У 2022 році Україна доєдналася до відзначення Міжнародного дня прав людини з метою утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що є головним обов’язком держави, посилення консолідації українського суспільства. Вже четвертий рік разом зі світовою демократичною спільнотою ми відзначаємо його 10 грудня.
Саме цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини — перший універсальний міжнародний акт з прав людини, що проголошує рівність всіх перед законом, право кожного на свободу, особисту недоторканність тощо. Цим було започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру.
Велика війна додала викликів у справі боротьби за права людини, порушення яких набуло величезних масштабів. Ми спитали українців з різних регіонів і соціальних верств, що для них означають права людини. Зачитали їм перелік, який закріплений у Загальній декларації, і поцікавилися, які з перелічиних прав, на їхній погляд, зараз порушуються найбільше і дотримання яких прав з переліку найбільш актуально на даний час для кожного та кожної з опитуваних.Також ми спитали, чи вдається державі на національному рівні захищати людей, права яких порушуються через війну.
Віолета Артемчук, Директорка ГО “Донбас СОС”
Оскільки я працюю в правозахисній сфері, можу сказати, що для мене права людини — це те, без чого не може існувати суспільство, жодне суспільство, яке вважає себе цивілізованим та сучасним. Права людини, якщо вчитатися в їх текст — вони про всіх нас, про наше повсякдення. Декларація прав, яка прийнята в 1948 році, це лише декларація.
Дуже важливо, щоб держава захищала свої права ще й на рівні національного законодавства. Щоб закони країни гарантували ці права. Якщо цього немає, вся декларація залишиться лише гарним текстом. Яке з прав для мене найважливіше і відгукується на даному етапі? Попри війну і попри важку ситуацію — право на освіту. Воно проголошене Декларацією і має гарантуватися державою на рівні законодавства. Право на доступ до освіти мають мати всі громадяни України незалежно від місця їх перебування зараз — в окупації, за кордоном, на підконтрольній території.
Ми багато пишемо про це, ми адвокатуємо питання рівного доступу до освіти, робимо багато для розв’язання цього питання, адже освіта — це про майбутнє країни.
Людмила, працівниця Центра зайнятості, ВПО з 2014:
Для мене, якщо казати у світлі моєї професійної діяльності, це можливість будь-якої людини отримати ту роботу чи зайнятість, яка відповідає інтересам та вмінням і яка монетизувалася б гідним чином, щоб людина могла будувати своє життя відповідно якості. Звісно, багато чого залежить від самої людини, який вона має потенціал, що може запропонувати на ринку праці. Але право на труд гарантує реалізацію цих бажань. Наприклад, принцип безбар’єрності, щоб не було перешкод, щоб будь-яка людина могла почувати себе комфортно.
Війна порушує, однозначно, право на життя, право на свободу. Також – майнові права, скільки руйнується навколо… Але в першу чергу, гостро стоїть питання права на життя та безпеку.
Звісно, Україна намагається, як може, захищати основні права громадян. Наприклад, людина залишилась без житла: за останні роки запустили кілька державних програм, які допомагають відновити чи купити нове.
Право на працю — це право людини, і вимушена евакуація через війну порушує їх, однозначно. Хоча наразі в Україні спостерігається кадровий голод в багатьох сферах. Але я можу скористатися цим правом, а можу не скористатися. Знаєте, якщо людина не працювала вдома, навряд чи вона схоче працювати на новому місці. Це є вибір.
Є таке економічне право на підприємницьку діяльність. Держава на своєму рівні запроваджує програми, які пом’якшують вплив війни на реалізацію цих прав. Програма мікрогрантів, підтримка ветеранського бізнесу, безповоротна фінансова допомога для тих, хто постраждав від війни. Є зразки бізнес-планів, є офіси відкриті при управліннях служби зайнятості, де консультують безпосередньо з цих програм.
Сергій Тютюнник, волонтер з 2014 року, переселенець з 2022:
Права людини – це договір про рівність можливостей. Так, війна суттєво зменшує права людей у будь-якому випадку. Агресор позбавляє нас майже усіх базових прав. Є право людини на життя, одне з головних прав, – щодня його забирають у багатьох українців. Людина має право на освіту – школи руйнуються, діти у прифронтових громадах не можуть навчатися навіть дистанційно. Право на отримання медичної допомоги – ракети прилітають у лікарні, і ті, хто міг би вилікуватися, помирають через війну.
На жаль, інколи обмеження прав відбувається опосередковано. Наприклад, через корупційні скандали, які порушують права людей на рівні можливості, українці зневірюються, менше донатять – а це для багатьох волонтерів критично, вони вигорають емоційно, вмирають фізично через відчай та стрес. Чи мала б держава не допускати таких ситуацій? Безумовно.
Вважаю, що зараз відбувається боротьба за право народу України на виживання. Бо це – головна умова дотримання усіх інших прав громадян країни. Як я бачу цей процес? Те, що роблять зараз усі свідомі українці – як штовхання цієї спільної автівки, попри те, що й колеса пробиті, і мотор ледь заводиться, а лобового скла вже немає. І не відомо, скільки ще штовхати, бо напрямок зрозумілий, а світла у кінці цього тунелю поки не видно.
Андрій, воїн ЗСУ з 2022 року:
Багато хто каже, що щось є порушенням прав людини. Я таке читав та чув. І всі тягнуть в це поняття все, що заманеться. Чув таке, наприклад: вони зробили кав’ярню під моїм домом і там гучно. Це ж порушення моїх прав людини, або собака зробила купу і хтось вступив. І люди кричать, що собаче лайно — це порушення прав людини. А так це чи ні, я не знаю…
Але думаю, що це не про права людини. Для мене це, скоріше, право жити, право обирати, де жити, право мати роботу та заробляти. Так, поняття знайоме, але входить – розпливчато. Але коли от я зараз побачив перелік прав людини, трошки зрозуміліше стало. Може й шум в кав’ярні — це право на недоторканність житла. А собаче лайно — на безпечне довкілля…
З цього списку до війни я б, мабуть, вибрав як найбільш актуальне для мене щось інше, а зараз, коли служу, то мені відгукується право на свободу та особисту недоторканність та повага до людської гідності. Наприклад, про полон та те що там відбувається. Що робить наша держава? Думаю, що тут не від нашої держави залежить. Від москалів. Але раз обміни є, держава робить. А от поводження з полоненими – тут залежить від москалів вже, бо ж хто їм що скаже.
Юлія Баєва ВПО з 2014 року:
В цікаві часи ми вимушені жити. Чи виживати? Я маю право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла, чи не так? Та коли ти маєш пришелепуватого «доброзичливого» сусіда, сподіваєшся тільки на ЗСУ, ППО, удачу та везіння, на те, що твої сподівання здійсняться…
Право на свободу думки, слова, світогляду та віросповідання. Щоб зрозуміти рівень свободи думок та слів українців, запрошую всіх, хто бажає, до себе в село! Коли починає несамовито вити сирена, й телефони розриваються від повідомлень про повітряну тривогу та підвищену небезпеку! Бо літерами стидаюся описувати ті колективні, голосні, розлючені, на одному видиху, як під керівництвом якогось відомого диригента, коментарі з виду чемних сільських жіночок, які стосуються конкретного моменту та ситуації в селі, на фронті, в країні та світові взагалі!
Про віросповідання. В мене якісь особливі стосунки з Богом. Я розмовляю з ним і молюся кожен вечір. Око в око. За щось дякую? Чогось прошу? Для себе, для рідних та близьких? Для країни? Для тих, хто нас захищає? Можливо, я б і в церкву пішла? Якби вона не була ворожого патріархату. Чи не пішла? Бо як не крути, протестантські ідеї мені все ж ближчі. Що стосується політичних прав, щиро сподіваюся, що свою країну, національну гідність, мову ми не втратимо! Як не втратимо й свого економічного права на власність. Бо в моєму житті вже був 2014 рік. Коли я нескінченно повторювала: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи!» Коли була вимушена в терміновому порядку з трьома дітьми виїжджати з Донбасу. На «два тижні», як в той момент вважала. Й щоб більш ніколи назад не повернутися, забувши про свою власність та якісь права на неї. Й починати нове життя навіть не з нуля. З глибокого мінуса.
Право на охорону здоров’я, соціальне забезпечення моя країна, що поранена та страждає від війни, забезпечує, як може… Й чомусь для мене зараз власні обов’язки важливіші за права. То в мене на порядку денному:
Обов’язково вціліти. Дожити до Перемоги. Донатити на ЗСУ та ППО. Допомагати фронту. Зберегти гідність, людяність та емпатичність. Хоча з останніми пунктами стає все важче… Дочекатися зустрічі зі старшою донькою та онуками. Втримати свою особисту стріху на її традиційному місці.