Мабуть, усі чули твердження, що на Сході та Півночі України ніхто ніколи не говорив українською. Й більше беззаперечно — навіть не розумів, не вчив та не хотів опановувати.
Цікаво, що цю думку з однаковою наполегливістю просували як прихильники та пропагандисти росії, так і наші начебто патріотичні громадяни. Можна багато сперечатися про те, як подібні маніпуляції впливають на розподіл суспільства, враховувати певні відсотки, навішувати дивні ярлики. А можна прочитати кілька справжніх життєвих історій, які ми зібрали спеціально для того, щоб стимулювати продуктивну дискусію.
Спочатку отут, а потім поверніть тудою
Вересень 2014 року. Донецька обласна адміністрація, яка через захоплення Донецька переїхала до Краматорська, запрошує в престур журналістів з різних областей України. Маршрут – звільнені населені пункти Лиманщини.
Села Лиманського району розташовані в оточені хвойних лісів. Дороги між ними майже всюди асфальтовані, тому пересуватися великим автобусом зручно. Але інтернет ловить не всюди, тому сталося те, що мало: десь на під’їзді до Ямполя, водій втратив напрямок руху.
Атмосфера серед журналістів, які вперше приїхали в область, де йде справжня війна, доволі напружена. Усі вони чоловіки: редакції вирішили, що відправляти жінок в таке небезпечне місце (нагадую, це перші місяці військової агресії), не варто. Між собою вони говорять українською, і, звісно, часто ведуть розмови щодо тотальної російськомовності регіону. Але не засуджуючи, а скоріше, намагаючись намацати для себе правила, як спілкуватися з місцевим населенням під час престуру.
— О, дивіться, дідусь їде ровером! Спитайте хтось в нього, праворуч чи ліворуч на Ямполь! – каже водій.
Автобус зупиняється, один з журналістів, що сидів попереду, вискакує до дідуся, який зрозумів, що треба зупинитися.
— Скажитє пожалуйста, как нам проєхать на Ямполь? – доволі штучно намагається говорити російською журналіст, здається, з Рівненщини.
— Та чого ж не сказати. Спочатку отут їхайте. Дорога гарна, не побита, а потім поверніть тудою, там є вказівник, якщо не знесло через обстріли, — усміхаючись, каже дід. – А ви на могильник, що кадирівці замінували, їздили? От же ж тварюки!
Усі, хто був в автобусі, чули цей діалог через відчинені двері. Журналіст зайшов в салон трохи розгублений: от просто посеред лісу зустріти діда, який спілкується українською… Це або неймовірна вдача, або щось не так з твердженням про тотальну російськомовність.
З того моменту вони спілкувалися з місцевими українською, не намагаючись виводити якісь правила. І жодного разу ніхто не сказав, що не розуміє.
Бо це наче згадав те, що чомусь забув
На заходах, де зустрічаються земляки, які були змушені виїхати з окупованих територій, завжди є місце ностальгії. Ті, хто не був вдома понад 10 років, але їхні міста чи села цілі, часто згадують про красиві вулиці чи улюблені парки. Інколи їм вдається це робити навіть без гострого болю в голосі. Вони наче ще не в змозі попрощатися назавжди, хоча часто вже вкоренилися та адаптувалися на новому місці. І воліють не акцентуватися на тому, що відбувається зараз в окупації. Бо ось це неймовірно боляче. Тож, для багатьох з них на малій Батьківщині наче нічого не змінилося: Донецьк чи Луганськ, Шахтарськ чи Лутугіне живуть в їхній пам’яті у тому часі, на тому рубежі. Час зупинився.
— О, вы так хорошо говорите на украинском языке! Вы откуда приехали? Я вот не могу пока перейти, – інколи таке питання на зустрічах злить. Бо ми усі приїхали звідти, де на все місто була у кращому випадку одна україномовна школа, але здебільше — один україномовний клас, про який деякі вчителі казали «ну, ви ж розумієте, які там діти вчаться…»
Пані Ольга до 2014 року ніколи не задумувалася, чому вона говорить російською, хоча обидві її бабусі розмовляли українською. Ходила собі у звичайний садочок, потім – у школу, якийсь час – вчилася у Школі мистецтв. І всюди чула російську, навіть на уроках української мови, як це дивно б не звучало. Правда, коли повела вже свою дитину у садочок, побачила, що святкові заходи (і, здається, ще заняття), проходили українською. Але поміж тим вихователі розмовляли з дитиною російською.
«А потім в наше місто несподівано прийшов «руській мір». Я спочатку навіть не зрозуміла, у чому справа. Який ще додатковий «руський» нам був потрібний, коли й так його було забагато.
На щастя, місто тоді звільнили, пані Ольга познайомилася з активістами, які об’єдналися навколо допомоги військовим, переселенцям, культурних подій та традиційної української вишивки.
«Це було наче я прокинулася: несподівано стало зрозуміло, як мало ми вимагали змін, хоча насправді їх потребували дуже сильно, — згадує пані Ольга. — Перше, що я зробила – стала писати українською в соціальних мережах. І вже через рік мені було там дивно бачити у своїх спогадах російську мову. Потім я долучилася до групи активістів, які вимагали спілкування представників влади виключно державною мовою. Звісно, майже механічно перейшла на українську сама, коли йшлося про публічне спілкування».
У місті з’явився перший книжковий магазин, де можна було купити книги сучасних українських авторів та класику. Раніше йшлося тільки про російські видання, за українським треба було їхати в Донецьк, на ринок «Маяк».
«Виявилося, перейти на українську мені було взагалі не складно. Бо це наче ти згадав те, що колись чомусь забув. Я стала помічати, що в моїй мові звідкись з’являлися, наприклад, прислів’я чи приказки: «щоб тебе підняло та гепнуло!», — сміється пані Ольга. — Мабуть, з дитинства, від бабунь».
Пані Ольга каже, що за ці роки на Донеччині стало настільки більше природної та живої української мови, української культури, відродження традицій, які колись намагалися замінити зросійщеним непотребом, що тепер її вже злить, коли запитують, чи важко їй, з Донбасу, говорити рідною мовою.
«І тим більше якщо моя мова викликає у когось здивування», — каже жінка.
Поговоріть зі мною ще трошки
Цей пан давно телефонує на гарячу лінію «Донбас СОС». Точніше, раніше робив це набагато частіше, але зараз зі зв’язком з тимчасово окупованими територіями стало зовсім погано. Щоб набрати наш номер зі свого збереженого номера українського Водофона, він підіймається, як він каже «на гору», де можна зловити одну-дві рисочки зв’язку.
Питає, частіше за все, як усі пенсіонери – про виплату пенсій та ідентифікацію. Телефонував, щоб дізнатися, чи правда, він тепер зрадник, як взяв російський паспорт? Бо без нього його навіть у лікарні приймати відмовлялися. Здається, він сам вже може давати консультації з цього питання, але телефонує, як тільки може. Дідуся цікавить політика, прогнози війни чи миру, ситуація у світі.
«Ви, — каже він операторам, — не ображайтеся на мене. Де б я ще спитав про це все. Вам довіряю. Поговоріть зі мною ще хоч трошки. Я так скучив за українською мовою…»
На жаль, можливості говорити голосом звідти стає майже неможливо. Радіо чи телебачення вже давно не «дотягує», смартфона у поважного пана немає і ніколи не було. Чи почує він ще українську мову без ризику бути визнаним ворогом, хто знає…
Про місце, де народилася, я не згадую
Пані Вікторія – лікарка, яка в Україну приїхала ще за Радянського Союзу, на навчання до медичного університету. І сталося так, що зв’язок з місцем народження в росії майже зник. В Україні вона отримала громадянство після оголошення Незалежності, тут одружилася з однокурсником, який привіз її до рідного міста на сході, тут народилися діти, з’явилися друзі. Тут вона стала відомою та шанованою лікаркою, яка бачила майже кожного місцевого малюка, коли він був ще в животі у мами.
«Я ніколи не вчила українську мову. Не чула її у своєму дитинстві, у своїй родині, по телевізору чи радіо. Не відчувала в цьому потреби на роботі, бо вважала, що володію «універсальною мовою», яка тут, в Україні, всім зрозуміла та близька. Тобто, я справжній приклад тих, кого називають «прибулими з росії, які не мають нічого спільного з українським менталітетом», — напівжартома каже жінка. – А потім росія напала на мою Батьківщину…»
Вікторія доєдналася до волонтерського руху, намагалася не пропускати події, що відбувалися у місті та були пов’язані з українською культурою та традиціями. Її чоловік пішов до війська. Через повномасштабне вторгнення вони були змушені виїхати в інший регіон. А згодом у родині Вікторії сталася трагедія: чоловік загинув.
«Це було моє принципове рішення. З першого дня великої війни я стала говорити та писати здебільше українською: у публічному просторі, на роботі, на вулиці, з друзями-однодумцями. Про місце, де народилася, волію навіть не згадувати, бо огидно, — каже пані Вікторія. – Чи було це легко? Та ні… Я часто запитувала тих, хто поруч: а як це слово українською? Але з кожним роком спілкувалася все більш впевнено. Почала читати книги українською, ходити на вистави та концерти, дивитися подкасти про українську історію. І нічого, виходить – як бачите, ніяка «російськомовна щелепа» не завадила.
Жінка зізнається, що зараз дуже шкодує, що не почала усвідомлено розмовляти українською та цікавитись історією раніше за 2014.
Життя – річ строката та багатоколірна. Українське життя – це ковдра, де кожен окремий шматочок зроблений з різних ниток, що пройшли різні етапи перевірки на витривалість. Але вона залишається теплою для усіх, бо сплетена в єдиний малюнок – унікальний та цінний для кожного, хто відчуває себе українцем.