В яких ситуаціях переселенці можуть розраховувати на державу, з чим допоможуть громадські організації чи волонтери, а про що краще знають рідні чи знайомі? Розповідаємо історії з життя тих, хто шукав та знаходив (або ні) підтримку на різних рівнях.
Ліжко, підтримка бізнеса, петиції
Навіть якщо в довоєнному житті людина мала звичку покладатися виключно на себе, мінімізувавши вплив та допомогу різних інституцій, війна часто змушує переглянути цю звичку. Для того, щоб вижити, налагодити побут, знайти житло чи роботу, пройти лікування чи отримати юридичний супровід доводиться шукати інформацію та підтримку.
«Перше, що ми зробили, коли евакуювалися в іншу область, це пішли до сільради, — згадує пані Наталя з Київщини. – Нам здалося це логічним: хто, як не вони, мають знати, де є порожні хати чи приміщення. Виявилося, що для переселенців вже організували прихисток у місцевій школі. Нам запропонували пожити там – ми жили в кабінеті математики».
Окрім цього, розповідає пані Наталя, місцева влада надала безкоштовний обід щодня – його готували в одному з кафе, куди завезли продукти місцеві фермери.
«Це була дуже суттєва допомога на той час, особливо для тих, хто вибирався з гарячих точок, був в шоці, просто не міг подбати про налагодження життя, — каже вона. – А ще одразу ми оформили довідку ВПО через Дію та звернулися у цьому додатку для отримання грошової допомоги через втрату роботи. Ті кошти нам дуже допомогли. Потім держава давала виплати як ВПО, ми змогли зняти окреме житло. А потім, завдяки ЗСУ, ми повернулися додому».
Пані Наталя з власного досвіду радить спочатку звертатися саме до державних органів, щоб отримати ту допомогу, яка має бути за законом. Впевнена: базові потреби ВПО має покривати саме держава.
Але не завжди все виходить гладко: інколи бюрократична машина заважає людині отримати певні послуги. Наприклад, пані Любов з Маріуполя розповідає, що письмово зверталася до Уповноваженого з прав людини, а замість допомоги отримала відповідь, що лист складений неправильно. І небажання «битися з млинами» кожного разу під час звернення до державних інституцій спонукає її відмовитися від цього шляху підтримки.
Підприємниця Ганна, теж з Маріуполя, каже, що зверталась до державних органів, органів місцевого самоврядування з питаннями щодо бізнесу, який вона відновила після евакуації з Маріуполя на вільній частині України.
«З Маріуполя не існувало «релокації бізнесу». Ми виїжджали з порожніми руками, а будували бізнес повністю з нуля у Славутичі, — каже пані Ганна. — Отримували гранти і закуповували обладнання. Неймовірну підтримку отримали від місцевої влади Славутича, де зараз працюємо»
Вона каже, що для відбудування бізнесу сім’я залучила за останні роки понад 20 грантів, і зараз продовжує подавати заявки на закупку обладнання. Є гранти за програмою «Власна справа» і «Переробне підприємство» — це саме від Міністерства економіки
«А ще, саме як ВПО, зверталась до державних органів також, — каже пані Ганна. –Про звернення такі можна почитати в нашій групі в Фейсбуці Штаб солідарності «MRPL шлях до дому»»
Звернення, під якими збирали підписи активісти, стосувалися збереження пам’яті про досвід маріупольців, подолання дискримінації переселенців, житло яких опинилися на ТОТ: вони досі не можуть отримати державних компенсацій, щоб забезпечити собі місце, де жити.
Тож, від держави переселенці можуть отримати доволі суттєву підтримку: від термінового покриття базових потреб, оформлення статусу ВПО, який дозволяє користуватися усіма послугами, що доступні в приймаючі громаді, до підтримки бізнесу чи можливості впливати на розв’язання актуальних проблем за допомогою звернень чи петицій. Але не секрет, що часто це супроводжується поганою комунікацією, затягуванням рішень та бюрократичною тягониною.
Боротьба з бюрократією, кошти та побут
Історія пана Євгена почалася зі звернення до державних органів, але підтримку та допомогу у розв’язанні його проблеми насправді він отримав від волонтерів, громадських організацій та благодійних фондів.
«Коли мене вивезли з палаючого міста (поліція, яка приїхала по заявці моїх дітей), більшість документів були втрачені. Якось було не до того, щоб шукати ті стосу паперу з дарчими, довідками тощо, — каже пан Євген. – На новому місці в ЦНАПі мені допомогли оформити довідку ВПО за Є-документом з Дії, а далі почалося…»
Намагаючись відновити документи про право на власність житла, занести його в електронний реєстр нерухомості, пан Євген відбив усі пороги. Відновлення паспорта громадянина України теж йшло «зі скрипом» — пенсіонера посилали по різні довідки, які він не знав, де брати. Грошима допомагали діти і благодійні фонди: деякі надали грошову допомогу на три місяці, деякі забезпечували продуктами, засобами гігієни, ліками.
«Я майже махнув на це рукою. Оформити нову картку банка – і те не зміг, — каже він. – І тоді я потрапив у руки громадської організації, яка розтлумачила мені усі ці правила і алгоритми. Буквально, на кожному етапі мені допомагали писати заяви і навіть скарги – на бездіяльність органів влади. Потихеньку справи пішли, а в мене з’явилося відчуття, що справедливість є».
Пан Євген каже: варто звертатися до громадських організацій, коли шлях, який пропонують державні органи, здається незрозумілим чи неможливим. І хоча він отримав згодом сертифікат на купівлю житла саме від держави, вважає, що без допомоги громадських активістів цього просто не сталося б.
Пані Ольга, яка зараз живе у Полтаві і є вже двічі переселенкою, згадуючи допомогу, в першу чергу каже про міжнародні організації. Саме вони відгукнулися на її індивідуальний запит – знайти для тимчасового користування крісло колісне, коли після поранення треба було якось далі жити поза межами лікарні.
«Це був просто тупик: мені ще якнайменше пів року треба було не навантажувати ноги, на яких стояли апарати, — каже жінка. – Додому повертатися нема куди, житло, в якому було б зручно в такому стані, орендувати фактично неможливо. Та й, власне, крісла теж не було. У лікарні, звісно, не надавали для користування вдома, а щоб отримати від держави, треба було оформити купу документів – зокрема довідку ВПО. А в мене після виписки навіть адреси не було».
Пані Ольга каже, що міжнародна організація, до якої звернулися її родичі, надала обладнання у тимчасове користування. А інший фонд знайшов та оплатив квартиру на першому поверсі.
«Мені потім ще й ортопедичний матрац дістався, і грошова підтримка від всеукраїнської асоціації, — каже Ольга. – Тому я вважаю, що в таких ситуаціях, як у мене, благодійники спрацьовують набагато ефективніше. Ніж держава».
Але пан Н, який не розкриває своє ім’я та місце, звідки виїхав, вважає, що йому не допомогли навіть громадські організації, бо він був «не тієї категорії» — не пенсіонер, без інвалідності та купи дітей.
«Наче такі люди, як я, не варті того, щоб їм допомагали. Тому я не вірю у цю «гуманітарну допомогу, — пише він. – Хоча в державну вірю ще менше. Тільки сам на себе сподіваюся».
Тож, громадські організації та благодійні фонди – місце, де, по -перше, переселенцям можуть допомогти у комунікації з державою. Фахівці в юридичних приймальнях, центрах, офісах організацій, на Гарячих лініях інформаційної, юридичної та психологічної підтримки налаштовані на результат, чого дуже часто не вистачає чиновникам державних інституцій. І, як показує досвід, за додатковою матеріальною підтримкою, особливо, якщо це терміново, теж логічніше звертатися саме до волонтерських, громадських чи благодійних організацій. Їх зараз немало, і шанс, що вам допоможуть в якійсь з них, все ж великий.
Той, хто ближче
«Уся моя історія евакуації та життя останні кілька років – це суцільна підтримка моє професійної спільноти. Деякі навіть ніколи мене не бачили наживо, бо ми працюємо по всьому світу, — каже пані Ірина з Харківщини. — Коли я з дитиною збиралися їхати з нашої Салтівки, мої колеги знайшли нам квартиру на заході країни, — каже жінка. – Фірма найняла та оплатила автівку і водія, який нас забрав і віз через усю країну. Наступного дня, як ми заїхали на орендовану квартиру, кур’єр привіз продукти і ляльку для моєї доньки. Це теж замовили колеги. Чесно, я плакала тоді, бо така турбота – безцінна!»
«Коли наше місто почало поступово перетворюватися на руїни, зателефонувала двоюрідна тітка, яка в останній раз бачила мене ще у пелюшках, — згадує Володимир з Донеччини. – Каже, давайте з мамою до мене, я вже все приготувала. Через кілька місяців ми облаштувалися в іншому місті, де була робота, але та пропозиція тітки і ті пів року в її хаті, були для нас порятунком».
«В мене все просто: нас з чоловіком забрала до себе донька. Розумію, що без її допомоги, моя та чоловікова пенсію плюс виплати для переселенців не дали б можливість навіть орендувати якесь житло, не кажучи вже про прожити, — каже пані Людмила з Каховки. – Ми ще раз упевнилися, що найважливіше вкладення в цьому житті – у власних дітей. Як виховаєш, так і буде».
«Моя кума – це справжня пошукова система. Якщо десь хтось дає якусь гуманітарку, вона знатиме це перша, — каже пан Василь Петрович з Авдіївки. – Тоді телефонує нам з дружиною, щоб ми не пропустили. Без неї ми б навряд чи протрималися: орендована квартир «з’їдає» усе, що ми отримуємо від держави».
Тож, як бачимо, підтримка сім’ї, колег та знайомих – дуже важлива. Переселенці зізнаються, що війна стала певним лакмусовим папірцем: хтось кинувся допомагати, а хтось не відповів на елементарне прохання підтримати. Цей ресурс дуже індивідуальний, тому не завжди може бути слугувати універсальним рецептом для переселенців. «А чому ваші рідні(знайомі, сусіди) не допомагають», — для більшості тих, хто втратив дім, місто чи село, рідних, колег та знайомих, завдає болю, а не допомагає розв’язати проблему. Саме тому робота державних і громадських інституцій має бути системною і масштабною, інколи під час війни беручи на себе функції сім’ї чи спільноти.