Які захоплення та хобі допомагають українцям триматися під час війни
Є речі, які інколи важко логічно пояснити: у найважчі часи людина починає робити щось, що, на перший погляд, не приносить користі, не сприяє отриманню матеріальної вигоди, і взагалі здається дивним чи безглуздим. Але, як стверджують психологи, саме це часто і стає тим ковтком свіжого повітря, що дозволяє витримати складні психологічні та фізичні випробування, залишатися активним та суспільно значущим та йти далі.
Українці поділилися своїм важливим. Почитайте, і вам точно стане світліше та тепліше…
Життя проростає навіть в найскладніших умовах
Найбільш популярним засобом від хандри, зневіри та апатії українці традиційно вважають взаємодію з рослинами. При чому, різноманітну – від висаджування кількох гектарів картоплі до піклування про екзотичну квітку у горщику. Хтось цікавився цим завжди, а для когось саме зміни, що пов’язані з війною, подарували таке хобі.
Олена Бородіна, що виїхала з Бахмута, висаджує троянди та інші квіти усюди, де опиняється після евакуації з рідного міста. Вікторія Дружина, яка тепер живе на Львівщині з двома доньками, поки її чоловік захищає Батьківщину, висаджує клумбу біля гуртожитку для переселенців.
«Саджаю квіти біля під’їзду свого гуртожитку усі три роки, що тут живу. Заради процесу. Дуже заспокоює копирсання у землі. Саджаю все, що можу знайти: барвінок з лісу, гвоздику, хости зі стихійної компостної купи в парку. Ромашки, люпин, флокси від мами з Харківської області, гладіолуси, майори, чорнобривці від старенької бабусі із сусіднього двору, що теж саджає біля свого під’їзду… – зізнається пані Вікторія. — Просто, щоб було чим руки зайняти і потім що сфотографувати. Люблю фотографувати квіти. Свої і чужі. І букети вдома щоб були постійно люблю. Собі ріжу і сусідкам роздаю».
Гаяне Авакян, журналістка з Бахмута, що зараз живе у столиці і опікується темою пам’яті загиблих через війну, здивована, що квіти стали для неї важливими.
«Я завжди вважала, що рослини — це не моє. У Бахмуті в мене стояв один-єдиний фікус, який радше був декоративною деталлю, ніж чимось живим, що потребує уваги, — згадує вона. — Але після переїзду до Києва під час повномасштабного вторгнення все змінилося. Мені подарували спатифілум — першу рослину, яку я прийняла не як обов’язок, а як турботу. Потім з’явилася міні-пальма. Згодом я сама купила у ботанічному саду ваніль і кавове дерево. А трохи пізніше мені подарували гранат. Так непомітно я опинилася з сімома вазонами, за якими доглядаю в офісі».
Гаяне зізнається, що квіти стали частиною щоденного ритуалу: полити, побризкати, пересвідчитися, що всім вистачає світла. І у цьому є щось заспокійливе й стабільне.
«Коли приходиш в офіс після чергового обстрілу росії, рослини нагадують, що життя може проростати навіть у найскладніших умовах — достатньо трішки тепла, світла й уваги, каже журналістка. — Під час війни вони стали моїм тихим хобі. Рослини знімають стрес, повертають дихання, показують ріст там, де так багато втрат. А ще я люблю живі зрізані квіти — вони просто підіймають мені настрій».
Дарина Грудкіна з Торецька зізнається, що вміє вигадувати собі нові хобі. Це трохи відволікає від війни, хоча, каже жінка, навряд чи постійно шукати нові захоплення — це здорова історія.
«Вивчати всю інформацію, яку тільки можна і не можна про це хобі, купляти все, що треба для нього. Займатись ним тиждень, а потім кидати, — пояснює вона. — Але деякі трохи затримались… Наприклад, зараз я колекціоную відносно рідкі домашні рослини. Є в мене гібрид антуріума Crystallinum і Forgetii white stripes, антуріум Warocqueanum, філодендрон Splendid, Монстера «Тайське сузірʼя» Бегонія Maculata Megadot (на фото)».
Душа хоче звучати: в окопі, у сховищі, на чужині
Творчість – традиційний вихід для емоцій і думок, особливо, якщо реальність навколо наповнена втратами та невизначеністю. Шукати відраду в поезії, музиці чи малюванні – засіб, прийнятний не тільки для українців. Але зараз нам, як нікому, так потрібна ця життєдайна сила мистецтва.
Пані Вікторія, яка втратила на війні чоловіка, зараз живе в Іспанії з донькою та онуками. Вона надихається класичною музикою і театром.
«Дуже люблю ходити в театр… Зараз не можу, бо маю мовний бар’єр, тому ходжу на концерти, слухаю класику та джаз. Наприклад Бах з Вівальді працює наче заспокійливе, а джаз трішки врівноважує», — каже жінка.
Анна Мурликіна з Маріуполя малює акриловими фарбами море. Тугу за рідним Азовським жінка виплескує на папір, перетворюючи спогади у картини. А ветеран Денис, який колись жив на Донеччині, на війні почав писати вірші і малювати.
«Людини – дивні істоти. Ми не знаємо всіх своїх можливостей, не завжди розвиваємося в тому напрямку, який нам до душі, — каже він. — За рік до повномасштабного вторгнення я вирішив писати вірші. Перша проба пера вийшла вдалою. Принаймні, на одному з поетичних сайтів були позитивні відгуки. Прийшло усвідомлення, що натхнення змістовне і виникає не лише заради складання гарної рими. Воно допомагає виплеснути те, що було певним тягарем. Також я почав помічати та описувати прекрасне».
Мої слова…
Чи не мої?
Чи запозичив їх у Бога?
Нічого в них нема нового.
Пишу коли є час і змога.
Коли співають солов’ї,
Коли є пристрасть
І наснага —
Поезії клекоче хміль.
Коли стискає серце біль
І лихо лізе звідусіль —
У віршах потреба наче спрага.
Чому пишу я?
Я не знаю…
Натхнення?
Сповідь?
Відкриття?
З минувшини міст в майбуття
Я прокладаю.
Це життя!
Пишу і зорі споглядаю…
Тоді ж, знаючи його творчу натуру, рідні подарували Денису полотно, пензлики і фарби. І його життя в прямому сенсі стало більш різнобарвним.
«Звісно, на фронті не було можливості писати картини, а от вірші стали тією ниточкою, яка пов’язувала з цивільним життям. Вони заповнювали певний вакуум, — каже чоловік. — Коли я був поранений, в голові сумбурно народжувалися рядки, які відображали фізичний і моральний стан».
Загоює сонце розхристану рану.
Лиш око не бачить цей бажаний ранок.
І все ж таки променям я посміхнуся —
Із болем мімічним в життя повернуся.
Та й ластівок гомін… Дроти позаймали.
Світанок вони як виставу чекали.
Співайте! Радійте! Триває життя!
Оновлені ранком мої почуття.
Якось в госпіталь, згадує Денис, завітали волонтери і поцікавилися нагальними потребами. Він попросив принести фарби, пензлики і полотно.
«І хоч вже одне око втратило зір, написання картин, як і раніше, приносило задоволення і спокій. Це неабияк допомагало в реабілітації, — впевнений чоловік. — В кожному медичному закладі я залишав частину своєї творчості із вдячністю до турботливого персоналу».
Ольга Пустовіт каже, що від стресу та невизначеності її рятує гра на бандурі. А Пані Юлія з Торецька зізнається, що майже все життя мала купу хобі: читання, велосипедні прогулянки, бісероплетіння, фотографування, малювання, поезія… Але після початку повномасштабного взагалі нічого не хотілося.
«Читати досі складно, хоча й уже прочитала нарешті кілька книжок. Зате навесні 2022 року несподівано пішла на заняття з бачати. От просто побачила в Інстаграмі допис про набір і подумала: «Коли як не зараз?» Бо давно кортіло навчитися, то вирішила ловити момент, поки мене саму не зловила якась ракета, — розповідає жінка про свій шлях до світу танців. — Та й в умовах тісного гуртожитку тіло просило руху та простору, а мозок – перемикання з нескінченної роботи».
Після переїзду до іншого міста танці не покинула – знайшла затишну студію, спробувала й інші стилі: сальсу, кізомбу та регетон.
«Попри щільний графік, втому, настрій, відключення світла, негоду завжди їду на тренування через пів міста. Бо це наче телепорт в інший світ, сповнений нових відчуттів і відкриттів про себе, гарної музики, щирого сміху та посмішок. У якому б стані не заходила в зал, виходжу завжди у кращому», — зізнається вона.
Сказати близьким «я про тебе пам’ятаю» без слів
Затиснуті у кулаки руки – це чесний та щирий символ війни. Вони стискаються від люті, від зневіри, від болю чи бажання помститися. Але щоб вони не опускалися, варто їх займати чимось, що дає радість — так вважають багато українців, з якими ми поговорили.
Оксана Муравльова – вже двічі переселенка, і її знають майже по всій Україні, бо вона вишиває. Це хобі стало її внутрішнім спротивом «руському міру»: разом з однодумцями вона вишиває льолі для новонароджених, подарунки на фронт, вироби для благодійних ярмарках. Ярослава Тройнікова має багато хобі, що пов’язані з ручною роботою — в’язання, малювання, бісер, різдвяні інтер’єрні віночки.
«У мене вже склалась традиція — кожного року ближче до Різдва роблю кілька різдвяних віночків. Для цього збираю шишки, каштани, жолуді, фарбую їх, — каже жінка. – І це відвертає від усього навколо та дарує якусь маленьку надію на різдвяне диво».
Ольга Литовченко, бібліотекарка та зооволонтерка, коли є час та натхнення любить робити хенд-мейд подарунки.
«Почалося все років сім тому з різдвяного віночка з картону та «дощика». Потім були топіарії, декупаж, мотанки, свічники. Роблю те, що зацікавило і чим надихається уява, — каже жінка. — Майже всі свої вироби я дарую друзям та близьким — на свята, до якоїсь події або просто на згадку. І мені подобаються емоції, які вони приносять. Гадаю, що хенд-мейд став для мене способом повернути собі втрачену рівновагу і сказати близьким «я про тебе пам’ятаю» без слів».
Щоб побачити різнобарв’я світу
Колекціонування як спроба зібрати навколо себе світ, де панує спокій і тепло, під час війни є крихким захопленням. Люди змушені покидати свій дім, втрачати колекції, що збирали роками, сумувати за тим, що колись було наповнене сенсами. Але попри все, таке хобі дає можливість починати знов і знов, відчуваючи різнобарв’я світу навколо.
Відома письменниця та волонтерка Людмила Охріменко каже, що збирає камінці та мушлі…
«А ще пір’я птахів, яке вони загубили… Просто так: думається краще, заспокоює…», — пояснює вона.
Двічі переселенка Марина Демко показала свої скарби. Вона багато років збирає… їжачків.
«Так, я збираю фігурки їжачків. Навіть шафу купила у неділю для них. Бо після переїзду по ящиках лежать», — каже жінка та посміхається.
Повернути смак життя
Про хобі своєї дружини Вікторії розповів переселенець з Донеччини ще з 2014 року Сергій Пісарев.
«Її захоплення — кулінарія та походи в ліс по гриби та ягоди. Колись це був Велико-Анадольський ліс, Святогірськ на Донбасі та Ізюм, а тепер Трускавець, Прикарпаття, — каже чоловік. — Вона почала знімати свої походи та рецепти, канал «Із лісу на кухню з Вікторією». Готує не лише з грибів та ягід, а взагалі з дикоросів, включаючи трави, коріння. Проводить екскурсії, лекції, майстер-класи по тематиці лісу і готуванню дикоросів».
Письменник та історик Дмитро Білий поділився, що теж рятується приготуванням смачного.
«Готувати люблю. Особливо сало та плов. На Новий Рік замислив приготувати одну італійську страву», — ділиться чоловік.
А Тетяна Буковцева повідомила, що усе літо її хобі було консервування. Смачні наїдки будуть куштувати всією родиною у холодну зиму. Підприємниця та журналістка Наталя Поколенко, яка виїхала з Костянтинівки, зізналася, що вдома хоч і робила, але не любила консервацію.
«А зараз вважаю це терапією», — каже жінка. Підтверджує корисність цього захоплення і психотерапевтка Наталі Тищук, яка виїхала з Соледара.
«Зараз люблю домашню рутину, ставлю на її виконання дедлайни. То вікна мию, то прасую, складаю, консервую з різних причин. Психотерапевта каже це добре», — зізнається жінка.
І, дійсно, консервування, виготовлення варення чи мармеладів – це своєрідне планування на майбутнє, з чим через війну в українців зараз не завжди добре. Бо якщо в тебе у шухлядці зберігається баночка солодкого духмяного літа чи хрумкі огірки, зроблені з любов’ю, це додає віри у те, що життя триває!
Тож, тримайтеся свого хобі, шукайте нові захоплення, не соромтеся про них розповідати: ми маємо наповнювати цей світ своєю любов’ю навіть у такі важкі часи. Ні, нтак – саме у такі важкі часи!