Ми продовжуємо розповідати про наших експертів та експерток, які працюють на гарячій лінії “Донбас SOS”. Вони – це серце та душа нашої організації. Ці люди — перші у довгому ланцюжку “Донбас SOS”, хто вислухає та допоможе, саме з них розпочинається вирішення складних проблем. Їхнє завдання — бути поруч із тими, хто потребує допомоги, слухати, розуміти та допомагати вирішувати проблеми. Саме тому ми вирішили розповісти вам про тих, без кого не уявляємо нашу організацію.
Вітаю, Марино! Знаю, що у вас дуже змінилось життя після 2014 року. Розкажіть, будь ласка, чим ви займалися до того, як почали працювати на гарячій лінії “Донбас SOS”?
Взагалі я з Макіївки, Донецької області. Працювала начальником служби охорони праці у Макіївському міському водоканалі до 8 травня 2014 року. Саме тоді почалися найстрашніші події на Донбасі, у тому числі у нашому місті. Цього дня я, як зазвичай, пішла на роботу. Подзвонив чоловік, який розповів, що до нас додому прийшли люди,які хочуть його викрасти, чоловік отримав вогнепальне поранення. Чесно кажучи, спочатку я подумала, що це якийсь невдалий жарт та потім по голосу чоловіка зрозуміла, що все дуже серйозно. Я подзвонила на той час у “міліцію”, спочатку вони взагалі мені не повірили, а потім, коли я звернулась до них особисто, сказали, що нічим не можуть допомогти.Порадили просто тікати з міста. На той час, я знала, що мого чоловіка вже викрали. Ось так, відразу з роботи поїхала на вокзал і сіла у перший потяг на Дніпро.
Скільки часу ваш чоловік знаходився у полоні?
Чоловіка через місяць звільнили з полону. Увесь час він перебував у Горлівці, в підвалі. Спочатку він був лежачий через своє поранення. Напевно через це його і не били, однак весь час був психологічний тиск. Цей місяць у мене інколи була нагода поговорити декілька хвилин з ним телефоном. І одного разу його просто звільнили. Так само раптово, як і викрали.
Наскільки мені відомо, ви зараз живете у Краматорську? Як опинились там?
Деякий час після полону ми жили у Києві, оскільки чоловіку зробили операцію після поранення. У Києві ми не прижились. Одні дуже далекі родичі забрали з Краматорська свою бабусю і нам запропонували цю вільну квартиру. На той час здавалося, що скоро все завершиться і ми зможемо повернутися додому.
Чи не було думок виїхати з Краматорська?
Були, але не знаєте це не через обстріли, а через відчуття ніби ми “перечікуємо” життя.
Марино, а як ви потрапили до “Донбас SOS”?
Ось саме тоді, коли ми жили у Києві у 2014 році я познайомилась з командою «Донбас SOS». Одна моя знайома розповіла про організацію та запросила мене туди. Це була лише одна кімната на метро Олімпійська, я заходжу туди, а там купа людей: вони всі розмовляють по телефону, висять якісь папірці — підказки, вони читають звідти, дуже голосно, всі працюють… Я підійшла до людини, сказала, що я прийшла допомогти, а вона у відповідь: “ Беріть хутчіш телефон та відповідайте!”.
Пам’ятаєте ваше перше звернення на гарячу лінію?
Звісно, людина була шахтарем, вона хотіла поїхати з міста, бо були серйозні обстріли та не знала, як це зробити безпечно. Після перших дзвінків я відчувала себе дуже тривожно. Так я приходила декілька тижнів, а потім я зрозуміла, що це дуже важка для мене робота, дуже велика відповідальність. Я вирішила, що це не для мене. Взяла паузу на декілька тижнів і потім повернулась знову до організації. Адже подумала, що якщо інші можуть, то чому я не зможу?
Можете пригадати ваші відчуття у перші тижні роботи на Донбас SOS?
Ми чергували по 3 години. Коли виходила та йшла додому у мене тряслись ноги від емоційного напруження.Я могла ночами не спати, згадуючи людину, з якою я спілкувалася по телефону. Наприклад, дзвонила людина і казала, що немає евакуаційного автобуса. І я просто вся в думках була з цією людиною, і уявляла, як вона під обстрілами чекає на цей автобус. Потім я втягнулась. І зараз я можу сказати, що я навчилась контролювати свій емоційний стан.
Чи змінилася, на вашу думку, організація “Донбас SOS” за ці роки 10 років?
Звичайно! Це не просто зростання, це — визнання! Ми беремося за складні випадки. У нас налагоджені зв’язки з іншими організаціями, з державними органами. Про нашу організацію знають та звертаються люди з тимчасово окупованих територій. Це, організація, яка дієва!
Які у вас мрії?
Наразі мого чоловіка звільнили з військової служби і ми плануємо подорожувати. Жити теперішнім днем. Україна — така різна, така різнобарвна. Хочеться об’їхати її усю.
Якби у вас була можливість сказати щось своїм знайомим, рідним з Макіївки, щоб це було?
Я про це часто думаю та поки досі не знайшла для них слів.