Різдво на Донеччині було українським — тихим, родинним і дуже справжнім. Його не вигадували й не відтворювали навмисно: його просто жили. З колядою, на яку чекали. З кутею, яку варили за сімейним рецептом. З «вечерькою», яку несли хрещеним. З мовою, якою говорили вдома, і традиціями, що передавалися від бабусь до онуків. Сьогодні, коли багато домівок залишилися в окупації, саме ці спогади стають доказом: українське Різдво на Донеччині було, є і буде.
Напередодні Різдва ми зібрали спогади наших колег у “Донбас SOS” — як свідчення того, що українські традиції на сході України не були винятком чи рідкістю, а частиною щоденного життя.
«Нас чекали. Світло вмикали. Хвіртка завжди була відкрита»
Юлія, село Озерне (колишня Іллічівка) на Лиманщині, згадує Різдво як одне з найтепліших і найважливіших свят свого дитинства.
«Для мене Різдво — це сімейне свято. Українські традиції були в нашій родині з самого дитинства. До цього була любов», — говорить вона.
Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х Юлія разом із друзями стала однією з перших у своєму населеному пункті, хто почав ходити колядувати зі зіркою. Вони збиралися разом, вдягали гарний одяг і йшли селом — не для показу, а тому що так відчували.
«Ми ходили втрьох: я, моя подружка і ще один хлопчик. Хлопчика брали, бо він дуже добре співав», — згадує Юлія.
Колядку «Добрий вечір тобі» співали щороку — роками, аж до студентства. Хлопцеві малювали бороду, у Юлії була біла бабусина хустка з квітами, а в руках — Різдвяна зірка.
«І що для мене дуже важливо — нас чекали. Світло вмикали, хвіртка завжди була відкрита. Це означало, що нас не просто пускали — нам раділи».
У Святвечір родина Юлії обовʼязково носила «вечерьку» — до хрещених батьків і близьких. Кутя була простою: рис, родзинки, мед із водою.
«Пізніше я спробувала пшеничну кутю — мама моєї подружки була з Тернопільщини. Ми перейняли цей рецепт і потім уже на всі свята робили тільки таку кутю — багату, з родзинками й цукерками».
У домі було окреме місце для вшанування духів предків: кутя, запалена свічка, глечик із сухоцвітом і пиріжки. На Святвечір на столі завжди були пиріжки — з вишнею, яблуками, сиром і родзинками, а також зі солодкою квасолею.
«А ще ми щороку дивилися “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Це теж було частиною Різдва», — додає Юлія.
Традиції, які берегли свідомо
Олена Демешко, комунікаційниця «Донбас SOS», востаннє зустрічала Різдво на Донеччині до 2014 року — у бабусі, в селі Донецької області, яке нині перебуває в окупації.
Тоді збиралася велика родина — близько пʼятнадцяти людей. Центральною подією була Свята Вечеря з дванадцятьма стравами. Родина чекала на першу вечірню зорю — символ Вифлеємської зірки — і лише після цього сідала до столу.
У хаті обовʼязково був Дідух — сніп пшениці або жита, як символ урожаю, добробуту й духу предків. Бабуся приносила в дім сіно — клали його під стіл і на покуті, згадуючи ясла, в яких народився Христос.
Перед початком вечері бабуся запалювала свічку, і вся родина разом молилася та дякувала. Після — колядували, співали, і в домі панувала особлива, дуже світла атмосфера.
“Для мене дуже важливо, що саме бабуся дбайливо берегла українські традиції. У Різдво в домі принципово розмовляли українською мовою — так вона передавала культуру й ідентичність”, — згадує Олена.
Кутя, що зʼєднує різні регіони України
Операторка гарячої лінії “Донбас SOS” Тетяна Коцан виросла в родині, де різдвяні традиції поєднали Житомирщину й Донеччину. Її батьки молодими приїхали на Донбас і прожили там усе життя — у селі біля Курахового.
На Різдво в їхній родині готували класичну пшеничну кутю — з маком, горіхами й солодким медовим сиропом. У ті роки чищеної пшениці не було у продажу, тож бабуся надсилала зерно поштою або тато власноруч оббивав його в ступці, сушив і віяв.
Частину готової каші мама обовʼязково відкладала для домашніх тварин — такою була традиція. Під скатертину клали сіно, на столі горіла свічка, а на Святий Вечір за столом збиралася вся родина. Діти ходили щедрувати, співали й поверталися з повними кишенями солодощів.
Подорослішавши й живучи вже в Донецьку, Тетяна продовжувала готувати «мамину» кутю. У 2014 році Різдво зустрічали в Святогірську — з друзями, у тісному колі. Куті вистачило на всіх.
«А наступного року напередодні Різдва мені телефонували з різних міст України — з Одеси, Києва, Бердянська, Запоріжжя — з одним проханням: “Таню, нагадай рецепт вашої смачної куті”», — згадує вона.
Памʼять, яку не забрати
Ці історії — не просто про святкові звичаї. Вони про те, як на Донеччині берегли українське — у родинах, у щоденних жестах, у словах і піснях. Про світло, яке вмикали, коли чекали колядників. Про сіно під скатертиною і свічку на столі. Про мову, якою говорили в Різдво, щоб передати її далі.
Війна відібрала можливість зібратися за одним столом у багатьох домівках. Але вона не здатна відібрати памʼять. Українське Різдво Донеччини живе в людях — у рецептах, спогадах і традиціях, які вони несуть із собою. І саме так воно продовжує жити — навіть далеко від дому