Горизонти окупації: яким має бути план дій суспільства, влади та медіа у ситуації повної невизначеності

Керівниця громадської організації «Донбас СОС» Віолета Артемчук, яка виступала на цій панелі щорічного Донбас медіафоруму, наголошує: попри складнощі, перепони та невизначеність з людьми в окупації треба говорити як із нашими громадянами України. Учасники дискусії, серед яких були представник місцевого самоврядування зруйнованої громади, відома політологиня та журналістка, намагалися знайти конкретні рішення для збереження зв’язку з громадянами на ТОТ та підтримки їхньої стійкості.

Пропонуємо найяскравіші цитати учасників панелі.

Віолета Артемчук, директорка громадської організації «Донбас СОС», — про зв’язок із людьми на ТОТ:

Про роботу Гарячої лінії та зв’язок з окупованими територіями:

«Ми працюємо з 2014 року. У нас є Гаряча лінія, куди звертаються люди абсолютно з різними проблемами. Є звернення від людей, які перебувають в тимчасовій окупації. Для нас вони завжди пріоритетні, бо це та ниточка між тими, хто на підконтрольній території та в окупації».

Про зменшення кількості звернень людей з окупації після 2022 року:

«До повномасштабного вторгнення звернень із тимчасово окупованих територій було близько 39% від загальної кількості. Бо можна було додзвонитися. А після 2022 року і зараз їх значно менше. Наприклад, за минулий місяць — 38. Порівняно із сотнями звернень, які надходили раніше, це крапля в морі. Тут дуже багато факторів. По-перше, нам фактично вже не можуть подзвонити, хоча можуть писати й звертатися через месенджери. Але це насправді непросто. Коли блокують Telegram та інші канали, я уявляю, як людина «проривається», шукає VPN, пише ці повідомлення, потім знищує їх заради безпеки. І це реально має бути щось дуже важливе. Тому з окупованих територій нам уже не телефонують просто поговорити. А раніше — так. А ми слухали і говорили».

Про те, що запитують люди, які телефонують з окупації:

«Це конкретні питання, і питання болючі, на жаль. Звернення мають певну сезонність: настає тепла пора року, людям легше виїжджати з окупованої території. Тому до нас звертаються ті, хто ще планує виїзд або вже зібрали валізи. Це і дорослі люди, і молодь. Вони запитують про маршрути й документи, просять різних порад. Іноді навіть питають, що казати, щоб пройти фільтрацію.

Одне міністерство колись хотіло розробити інструкцію, як пройти фільтрацію… Написати там, що дивляться, як почистити телефон, як уникнути допитів. Але ж цю інструкцію можуть читати не тільки ті, для кого вона. ФСБ з задоволенням, мабуть, прочитає… І чи не стануть правила наступного дня ще жорсткішими? Тому, допомагаючи, головне — не зробити гірше».

Про проблеми вступної кампанії для молоді з окупованих територій:

«Слогани, які звучать навіть на найвищому рівні, сильно розходяться з тим, що є насправді. Є меседж: «Приїжджайте, вступайте, ми вас тут чекаємо», але, до прикладу, цього року з’явилася нова вимога від МОН: абітурієнт, який перебуває на тимчасово окупованій території та вступає онлайн, має довести, що він дійсно там, а не в Відні п’є каву. Мовляв, доведіть, що ви із Донецька або Бердянська, надайте нам фотографії з геолокацією чи якісь документи з ТОТ. Як, на вашу думку, можна довести, що ти перебуваєш саме в Донецьку,  Луганську, або в іншому окупованому місці? Виписка з російського банку, місцеве друковане медіа з датою виходу, фото з міста. Усе це — наче за інструкцією МОН. А тепер уявимо, що людина виходить і робить селфі з геолокацією на Приморській площі Бердянська. І навіть якщо в цей момент ніхто з силових структур не проходить повз, то як після цього їхати далі? На першій фільтрації запитають: «А що це, а навіщо геолокація. А чого це ти з газетою фотографувався?» Доїде така людина до українського вишу? Я не знаю…

Інструкції змінюються, технічні засоби перевірки вдосконалюються. Вже є історія, як затримали хлопця, який дуже ретельно готувався. Все почистив, але забув про емоджі у Telegram з українськими прапорцями. Не подумав, не заліз туди. А на фільтрації залізли… Тому шкода, коли гарні рішення не працюють через те, що з’являються певні правила, які їх руйнують».

Про виплати та місію організації:

«Окрім питань виїзду та вступу, усі важливі звернення об’єднує одна тема — виплати від України для її громадян в окупації. Поки дзвонять, щось питають про пенсії, ниточка зберігається… Що робити нам, громадській організації, в ситуації невизначеності? Як на мене, відповідь одна — говорити. Це наша місія — роз’яснювати, говорити, не руйнувати зв’язок».

Про комунікацію з нашими:

«Мені приємно, що так багато людей на цій панелі в залі. Мене багато хто запитував: як говорити, щоб вони не зникали, щоб вони чули, хто до них має звертається? І я думаю, що, може, треба більше звернень до людей з окупованих територій від посадовців досить високого рівня. Але все має відбуватися крізь призму: «Ви — наші». Я не медійник, не знаю нюансів, але, думаю, все має бути через призму — брати і сестри». 

Сергій Родін, заступник міського голови Бахмута про завдання адміністрацій зруйнованих громад:

Про створення мережі Хабів:

«Коли у 2022 році почалася евакуація з Бахмута, ми працювали за двома напрямами. Поставили за мету зберегти нашу структуру, кадри, підрозділи, щоб у подальшому вони могли організовувати життєдіяльність громади та після деокупації першими розпочали роботи з відновлення території. Другий напрям — комунікація з нашими мешканцями, треба з’ясувати, де хто перебуває, і максимально допомагати людям. Ми створили Google форму, Telegram-канали. А коли зрозуміли, де перебуває багато наших бахмутян, відкрили Хаби підтримки. Нині маємо 13 таких осередків підтримки в різних містах України. 

Також є мобільні бригади, до складу яких входять працівники ЦНАПу, БТІ, юридичного відділу, соціального захисту — які виїжджають до міст, де немає осередків, щоб надавати гуманітарну допомогу й підтримувати зв’язок із людьми». 

Забезпечення безперервності освіти:

«Ми релокували Центр професійної технічної освіти, заклади загальної середньої освіти продовжили працювати в онлайн-форматі, бо і учні, і педагоги вже мали досвід навчання й роботи в такому форматі під час пандемії COVID-19. Наші діти й зараз стають переможцями олімпіад, отримують 200 балів по НМТ. Ми зберегли наших спортсменів ДЮСШ. Це особливе відчуття гордості, коли спортсмени, перемагаючи на міжнародних змаганнях, розгортають прапор Бахмута і прапор України».

Про відзнаку захисників із Бахмута:

«Ми комунікували з нашими ветеранами, з родинами загиблих воїнів-бахмутців. Але спочатку діалогу не було. Був монолог — люди слухали, але не давали зворотного зв’язку. Так не має бути. Тому всі подальші ініціативи, які Бахмутська міська рада ухвалила й реалізувала, спрямовані на діалог з ветеранами та родинами загиблих. І такі невеличкі приклади. Мати воїна каже: «Я отримала за сина нагороду від держави, але хотілося б отримати нагороду й від рідного Бахмута». Тож, ми розробили і запровадили відзнаку ««Герою Бахмута — захиснику України»».

Про можливі ознаки, що військові адміністрації окупованих громад вже не потрібні:

«Ми подібних ознак наразі не відчуваємо. Люди потребують нашої допомоги, ми це робимо. На жаль, жодна громада, що приймає, не була готова до такої кількості переселенців. Проблемні питання є з дитячими садочками, із наповненням класів у школах. Тому у нас 61 першокласник цього року навчається онлайн. І загальний контингент учнів — 1700.
Незалежно від місця перебування, діти продовжують навчатися в школах Бахмута.
Ми створили спортивні Хаби у різних містах, вихованці-спортсмени продовжують тренуватися з тими тренерами, з якими почали досягати успіхів у спорті. Ми зберігаємо нашу локальну ідентичність, проводимо спільні культурні заходи з громадами, де зараз живуть наші бахмутяни. Де б вони не були, за кордоном чи в інших регіонах України, наші люди залишаються бахмутянами, залишаються частиною громади, бо відчувають підтримку».

Юлія Тищенко, голова ради та засновниця Українського незалежного центру політичних досліджень, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості, — про державні рамки деокупації:

Про слогани та реальні дії влади:

«Будь-який слоган, якщо він не знаходить підтвердження в реальності, не буде працювати. Для того, щоб він знаходив це підтвердження, центральна й місцева влада та громадські організації мають вдаватися до конкретних дій і ухвалювати правові та політичні рішення, а не обмежуватися лише комунікацією з людьми, які сьогодні проживають на тимчасово окупованих територіях».

Про державну політику та рамку деокупації:

«З 2014 року в нас була стратегія деокупації Криму. Такої стратегії не було щодо Донецької та Луганської областей. У нас немає узгодженої рамки політик, які може сьогодні здійснювати держава для підготовки до деокупації. Це питання правової визначеності — для тих, хто живе сьогодні в окупації, хто хоче повернутися в Україну, отримати послуги, вступити в виші, оформити свій правовий статус. Усе це має бути максимально зрозумілим. Частиною деокупації є також визначення чітких маршрутів у різних життєвих випадках для людей, які виїхали з окупації (наприклад, оформлення пенсій)».

Про правосуддя перехідного періоду та виклики тривалої окупації:

«Проживання в окупації — це незручно. І держава також чітко має про це говорити. Питання правосуддя перехідного періоду дуже складні — це рішення, розмови щодо колаборації, виживання людей. Адже окупація почалася у 2014-му році, школи закінчили діти, які в Україні не вчилися. І на це також потрібно зважати».

Про роботу з когнітивним простором та сенсами:

«Україна має працювати над питаннями історичної пам’яті й культури, зокрема над повторним відкриттям наших українських сенсів, того історичного простору, який був привласнений і зараз переписується Російською Федерацією.

Парадокс у тому, що тут одне рішення може бути, але таких рішень має бути не одне, а багато. Для різних аудиторій, різними засобами, різними інструментами донесення інформації».

Про розробку нової стратегії деокупації:

«У мене немає завищених очікувань, що ці стратегії — єдине рішення або якийсь ключ… Тим не менше, в умовах, коли від України так чи інакше вимагають відмовитися від тимчасово окупованих територій, важливо самій Україні на політичному рівні говорити, показувати, окреслювати більш виразно свою позицію. І такі документи мають бути».

Валентина Троян, представниця Інституту масової інформації, ведуча Українського радіо та Громадського радіо, — про присутність теми ТОТ у медіа:

Про пошук каналів зв’язку:

«Щоб спілкуватися з людьми з окупованої території, по-перше, потрібно знайти канал зв’язку, який буде працювати. А каналів зв’язку стає все менше і менше. Telegram у них не працює, люди старшого віку менш обізнані з цифровими технологіями, тому втрачають цей спосіб. Молодь може переходити в Instagram, я, наприклад, спілкуюся зі знайомими саме так. Час від часу прошу цих знайомих допомогти мені з верифікацією тієї чи іншої інформації, підтвердити її або спростувати. Не завжди це вдається, з деяких питань можна знайти відповіді, просто читаючи окупаційні ресурси. Там можна фіксувати й воєнні злочини. Просто треба бути уважнішими».

Експертиза працівників локальних і гіперлокальних медіа:

«Вихідці з тих територій, журналісти локальних, гіперлокальних, релокованих медіа, можуть добре аналізувати те, що подають окупаційні адміністрації. Кожного разу, коли розповідаю про роботу релокованих медіа, як представниця луганських медіа, розумію, що це дуже цінний ресурс, який потрібно розвивати та підтримувати. Центральні медіа можуть звертатися до колег для того, щоб якісніше підготувати матеріал. До речі, центральні медіа пишуть про окуповані території, але, можливо, їм не завжди вистачає експертизи.

Ще одна місія й завдання релокованих медіа — нагадувати й розповідати про початок війни. Усе забувається. Ми живемо поточними подіями. Але дуже важливо, щоб усі в Україні розуміли, з чого війна зрештою почалася. Варто розповідати про певні події, хоча б додавати їх у медіапростір».

Про довіру до локальних медіа:

«Довіра. Медіа, які переїхали з Луганщини, зараз працюють, вони помітні. Їх небагато, але це дійсно ті, хто тримає зв’язок зі своїми аудиторіями, створює спільноти і, таким чином, підтримує зв’язок з окупованими територіями».

Про редакційні політики:

«Під час одного тренінгу, який я проводила, говорили про те, як в інших областях можна розповідати про окуповані території. І мені колега, і я щиро вірю, що вона не збрехала, сказала, а навіщо, мовляв, нам, у Черкасах розповідати про окуповані території? Можливо, навіть їй було би цікаво приватно, але це часто не шанується і не вітається в редакції, бо така редакційна політика».