Чи зможемо ми колись сформувати спільну історію з тими, хто перебуває в окупації
Війна для будь-якого суспільства стає вагомою ціннісною подією, ставлення до якої на багато років формуватиме ідентичність народу. В нашій історії є немало прикладів, коли українцям через різні геополітичні реалії доводилося знаходитися по різні боки барикад чи окопів і навіть вбивати один одного. Ці моменти формували пам’ять, яка суттєво відрізнялася не тільки у учасників подій, а й кількох наступних поколінь. До прикладу, щоб ветерани УПА та Червоної армії символічно поклали разом квіти в пам’ять про загиблих у Другій світовій війні українців, знадобилося понад 70 років!
Про ці складні виклики, які знов актуальні для України, говорили на форумі «Пам’ять, травма та перехідне правосуддя в Україні», на якому були присутні й представники «Донбас СОС». Як організації, що тримає зв’язок з людьми, що залишилися в окупації, нам було цікаво, чи може Україна вже зараз якимось чином готуватися до цих викликів.
Під час спілкування на Гарячій лінії ми нерідко чуємо свідомі чи неусвідомлені запити від мешканців окупованих територій на свою залученість чи відторгненість щодо спільноти українців. Люди розповідають свої історії, діляться пережитим і часто питають, а чи не вважає Україна їх зрадниками, якщо вони залишилися там, змушені брати російські паспорти чи водити дітей в зросійщені школи. І якщо в юридичному плані більш-менш зрозумілі відповіді, що цих документів Україна взагалі не визнає, а факт колаборації можуть встановлювати індивідуально правоохоронні органи, моральні відповіді не так однозначні.
«Вже зараз сформовані три середовища українців, які матимуть свою історію цієї війни. Це українці, які виїхали за кордон і повернуться потім в Україну, це ми з вами, що живуть на вільній території під час цієї війни, і ті, хто з різних причин залишилися в окупації, — сказав на форумі один зі спікерів Остап Українець, письменник та перекладач, представник ГО Культурні сили України, — Йдеться не про якусь підступність їхніх намірів, а скоріш про те, що середовище формує уявлення про ту чи іншу подію. Життя не стоїть на павзі на будь-яких територіях, люди проживають ці роки і отримують цей досвід в різних умовах, але у нас немає зараз жодних консолідованих планів, що з цим робити. Я теж зараз трошки у відчаї шукаю відповіді, але зрозуміло, що остаточних відповідей не буде, поки не закінчиться війна і не буде спокійного життя, можливості відсторонено це проаналізувати. Але якісь проміжні відповіді знаходити потрібно. В нас попереду дуже багато гуманітарної роботи у дуже несподіваних напрямках».
Складності, про які каже пан Остап, відчутні вже зараз. Навіть якщо відкинути цілодобову пропаганду, яка застосовується на окупованих територіях, на формування пам’яті про цю війну впливає інформаційний вакуум про Україну, в якому насправді живуть мешканці окупованих територій.
На Гарячій лінії ми чуємо, що люди, наприклад, часто навіть не знають про можливість навчання дітей з окупації в українських закладах – на пільгових умовах та зі спеціальним алгоритмом вступу.
Маємо мінімум інформації про них і ми — ті, хто живе на вільній території. Якщо у вас немає рідних чи близьких там, ви фактично не маєте жодного шансу дізнатися, як вони там живуть, як мовчання про свої погляди стало звичкою і чому хворий на діабет помре, якщо не візьме російський паспорт.
Активісти, які займаються публічною меморіалізацією, зізнаються, що вони не ризикують говорити про Героїв, котрі загинули за Україну, якщо у них залишилися рідні в окупації — через небезпеку для їхнього життя. Про тих, хто допомагає Україні в окупації, взагалі говорити можна буде тільки після закінчення війни. І з усіх цих нюансів, дефіцитів інформації, вимушеного викривлення чи сформованої упередженості складається пам’ять про цю війну у людей, які переживають її у різних реаліях.
Це питання насправді не тільки про те, хто і як буде говорити про цю війну. Воно про процеси, які запускає формування суспільної пам’яті – об’єднання, коли ти відчуваєш себе частиною спільної історії, або розділення, коли через свій інший досвід ти вже не можеш себе почувати повноцінним представником нації. Остап Українець говорив про те, що сучасне переосмислення подій Другої світової війни для багатьох українців, предки яких брали в ній участь в рядах Радянської армії, викликало відчуття спротиву та відчуженості. Бо прийняття деяких фактів, фактично, означало певну зраду своїх предків (або зміни уявлення про них).
Подібний процес адаптації пам’яті, але ще у більш гострому варіанті, колись доведеться знов переживати українському суспільству. Очевидно, що після повернення територій, в цих громадах ми теж побачимо різні практики вшанувань та пам’ятувань тих, хто загинув, воюючи на боці Росії або від ракети чи снарядів, якими, звісно, “бомбілі Донбас”. Свої Меморіали та Книги пам’яті.
Попри очевидну логіку ставлення держави до ворогів і колаборантів, ми матимемо справу не тільки з юридичною оцінкою діяльності, а і з пам’яттю людей, що прожили ці роки в іншій реальності. І свою пам’ять про загиблих рідних, друзів чи сусідів навряд чи будуть готові легко «зрадити», навіть якщо спрямувати на пояснення сутності конфлікту, правду про війну купу істориків, психологів чи політологів.
Звісно, кожна країна, що опиняється у ситуації, коли пам’ять загрожує стати не фактором об’єднання, а лінією розділення, випрацьовує свої рішення. І у світовій історії ми знаємо багато варіантів – від практики масового покаяння, спроб пошуку компромісів до стигматизації та заборони згадування “іншого варіанта” — з геть різними кінцевими результатами. На який варіант наважаться українці – наразі сказати важко. Але дискутувати про це варто вже зараз.