Часто після звільнення територій, яке супроводжується потужною медійною підтримкою, деокуповані громади опиняються у певній інформаційній дірі. Через це з часом життя сіл та міст, де через наближеність зони бойових дій не проводять великих відбудов чи гучних заходів, здається не дуже цікавим. Дехто підживлюється міфами про тотальний колабораціонізм, який закидають всім без виключення, а хтось просто не вірить, що там, серед руїн, ще залишаються люди, котрі прагнуть відновлювати та розвивати свою малу Батьківщину.
Зламати усі ці упередження, які заважають не тільки процесу гуртування нації, а й певним чином знецінюють зусилля військових щодо деокупації, вирішили у ветеранському просторі «Поруч» — краматорські активісти повернулися на Донеччину, щоб віднайти нових активістів на Лиманщині й у Святогірській громаді, аби допомогти їм навчитися шукати ресурс для відновлення своїх сіл та міст.
Думали про одиниці, відгукнулися десятки
Насправді краматорський «Поруч» працював з сусідніми громадами ще до повномасштабного вторгнення. І, звісно, активісти продовжували допомагати та підтримувати зв’язки у найважчі для сусідів часи, навіть коли їх власна організація була релокована у більш безпечну область: разом з партнерськими організаціями займалися евакуацією населення. А після деокупації плідно співпрацювали з органами місцевого самоврядування, щоб розуміти потреби людей. І несподівано навіть для себе вони зрозуміли, що найбільша потреба — у людському ресурсі, який би міг залучати кошти різноманітних донорів на відбудову та налагодження життя у громадах.
«Наразі, у всіх прифронтових, а особливо, деокупованих громадах, важко проводити будь-яку проєктну діяльність, бо там, фактично, немає громадського сектору, — каже голова ветеранського Центру «Поруч» пані Яна. — Так сталося: через ймовірність окупації активні патріотичні громадські діячі виїхали з цих громад. І багато з них вкорінилися на нових місцях, розпочали працювати, робити проєкти».
Пані Яна каже, що, звичайно, тут залишилося набагато менше населення: наприклад, у Святогірську більша частина людей віком 60+. А ще, на жаль, нав’язується такий стереотип, що на деокупованих територіях зараз живуть виключно проросійські налаштовані люди — які з них активісти?
«Але це абсолютно не так. Ми хвилювалися, чи вийде у нас знайти хоча б кілька ініціативних осіб, але були здивовані — люди не тільки охоче відгукнулися, а й взяли участь у тренінгах та написанні перших власних міні грантів — вони були передбачені як певний результат навчання», — каже вона.
А знайшлися нові активісти для проєкту лідерів під час тих заходів для всієї громади, які «Поруч» організував разом з військовою адміністрацією — це тренінги з мінної безпеки, з першої домедичної допомоги, заняття з психологічного відновлення. Найбільш вмотивовані поїхали на тренінг для лідерів у Полтаву, де й почали генерували різні ідеї для покращення життя у своїх населених пунктах.
Люді різні, але вмотивовані
Більшість з тих, хто вирішив доєднатися до громадського сектору, виїжджали, а після деокупації повернулися. Але є й ті, хто пережив окупацію. І хоч на тренінгах не було окремого пункту щодо безпеки лідерів у наближених до фронту містах та селах, але так чи так це довелося обговорювати. Наприклад, одна з тренерок — з Мелітополя, вона поділилася своїм досвідом та переживаннями про той час, коли довелося терміново виїздити, щоб не опинитися в окупації.
«Більшість тих, хто захопився ідеєю розвивати громадський сектор, майже ніколи з ним не стикалися. Може, одиниці брали участь у якомусь грантовому проєкті, працюючи в закладах освіти чи культури, але в цілому ця діяльність для них є новою, — розповідає пані Яна. — Вони до цього не були активними членами громади, але треба було бачити, з яким ентузіазмом взялися за цю справу! Ми були вражені…»
Майбутнім лідерам запропонували розділитися на експериментальні групи, щоб на практиці зрозуміти, що таке громадська діяльність та проєктний менеджмент. Пані Яна каже, що активно працювали усі, що організаторів теж неабияк здивувало: зазвичай на будь-яких тренінгах завжди є пасивна частина, яка потрапила туди майже випадково чи не побачила в цій діяльності для себе користі.
«А вони усі так загорілися ідеями, генерували їх, дискутували, пропонували, по них було видно, що вони дуже вмотивовані… І, думаю, саме факт того, що їхні громади зазнали сильних втрат під час війни й потребують допомоги та відновлення, дає мешканцям таку потужну мотивацію. Бо ми ж завжди гуртуємося, коли найважче. Напевно, такі складні моменти об’єднують людей», — каже вона.
На тебе тут чекають люди
Серед учасників тренінгу для майбутніх лідерів, наприклад, староста одного з населених пунктів. Але на тренінг вона приїхала не як представник органу місцевого самоврядування, а як людина, якій цікаві ініціативі по розбудові громадянського суспільства. Пані Яна згадує, як жінка розповідала, що втратила свій дім, в якому до повномасштабного вторгнення зробили гарний ремонт — під час бойових дій він був повністю зруйнований. Родина була змушена виїхати, щоб не потрапити до окупації. А після звільнення їй телефонували представники військової адміністрації, щоб дізнатися, чи планує вона повертатися.
«Жінка роздумувала, тому що там насправді вкрай небезпечно. Але керівник якось сказав: «На тебе тут чекають люди». Це її так надихнуло, що вона разом з родиною повернулася. Тепер орендують невеличку хату, щодня жінці треба їздить по своїх маленьких населених пунктах — попри обстріли та мінування — щоб допомагати людям, — згадує розмови на тренінгу пані Яна. — Вона розповідала, що їй доводиться їздити й на впізнання тих, хто гине під час обстрілів — часто це люди старі та самотні… І коли після деокупації проводили ексгумацію, теж приходилося…»
До рідного міста повернулася також викладачка одного з навчальних закладів. У неї діти давно живуть за кордоном, і коли жінка виїхала, там їй створили нормальні умови. Жінка жила у Туреччині та Франції, і могла б залишатися, скільки було потрібно.
«Але вона приїхала у напівзруйноване місто і вирішила працювати для громади у сфері громадського активізму. ЖІнка зізналася, що повернулася, бо її сильно тягнуло до дому. А тепер побачила, що дім потребує її підтримки та активності», — пояснює пані Яна.
Ще серед лідерів — бібліотекарка з одного з сіл. У будівлю її бібліотеки були потрапляння, довгий час книги перебували, фактично, просто неба — під дощем, снігом та вітрами.
«Але треба чути, з якими емоціями жінка розповідає про те, як вони намагаються врятувати кожну книгу — перебирають архів, сушать, чистять, підклеюють те, що ще можна врятувати, — ділиться пані Яна. — Розумієте, не викинути все на смітник, а зберегти».
І навіть у таких умовах ця маленька сільська бібліотека вже проводить заходи для дітей — неможливо уявляти без сліз, як вони збираються на попелищі, щоб послухати про книжки та почитати вголос…
Кінотеатр та майданчик
Спочатку людям, які вирішили залишатися на рідній землі попри небезпеку, було дуже важко усвідомити, як вони можуть допомогти громаді. Як встановити пріоритети, коли швидше сказати, у чому немає потреби, ніж перелічувати, чого не вистачає? Але дві групи активістів, які сформувалися на тренінгу, змогли розробити та захистити свої перші маленькі проєкти.
«Лиманська ініціативна група вирішила організувати… кінотеатр. Можна сказати, що він мобільний: обладнання легко переносить. Якби була ще машина, то, звичайно, взагалі був би пересувний. Але зараз такої машини в громаді немає, — розповідає пані Яна. — Тому вони просто вирішили купити обладнання, щоб можна було в різних місцях, де дозволяє безпекова складова, проводити заходи такому кінотеатрі».
На перший погляд, кінотеатр — точно не річ гострої потреби. Але в таких громадах зараз дуже не вистачає спілкування — буквально кожен пережив трагедію та втрати і перебуває у важкому психологічному стані. Тому можливість хоч інколи разом подивитися фільм та обговорити його — дуже доречна.
«А у Святогірську вирішили докупити обладнання для вуличного простору, який створили за іншим проєктом. Вже є майданчик зі спеціальним покриттям, зручним для фізичних вправ, встановлюють світильники, закуповують крісла-мішки та акустичну колонку. А у межах нашого проєкту люди вирішили взяти на себе організацію дитячої зони та куточка для психоемоційного розвантаження, — розповідає організаторка. — Також купили генератор та ще одну колонку — щоб була можливість паралельно проводити заходи й на виїзді у віддалених населених пунктах. Все це обладнання можна використовувати як на майданчику в теплий період, так і в приміщеннях».
Пані Яна зізнається, що вона мріє, що проєкт продовжуватиметься — ці активні люди потребують підтримки. Бо попереду стільки роботи, яка має бути націленою на результат.
«Цих людей, які так відчайдушно хочуть повернути життя у свої рідні громади, треба обов’язково підтримувати, — вважає голова «Поруч». — Ми вже розуміємо, які заходи тут варто проводити, можливо, більш вузько спеціалізовані, — для лідерів, які готові розвивати свої населені пункти. Ми хочемо допомагати в реалізації їхніх ідей, пошуку фінансування, підтримувати на усіх етапах роботи в проєктах».