Історії про те. як українці допомагали один одному у перші дні повномасштабного вторгнення
У дні чергової річниці початку повномасштабного вторгнення знов і знов доводиться переживати не найприємніші відчуття: спогади приходять без запрошення, ятрять душу, викликають сльози, біль та відчай.
Але ми сьогодні пропонуємо згадати й інше: хто та чим (несподівано або очікувано) допоміг вам пережити ці перші дні та місяці великої війни? Бо усвідомлювати наше єднання у найважчі часи — безцінно. Як і дякувати – знайомим, друзям або незнайомим людям, які опинилися на вашому шляху у критичні моменти життя. Знайома знайомих, яка пустила у хату три родини подорожніх, провідниця потягу, що врятувала сотні людей на темному пероні, безхатько, що виявився ветеринаром, волонтер, який вчасно вмовив на евакуацію, громадські активісти, які швидко перепланували свою роботу. Щоб допомагати тим, хто їде «в нікуди», рятуючись від війни та окупації.
Пишіть і ви про тих, хто допоміг вам у той страшний лютий 2022 року. Давайте наповнимо ці спогади вдячністю один одному.
Вікторія Дружина
…Я хочу подякувати провідниці потяга Бахмут-Львів, яка в морозну ніч 24 березня 2022 року відкрила мені з моєю дворічною донькою, сплячою у мене на руках, двері свого вагона в Лозовій.
В той день ми виїхали з Бахмута машиною до Краматорська і планували евакуаційним потягом їхати на Хмельницький. Але він в той день не доїхав до Краматорська і всіх, хто його очікував до настання комендантської години завантажили в один вагон іншого потяга і відправили до Лозової очікувати на потяг на Хмельницький там. Але він не приїхав…
Усі чекали в повній темряві і холоді, коли несподівано на пероні з’явився інший потяг. Виявилося, він привіз якийсь гуманітарний вантаж і мав одразу їхати назад на Львів. Пасажирів брати не планувалося. Я йшла пероном з дитиною на руках у темряві і стукала в двері кожного вагона. Відкрила вона. Вона плакала і казала, що не дозволено брати людей. Я плакала і просила забрати нас будь-куди. Вона пустила. А за мною ще понад 100 людей з перону, що також не дочекалися потягу на Хмельницький. Дякую їй. Мабуть, вона отримала догану. А ми потрапили у Львів…
Ольга Кононенко
…Ми з батьками виїжджали з Ірпеня. Перший раз нас розвернули — на Стоянці йшли бої. Друга спроба була вдалою — ми змогли виїхати. Потім я дізналася, що то був останній день, коли можна було виїхати на авто…. З наступного дня евакуюватися можна було тільки пішки — через розбитий Романовський міст.
Я вирішила з батьками їхати в Чернівці, там чекала нас моя подруга. В моєму авто було літрів 15 бензину, пічка погано працювала, та і взагалі машина була не в найкращому технічному стані. Батьки у мене старі та хворі, мамі було тоді 81, батьку 76, погано ходить після інсульту, та з порушеннями когнітивних функцій… І ось поки ми виїхали, поки вибралися на трасу, а ще по трасах були величезні затори тоді. Коли ми підїжджали до Білої Церкви, була вже ніч, я розуміла, що скоро комендантська, а ночувати в холодній машині на трасі — це нам буде кінець. І їхати всю ніч я також не могла.
Прямо з цього затору я стала шукати подобову оренду на ОЛХ. Куди не дзвоню — всюди немає місця… Вже у відчаї телефоную своїй колезі, що живе рядом з БЦ. Питаю, чи може знає вона когось, де можна зняти на ніч куточок якісь. Вона направила нас до своєї хрещеної матері, тітки Тасі, яка живе в селі неподалік Білої Церкви. Її чоловік виїхав за нами, щоб зустріти на блокпості цього села.
У них на той час в сільському домі ще були дві родини — з дітьми, але вони все одно нас прийняли тепло, нагодували вечерею, знайшли нам де спати. Ще й вранці в дорогу з собою їжі дали. Такого смачного сала та огірків я ніколи більше в житті не їла. Чи треба казати, що тітка Тася категорично відмовилася від грошей, що я намагалася залишити, як знак подяки за таку підтримку? Просто хотілося плакати від такої доброти і турботи абсолютно незнайомих мені людей….
А ще в Чернівцях нам допомогла моя подруга орендувати квартиру за скромні гроші — 150 доларів на місяць. В ті часи, коли вартість квартир в оренду була просто захмарною в мирних містах. Там ми прожили кілька місяців — я з квітня повернулася до Києва, але наїздами їздила до Чернівців до батьків. Взагалі зустріла там багато добрих людей, які тепло і з розумінням ставились до мене і моїх стареньких. А ще, коли у батька там стався ще один інсульт, то його добре пролікували. Мабуть, там були найдобріші лікарі та медсестри на моїй пам’яті…
Ірина Панасенко
…Виїздили в нікуди. Кінцевої точки зупинки не було. Кидали оголошення на сайти міст, повз яких їхали. Несподівано — телефонний дзвінок і нас запрошують до реабілітаційного центру на Черкащині. Нам надали безкоштовно житло та час прийти до тями. Людмила Володимирівна, дякую!
Зустріла ще одну неймовірну людину. Вона з чоловіком привезли нам першу в нашому житті допомогу. Завжди допомагала сама, а тут… Було ніяково та соромно, але все було таке красиве та смачне. Онук сказав — смачно, як дома . Людочка, дякую всій вашій родині…
Катерина Філонова
…Неочікувано підтримали люди, яких знала лише кілька місяців по новій роботі і не сподівалась ні на що ( мережа «Гончаренко-центрів»). Я «звалила» в перші дні, але підтримка була моральна і фінансова — давали щось робить, хоча, здається, це було не обов’язковим, і оплачували це. Через цю мережевність — через «рукостискання» отримала підтримку, коли загинув чоловік. У цих жінок є імена, хоча, здається вони вже там давно не працюють.
А ще була історія, коли мені допоміг безхатько. Коли ми приїхали в квартиру, де довго ніхто не жив, вона була захаращена. Зокрема я з подругою жила в кімнаті, третину якої займала купа металолому — шматки батарей, стара колонка, дірявий посуд. І чомусь в ці перші місяці закритими виявилися всі пункти прийому металу. Я не знала, що з цим робить. Говорила про це з подругою під час тривоги в підвалі Ратуші. А там був чоловік, який нашу розмову, і сказав, що спробує допомогти. Він був клієнтом центру від Карітас, який надає допомогу безхатькам. Поговорив там, вони дали машину і підопічних, які забрали той мотлох на своє подвір’я (сподіваюсь, потім прилаштували). Але це не все. Той чоловік виявився колишнім ветеринаром і допоміг з консультацією, коли у нас похворіли коти. І втретє допоміг, домовившись про тимчасове житло і харчуванням в тому притулку нашим друзям-пенсіонеркам, бо нам реально тоді не було куди їх діти — жили тоді вшістьох з двома котами на 20 квадратних метрах. Звали його Юрій. Потім він зник. Просто пішов з того центру невідомо куди і телефон втратив…
Тетяна Коцан
…Згадую свою історію, коли на початку березня 2022р. їхали чотири доби з дитиною з прифронтового Курахового на Захід. Паніка і розгубленість, ночівля на трасі в машині. І допомога зовсім не знайомих людей, які надали підтримку в той момент, коли найбільше її потребувала. Дуже їм вдячна.
Коли ми виїхали після чергового обстрілу, то їхали в нікуди. Після Дніпра на дорогах була суцільна пробка із машин в 3-4 ряди, люди масово виїжджали зі Сходу на Захід. По дорозі нам прийшлося ночувати в Кропивницькому у друзів, просто на трасі в машині біля Умані, в Збаражі — у футбольному спорткомплексі який поспіхом переобладнали для ночівля ВПО, які прибували з усіх сторін. Весь цей час безуспішно шукали житло. Вже охоплювала паніка, куди я везу дитину? І в такі моменти мозок хапається за всю інформацію: згадала як колись, ще працюючи в ГО, брала участь в онлайн-зустрічі в рамках якогось проєкту з представниками ГО Агенції місцевого розвитку невеликого містечка Львівської обл. Не була знайома особисто, але написала і вони відразу відгукнулися, подзвонили і одразу сказали: «Приїжджайте в наш Добротвір, житло знайдемо, чим зможемо допоможемо». І одразу стало легше. Ми не були знайомі особисто, але вони нас зустріли, як рідних, знайшли житло, надали все необхідне на перший час. З теплотою і вдячністю згадую те місто і людей, які нам допомагали. Там ми прийшли до тями, заспокоїлися, адаптувалися і почали новий етап нашого життя…
Наталя Жукова
…Допомога була, коли 21 лютого 2022 року мене запросили на (що то було власне? тренінг з виживання в умовах можливих міських боїв?) захід «для своїх», на якому був пан Євген Ткачов. Він пояснював (зрозуміло та конкретно) як це все — виживати у місті, в яке прийшла війна. Я спитала його наприкінці: «То як зрозуміти, коли виїжджати?» (якщо ти мати-одиначка з маленькою дитиною без машини та чоловіка в домі). Його відповідь була конкретна та вбивча: «Коли?.. та ВЧОРА!!» (можливо передаю не дослівно, але суть така). Наступного ранку я поїхала до Харкова на потяг на захід (Як тоді думалося, трохи пересидіти ескалацію, заспокоїти нерви, які здають). Проклятий ранок відкритого вторгнення проклятої рашистської орди я зустріла в порожньому пансіонаті Івано-Франківській області.
Я вдячна татові моєї дитини, який тягне тягар війни щоденно та безперервно 6 років. Який завжди тримав з нами зв`язок та всіляко підтримував. Який не заспокоював ніякими «шашликами на 1 травня». Який розповідав (наскільки міг) правду про ситуацію на фронті, у війську та на лінії розмежування.
Також допомогла моя тодішня роботодавиця, керівниця «Вільного радіо» Анастасія Шибіко, яка відпустила мене тоді з роботи на кілька днів. Вона дзвонила мені у потяг, питала, чи знаю, куди я їду. А я їхала у єдину можливу для мене точку, до міста У. на заході країни. Але людина там мене власне не запрошувала, і коли я їй подзвонила, вона не зрозуміла: чому і навіщо я оце їду. Тому я була неймовірно рада та здивована, коли Настя сказала, щоб я їхала в той пансіонат, вона оплатить місяць нашого перебування там. Це було неймовірно людяно, щедро… Я навіть відповідних слів не підберу.
Вдячна Ростиславу, який потурбувався про свою дружину Машу і племінників та відправив їх аж за кордон. І що він придумав причепити до цього «евако-проєкта» мене з дитинкою. Вдячна Пані Жасмін та її тодішньому чоловіку пану М., що прийняли у себе 13 українців, від 0 до 80+ років. Яніні Бондаревій дякую за підтримку, терпіння, візію та «самашечі проєкти» вже в евакуації.