Які улюблені місця для відпочинку, що опинилися в окупації, згадують українці
Літо — традиційний час для відпочинку та мандрів. Але війна позбавила багатьох українців не тільки безпеки та рідного дому, а й можливості романтичного спостерігання зорепадів на узбережжі моря чи веселих пікніків біля річок та озер неподалік, куди можна доїхати за півгодини.
Команда “Донбас СОС” вирішила згадати улюблені місця відпочинку, які, на жаль, тимчасово знаходяться в окупації. Сподіваємося, ми усі ще обов’язково ще поплаваємо у теплому Азовському морі чи місцевих водоймах, посмакуємо бердянськими бичками та відновлюватиме сили в українському Криму. Доєднуйтеся, згадуйте свої історії — ми маємо це пам’ятати та неодмінно вірити у повернення!
Мила черепаха з мушлів
Тетяна Колесова, експертка гарячої лінії “Донбас СОС”:
В Авдіївці було два курорта. Перший – це піщаний кар’єр на околиці містечка. Коли я вперше побачила це диво з високого обриву, мені аж подих перехопило, переді мною було прозоре плесо з бірюзовою водою на білесенькому пісочку. Містяни часто приходили сюди і по буднях, і в вихідні: електрички і бусики привозили відпочиваючих з Донецьку, інших міст навкруги, і на кар’єрі яблуку ніде було впасти. Атракціони на цьому курорті були в стилі техно: побувтихатися під струменем піска з водою від земснаряда, походити по трубі, що лежала під водою. Так було до 2014 року.
З початком війни містянам було вже не до відпочинку і на кар‘єр майже не ходили. Тим більш, що його неодноразово обстрілювали вороги. Згадую, що там оселилася родина лебедів, в них були дітки, і вони разом прилітали навесні рік у рік. Пляжний відпочинок потроху став відновлюватися, запрацювало кафе, спортивні майданчики. Було приємно повертатися в цю чудову місцину. А потім сталося повномасштабне вторгнення, руйнування міста, а згодом і окупація.
Другий улюблений курорт авдіївців – пансіонат «Сонячний берег» в Урзуфі. Пансіонат був розташований на високій кручі на березі Азовського моря. Колись там була гола земля, але авдіївці зробили з неї справжній сад з хвойними деревами, трояндами, спортивними майданчиками і пляжем, який мало не щороку доводилося відвойовувати у моря. Але кожен працівник АКХЗ з родиною мав змогу поплескатися у теплому морі і відпочити. На пляжі завжди було багато дітей. Мій син любив бавитися в піску. Якось він зробив з піску велику черепаху, ми назбирали мушлів на її «панцир». Аж ось підійшов час обіду. Але син відмовився йти на обід, бо раптом хтось пошкодить черепаху. Тож ми по черзі сходили на обід і були поруч з черепахою до вечора. А вранці на морі були хвилі і черепахи на місці вже не було, тож ми вирішили, що вона спливла у море до інших черепах. На фото та сама черепаха…
Там, де сиплють сітки
Віолета Артемчук, директорка ГО “Донбас СОС”
Для мене Бердянськ — це не тільки курорт, а й місто, в якому живуть мої друзі. Це не тільки пляжі, не тільки коса, не тільки бички, хоча це дуже важливо і додає вайбу. Бердянськ — старовинне місто, дуже особливе. У бердянців така своя мова, куди там тій Одесі! Наприклад, сітки на рибу не ставлять, а сиплють. Це рибаки так кажуть. Їх сиплють по правді і по брехні. По правді — це вздовж берегу, а по брехні — впоперек. Або навпаки, трохи забула.
Там цікава архітектура в центрі: старовинні синагоги та інші забудови, чудовий художній музей був. І плюсом до всього цього — море та степ. І я дуже за цим сумую. Коли по дорозі до моря озера з цілющими грязями. Вони пахнуть неприємно, бо ж сірководень. Але він змішується з запахами степу. Там взагалі все дуже дивно змішується: квіти змішуються, люди, які займаються самолікуванням цими грязями, обмазуються, ходять як чорти по тому степу. Такий вайб, я ніколи ніде такого не бачила. А ввечері можна було сісти у дворі друзів під виноград, розмовляти про мистецтво, бо ці люди — художники. Пам’ятаю багато цікавих історій. Наприклад, там є пам’ятник бичку-годувальнику. На вигляд — типовий попсовий туристський прикол. Але завдяки саме бичку села пережили голодомор. Це правда: тато друга розповідав, а йому дід.
Інколи трохи знецінюючи кажуть: ну, Бердянськ, такий собі курорт. Але навіть сходити та послухати ринок чого вартує! Там помідори обов’язково мають бути колонські. У Бердянську є район, колишня німецька колонія, там особливі піски. Тож, тільки там помідори можуть бути солодкими. Я думаю, це неправда, але коли їх купувала, ніби були справді солодкі. І питала — чи колоньські, чи ні.
Про Бердянськ зараз я знаю хіба те, що мені розповідають друзі, в яких там батьки залишилися. Там завжди було багато міні-готелів, які відкривали місцеві. Звісно, зараз все це пусте. Бо хто поїде: з Росії ні, тому що все-таки не дуже спокійно, як вважається. Їздять з Донецької з окупованих територій, але це не ті масштаби. Тож, місто є, а курорта немає. Раніше Бердянськ жив за рахунок курортників та риби. А зараз навіть не можна виходити в море: міни. А порт працює виключно на вивіз української вкраденої пшениці.
Бачу, що окупанти з нього роблять таке показове містечко. Бердянськ не зруйновано, можна демонструвати щасливе життя, після “звільнення”. А той шикарний музей Бродського, про який я казала, пограбований. Колекція пропала в невідомому напрямку.
Місце для реабілітації та знайомств
Віталій Святошенко, експерт Гарячої лінії “Донбас СОС”:
У місті Сакі є відомий санаторій Міністерства оборони імені Пирогова, де я був багато разів — на відпочинку та реабілітації. Саме містечко маленьке, навіть менше, ніж моє Дебальцеве. І він розташований майже в центрі міста: буквально три хвилини по парку і ти в центрі.
І хоча найближче більш-менш зручний пляж для людей на кріслах колісних не поруч, а у Євпаторії, багато хто їздив на міське озеро, яке було неподалік санаторія. Найбільша користь цього санаторія була для тих, хто нещодавно отримав травму: бо у перші роки є сенс активно займатися реабілітацією, отримувати масажі, лікувальні грязі та ванни. Це впливає на процес відновлення. А далі більшість отримувала ці доволі дорогі путівки на 45 днів, скоріше, більше для відпочинку і можливості поспілкуватися. Мабуть, це було певним марнотратством державних коштів, але серед людей з інвалідністю цей санаторій користувався неабиякою популярністю.
Сам я вперше потрапив сюди десь у 2007 році, а потім їздив майже щорічно. Я вважав його одним з найкращих в Україні в плані умов доступності та комфорту. Для мене це була можливість змінити картинку, поспілкуватись з друзями, знайти нові знайомства. І в принципі, чому я згадую про цей санаторій так тепло, бо саме там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною. Тому санаторію окрема подяка, що ми саме там зустрілись у 2011-му році, а одружились в 2013.
А потім була окупація. І ми втратили санаторно-курортну інфраструктуру — спочатку у Криму, потім у Бердянську. Біля Одеси, де є ще такий санаторій, зараз небезпечно — постійні обстріли. Також “віджали” сучасну круту параолімпійську базу в Євпаторії та знищили у Бахмуті. Тобто, багато людей в Україні залишилось навіть без цього шансу поїхати раз на рік, поспілкуватися, подихати, подивитися. А через війну кількість тих, хто потребує реабілітації, суттєво виросла.
Думаю, там зараз відпочивають окупанти. Бо у них був дуже страшний санаторій у Ростовській області: один, на таку велику країну — це було смішно. Тож, росіяни власним коштом їхали до нас. А тепер вони хазяйнують та почуваються власниками вкраденого в України.
Мелекіно — про молодість та любов
Олена Мельничук, експертка Гарячої лінії “Донбас СОС”:
Мелекіно — це той населений пункт на Азовському морі, де в підлітковому віці я дуже часто відпочивала. Пансіонат “Машинобудівник” був базою від заводу, де працювали мої батьки. Почали ми туди їздити, мабуть, на початку 90-х. Зараз вже розумію, що його можна було б назвати умовним all-inclusive тих часів. Він був дуже просторий — просто величезний. Застройки були двоповерхові, але то були не стандартні квадратні чи прямокутні будинки, а креативної форми. Може трошки дивні, але це відрізняло цей санаторій від інших.
Він був прямо біля моря: ти йдеш по широкій алейці, яка плиткою вкладена, по центру аллейки троянди квітнуть, і через калітку виходиш на піщаний пляж. А ще на території пансіонату був величезний ставок, басейн — не знаю навіть як його назвати.
У їдальні годували три рази на день. З розваг була кожного вечора дискотека. Пам’ятаю, пізніше нам почали показувати вечорами відеофільми. Була маленька кав’ярня — морозиво, соки можна було купити прямо на території, дитячий майданчик з гойдалками.
Це було найкраще місце, щоб спілкувався: батьки окремо, а ти цілими днями з новими друзями, хлопчиками, дівчатами. Останній раз в цьому пансіонаті я була, мабуть, з мамою і ми взяли ще мою найкращу подружку, це був мій 10-й клас. І ми тоді гуляли, хлопцям посміхалися, “зажигали” — у гарному сенсі цього слова.
Я дуже любила плавати. А у Меленкіному, як усі знають, море неглибоке, але тепле. Ми жартували, що можна йти — вода по коліно — і до Таганрогу дійти. І ще, жартуючи, називали його Мулякіно — всі ногами пісок каламутили, вода ставала непрозорою. Пам’ятаю, періодично там забороняли купатися: їздила по пляжу міліцейська машина з мигалками, включають мегафон, медичний працівник щось розказує. Так, всі вийшли з води і слухають, машина поїхала — всі пішли до води!
Одного разу я допливла до буйка і, щоб відпочити, схопилася за нього знизу. А коли пливла назад, ніяк не могла зрозуміти, чому в мене так болять руки. Вже на березі побачила, що усі долоні в мене поранені — ракушками, які налипли на нижню частину буйка. Але, як все на морі, руки швидко загоїлися.
Я достеменно не знаю, що з ним зараз. Але ще у ковідні часи, під час карантину, він вже, здається, не працював. Та й після окупації Донецька не знаю, хто ним опікувався, бо завод залишився ж у Донецьку.
Ці відпочинки у Мелекіному — такий період підліткового віку, де було багато тепла, світла, любові та дружби. Але у 2022 році у мене відбулося таке смутне нагадування про Мелекіно. Це був 2022 рік, у Празі я познайомилась з жіночкою, яка виїжджала з двома дітьми з Маріуполя. Вона розповідала, як вони їхали майже розбитою машиною, без скла, з скотчем замість вікон. І вони зробили зупинку в Мелекіному. Вона з молодшою дитиною пішла до туалету, залишивши старшу в машині. Але вона їх згодом догнала, щоб йти разом. Коли вони вийшли з вбиральні, побачили, як їхню машину прямим потраплянням знищило в попіл. Це такі різні речі: мої щасливі спогади і її жахливі. І ти наче ображаєшся на це місто, що воно таке дозволило таке, хоча розумієш, Мелекіно у цьому не винне.
Але останній раз я згадала море у Мелекіному, коли нещодавно відпочивала з донькою в Італії. Там море — по коліно, потім по пояс, а потім- знов по коліно. І перша думка: Боже, дивись, це ж як у нашому Мелекіному…