Ми продовжуємо розповідати про наших експертів та експерток, які працюють на гарячій лінії “Донбас SOS”. Вони – це серце та душа нашої організації. Ці люди — перші у довгому ланцюжку “Донбас SOS”, хто вислухає та допоможе, саме з них розпочинається вирішення складних проблем. Їхнє завдання — бути поруч із тими, хто потребує допомоги, слухати, розуміти та допомагати вирішувати проблеми. Саме тому ми вирішили розповісти вам про тих, без кого не уявляємо нашу організацію.
Сьогодні історія про оператора гарячої лінії — Віталія. Чоловіку 46 років і більшість свого життя він пересувається на кріслі колісному. Ще у 20 років Віталій випав з 5 поверху, отримав серйозну травму хребта. Незважаючи на випробування, Віталій не втратив силу духу. Родом Віталій із тимчасово окупованого Дебальцеве. Там він активно займався громадською діяльністю.
У 2014 році разом зі своєю дружиною, яка також пересувається на кріслі колісному та сином, він переїжджає у маленьке село на Київщину. Віталій намагається зробити селище доступним та комфортним для людей з інвалідністю. У 2016 році Віталій влаштовується оператором на гарячу лінію “Донбас SOS”, а нещодавно він знову зіткнувся з серйозним викликом. У Віталія виявили рак. Завдяки своєму незламному духу та допомозі рідних та друзів, він здолав цю хворобу.
Історія Віталія — це історія про стійкість, про те, як можна знайти сенс життя навіть у найскладніших обставинах. Про боротьбу за життя та допомогу людям у інтерв’ю з Віталієм.
Розкажіть, будь ласка, чим займались у Дебальцеве?
У Дебальцево я створив громадську організацію молоді з інвалідністю” Ми — рівні”. Проводили усілякі заходи пов’язані з дозвіллям молоді, організовували змагання серед людей з інвалідністю з настільного тенісу, шахів, дартсу тощо. Також я займався танцями, ми з партнеркою виступали скрізь, бо я хотів ламати ось ці стереотипи, які виникають про людей з інвалідністю. Їх звикли жаліти, у них образ — жебраків. Я хотів показати, в першу чергу молоді, що ми звичайні люди, ми — рівні.
Рішення виїхати з Дебальцеве було спонтанне чи обдумане?
Ми планували погостювати у родичів дружини, але вийшло так, що ми поїхали і не повернулися до рідного місця. Ця подорож співпала з тим, що не зрозумілі люди почали піднімати прапор “ДНР” у Дебальцеве. Тому прийняли рішення залишатись на Київщині. У Дебальцеве залишились мої батьки, тому я розумію, що там відбувається і не хочу повертатися.
Віталію, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до організації “ Донбас SOS”?
8 років тому я познайомимося з громадськими діячами “Донбас SOS”, вони завітали до нас у селище, власне куди я і переїхав, після декількох розмов мені запропонували працювати в організації. Я одразу погодився, бо це був чудовий шанс продовжити допомагати людям.
Що для вас “Донбас SOS”?
Для мене “Донбас SOS” — це в першу чергу допомога людям. Я можу назвати себе щасливою людиною, бо не кожному так щастить, щоб робота приносила задоволення. Зазвичай робота — це лише про гроші. А я маю змогу допомагати людям і ще за свою роботу можу утримувати свою сім’ю, подорожувати та сплачувати податки.
Який випадок під час роботи на гарячій лінії запам’ятався вам найбільше?
В організації я ніби неоголошений експерт у роботі з людьми з інвалідністю. Я знаю багато інформації , тому завжди допоможу та дам пораду. Бо ж люди, які отримають інвалідність, ті самі ВПО з інвалідністю, можуть і не знати своїх прав. У мене велика мотивація допомагати таким людям.
Одного разу у мене було звернення з окупованої території, жінку звали Світлана. У минулому вона була спортсменка, займалась баскетболом. Жінка декілька років не виходила з дому і їй було потрібне крісло колісне за індивідуальними замірами. В Україні таке крісло майже нереально знайти. Але нам вдалося це зробити! Ми його придбали і відправили Світлані! Завдяки нашій організації вона вийшла з дому!
Також я у своє рідне місто передавав засоби реабілітації! Можливо вони не такі дороговартісні, але для людей вони дуже необхідні!
Чи розповідаєте ви людям з інвалідністю, коли вони телефонують на гарячу лінію, що ви пересуваєтесь на кріслі колісному, аби підтримати їх?
В принципі робити це не дуже професійно, щось розказувати особисте. Але були такі випадки, коли казали, що ви мене не розумієте, як важко мені пересуватись чи ходити, тоді я можу розповісти свою історію, бо бачу, що людина у дуже пригніченому стані.
Є випадки з дзвінків гарячої лінії, які запали у серці?
Важко, коли люди телефонують з онкологією. Наприклад, з останніх дзвінків: багатодітна мама, приїхала як ВПО до Києва на лікування. У жінки онкологія. І вона просто розбита, бо у неї ні грошей, ні житла, навіть немає можливості, куди подіти дітей. У жінки опускаються руки. Ось у цьому випадку я розповів свою історію, як я поборов рак, хотів пояснити їй, що онкологія — це не вирок. Розказав, тому що я хотів її мотивувати, що рак не дорівнює смерть, що з раком можливо боротися і без великих грошей.
Віталію, скажіть, чи мрієте ще повернутись до свого рідного міста?
Я б хотів прогулятися ще раз центром міста. Але, чесно кажучи, у мене образа на дуже багатьох людей, які зрадили свою країну. Звісно, мова зараз не про всіх людей, які живуть у рідному місті, а про певний відсоток. Але образа є. У мене є сприйняття, що можливо я вже ніколи не побачу своє рідне місто.У Дебльцеве маю літнього віку батьків і у разі їхньої смерті, я розумію, що навіть не зможу поїхати туди, бо це небезпечно для життя.
Щоб ви побажали людям, які мешкають на тимчасово окупованих територіях та людям, які виїхали з ТОТ та пробують будувати своє життя спочатку?
Я побажав би міцного здоров’я, віри у перемогу, міцних поглядів і сил у боротьбі за свої права!