті, хто зруйнував моє місто та вкрав нашу сіль, нехай «засіє» нею свої міста. Нехай й в них все руйнується і бідує. Нашої солі їм на рани!», — каже пані Дар’я.
Шубін — охоронець, привід та пиво…
Звісно, як можна говорити про легенди Донеччини, не згадавши доброго Шубіна — чи то охоронця, який шепоче шахтарям про можливу небезпеку, чи то злого привида, що мститься за вторгнення в його підземне царство. Його образ пов’язаний з різними шахтарськими байками, а також своєрідним сленгом, от-як коногонка чи тормозок, які інколи дивують вихідців з інших регіонів України.
Колектив ГО “Донбас СОС”, в якому є як переселенці з Донеччини, так і кияни, поділилися своїми спогадами.
“Коногонка у нас була у батька вдома, завжди в коморі під руками висіла, часто користувалися (пам’ятаю з дитинства), раніше не було різних ліхтариків, як зараз, а коногонка була у багатьох, — каже Тетяна Коцан з Донецька. — А з добрим Шубіним, навіть фотографія є — правда, з соляної шахти Соледару, там теж шахтарі і видовбали свого Шубіна в стіні”.
“А я, киянка, вважала, що коногонка це те,чим вивозили вугілля коногони (слово коногон я знала), — зізнається керівниця “Донбас СОС” Віолета Артемчук, — І була здивована, коли Таня сказала, що вони користувалися коногонкою вдома. Подумала: ЯК можна користуватися цим в хазяйстві? Це ж велика телега, думала я, але мовчала…А коли дізналася, що це ліхтарик, я була в шоці”.
Є ще у донецького шахтарського привіда ще одне символічне значення. Його пам’ятають ті, хто любить пиво.
“Я тільки пиво пила “Добрий Шубін”, і десь у Донецьку фото залишилось з Шубіним, біля одноименного кафе”, — згадує Олена Мельничук.
Кам’яний ліс
Микола Тимофійович Янко, почесний громадянин Дружківки, відомий український географ, краєзнавець і педагог, залишив по собі кілька авторських легенд, що пов’язані з Донеччиною. Одна з них – про унікальний ліс скам’янілих дерев, що знаходиться біля Олексієво-Дружківки.
«Вийдіть на північну околицю робітничого селища Олексієво-Дружківка. Степова стежинка поведе вас все вище на Дружківську гору. Перед очима – неозора долина, злегка погорбована. В осінній позолоті яружні переліски, по схилу гори розбіглися кущі шипшини, колючої дерези. Стежинка підходить до глибокої балки і раптом зникає у високому різнотрав’ї. Що нижче, зіткана з трав і осінніх жовтих квітів, розсипалася мозаїка луків. Ліворуч розплескалося дзеркало ставу, до якого між крутоярами вужем повзе безіменний потічок.
А на протилежному, осяяному сонцем крутому схилі, між сірими висохлими травами, — жовта пляма піску, на якій маячать старі пеньки. Ось ви підійшли до одного з них, спробували відломити трухляву кору. Але що за диво? Її відлупити неможливо, бо вона міцна, як камінь. А коли розглянути ті пеньки, то виявиться, що вони не звичайні, а скам’янілі. Точніше, то не пеньки, а верхів’я дерев, зрізаних безжалісним часом його слухняними роботягами – сонцем, вітрами, текучими водами. Стовбури цих могутніх, стародавніх дерев, заходять на велику глибину.
Як же виникло це чудо? Яка сила перетворила той предковічний ліс у кам’яне диво? На це існують легенди. Послухайте, що вони розповідають.
…Одна з богинь – покровителька лісів – довго мандрувала в багатому лісі. Втомилася, та і їсти захотілося. Бачить: зайчик причаївся під кущем. Вона махнула своєю чарівною палицею. І вбила сіроманця, приготувалася його засмажити. Ненароком поглянула богиня вгору, бачить: верхів’я дерев горять. То їм стало жаль бідолашного зайця і вони збунтувалися: гілки на верхів’ях загорілися самі собою. Розгнівалася богиня. А щоб дерева ніколи не могли загоратися, навічно перетворила їх у скам’янілості…
А ось що розповідає інша легенда.
…Давно-давно, в розкішному предковічному лісі, що ріс у цій місцевості, з’явився молодий мисливець. За плечима у нього висів сагайдак із стрілами, біля поясу – великий мисливський ніж.
Раз, полюючи, юнак зустрів на лісовій стежині дівчину – краси небаченої. Глибоко вона запала йому в серце. І дівчині сподобався молодий мисливець. То була рабиня з двору жорстокої повелительки, що стояв у лісі на високому пагорбі. Юнак і дівчина почали таємно зустрічатися, щоб, бува, лиха повелительки не дізналася.
Якось вони стояли під розлогим зеленим віттям. Раптом перед ними з’явився незвичайний вершник: не великій вовчиці, вкритій строкатою габою, сиділа молода вродлива жінка. Її довге темне хвилясте волосся скріплював золотий обруч.
Хлопець здогадався, що то володарка цих земель, лісового палацу. Про неї ходила недобра слава. Юнак сподобався повелительці з першого погляду. Вона деяку мить мовчки вдивлялася в його чорні зіниці, світле волосся.
— Ти хто такий, звідки прийшов на мої землі?
Юнак нічого не відповідав, тільки міцніше притиснув до себе дівчину. Обличчя повелительки почервоніло, налилося гнівом. Вона звеліла дівчинці йти до покоїв, але молодий мисливець заступився, не пустив любу. Володарка ще якийсь час дивилася на хлопця, поглянула на свою рабиню, грізно махнула пліттю і помчала геть.
Юнак схопив дівчину за руку і повів до лісу. Раптом заіскрилися блискавки, загримотіло небо, полилася страшенна злива. Пружний вітер нахиляв віття, ламаючи дерева.
— Це її витівки. Біжимо, любий, швидше!
Вони бігли й бігли. Ліс прищулився. Затихло шумовиння грози. І ось втікачі відчули, що недавно м’яка хвоя дерев, немов кам’яне вістря, б’є по плечах, по руках, рве одяг.
— Ти бачиш, ліс закам’янів… Це справа злої повелительки. І вони, нагинаючись, бігли далі. Ось і кінець лісу. Піднялись на гору. А позаду знявся шалений гуркіт. Грізний потік мулу й каміння поволі поглинав ту частину лісу, яка росла у глибокій западині. Незабаром над тією рідиною залишились тільки поодинокі верхів’я скам’янілих дерев…
Дід-веселун
«Маріупольці похилого віку розповіли мені дуже добру легенду про діда-Веселуна, який завдяки яскравому образу запам’ятався багатьом, — розповідає Ольга Демідко, науковиця та краєзнавиця з Маріуполя. — З’являтися він почав у 1950-ті роки дуже несподівано, завжди з олівцями в руках і чистими аркушами. На обличчі посмішка, але справжня, жива, щира. Років йому можна було дати від 65 до 70. Добрий дідусь з білою бородою, в красивій жилетці та яскраво-коричневим метеликом на ній. Під жилеткою виднілася біла сорочка. Іноді у дідуся можна було побачити капелюшок, правда, головний убір у нього завжди відрізнявся і за кольором, і за формою».
Дідусь, пояснює пані Ольга, мав прізвисько «Веселун» — не тільки через свою веселу вдачу, а й ще тому, що він часто гуляв по лівобережному маріупольському парку «Веселка». Він з’являвся серед самотніх чоловіків чи жінок, бабусь або дідусів, які сумно сиділи та чогось очікували, малював їхні портрети та писав, що все налагодиться, після чого вручав свій презент, залишаючи автограф на пам’ять.
«За словами маріупольчанки Лариси Петрівни Силової, особисто у неї, і правда, все налагодилося. З’являвся дідусь не тільки в парку, а й в міському транспорті, на зупинках… Здавалося, він був скрізь, де на нього чекали, і там, де він був по-справжньому потрібен», — відзначає пані Ольга
Фото зі сторінок Донецького обласного краєзнавчого музею, Маріупольської міської ради, медіа Вільне радіо, Спадок та автора статті.