Новий навчальний рік знов ставить багато сімей переселенців перед вибором: відправляти дітей до місцевої школи чи продовжувати займатися у дистанційному форматі з вчителями та дитячим колективом закладу свого «старого» навчального закладу.
Щоб зрозуміти актуальні тенденції, ми подивилися на законодавчий аспект, який може впливати на рішення батьків, а ще попросили поділитися своїм досвідом та аргументами «за» чи «проти», кілька сімей, що виїхали з Донеччини.
Зміни в умовах дистанційного навчання тільки для дітей в окупації та за кордоном
Кількість дітей, що дистанційно продовжують навчання у школах населених пунктів, що окуповані чи зруйновані, може зменшитися. Але остаточного рішення щодо кількості вимушених об’єднань чи закриття навчальних закладів ще немає. На серпневій освітній конференції міністр освіти Оксен Лісовий на наше прохання прокоментувати, чи будуть виконаний план оптимізації саме таких закладів, запевнив, що все залежитиме від того, скільки дітей зареєструються для навчання у тому чи тому закладі. І остаточні цифри про мережу таких шкіл будуть відомі орієнтовно 15 вересня, коли школи нададуть інформацію щодо наповненості.
“Ніяких надзвичайних змін по організації процесу дистанційного навчання не відбувається, ми скасували Наказ, який вводив певні обмеження щодо кількості учнів в класі, де відбувається дистанційне навчання, — сказав пані міністр на цьому заході, — Громади самі будуть визначати цю кількість. Єдине, над чим ми зараз працюємо, це надання потрібної кількості цифрових інструментів для шкіл, які їх ще не отримали. Нас турбує якість дистанційного навчання, особливо у прифронтових регіонах.
Але об’єктивних причин багато: природній процес, коли діти, що звикли до вчителів та школи, закінчують навчання, а молодші класи у такий спосіб набираються вже не так активно. Поступово переходять на інші форми отримання української освіти ті, хто виїхав за кордон: одночасно навчатися повноцінно онлайн і наживо, ще й іншою мовою у країні, де вони живуть, доволі складно. Для них цьогоріч пропонується формат дистанційного вивчення українознавчого компонента, як додаткового навчання. Для цього вони зможуть обрати будь-який навчальний заклад на території України, і не факт, що це буде саме їхня “стара” школа.
Дуже ризикують залишатися українськими учнями ті, хто опинився в окупації – навчання таких дітей організовується з урахуванням цієї небезпеки, цьогоріч їм офіційно пропонують кілька варіантів отримання української освіти дистанційно. Але бажаючих знаходитися постійно під таким психологічним тиском не так вже й багато. Та й реалії останнього часу такі, що на територіях, які люди змушені залишати через війну, вже майже нікого немає – міста та села просто знищені. Хоча саме для дітей, що вже кілька років змушені вчитися за російською програмою, рідна онлайн школа, навіть якщо це буде формат вчительського патронажа, часто стає єдиним зв’язком з Україною.
Ще однією причиною того, що впливає на процес закриття або об’єднання шкіл з територій, де йдуть бойові дії або відбулася окупація, це поступове переміщення дітей у реальні школи за місцем нового проживання. Хтось швидко, а хтось після довгих роздумів, наважуються відправити своїх школярів за парти, від яких вони майже повідвикали за час пандемії та великої війни.
До речі, Оксен Лісовий зазначив, що рішення щодо оптимізації закладів, виходячи з реальної ситуації наповненості шкіл, прийматимуть самі громади. Більшість вже сформувала мережу по областях, але найгірша ситуація у прифронтових громадах, де існує постійна динаміка переміщення: є громади, які зараз евакуюються. В середині вересня Міністерство обіцяє оприлюднити інформацію, скільки шкіл з прифронтових територій закрито, скільки виведено на простій, скільки педагогічних працівників залучено в цих закладах, яка кількість учнів, що під час евакуації заїхали у тій чи тій регіон.
Відсутність стабільності заважало визначитися зі школою
Левко та Тимофій, які переїхали з Бахмута до Івано-Франківська, цього вересня вже підуть у «живу» школу. До цього обидва два роки вчилися в онлайн школі, але, як каже їхня тітка Марія, хлопці вже примудряються «сачкувати», а бабуся, яка займалась з ними, вже не справляється.
«Вони встигли пару місяців провчитися у німецькій школі, куди ми виїхали на початку великої війни. Потім – місяць у сільській школі на Закарпатті, де жили якийсь час, — розповідає Марія. — Причин того, що ми не хотіли віддавати їх у школу після переїзду до Франківська, кілька. Ми не знали, як часто нам доведеться змінювати житло, а значить – школу. Та й адміністрація закладу, куди ми одразу звернулися, якось не дуже зраділа: класи були переповнені, навчання організоване у дві зміни. Та й блекаути, тривоги тоді були щодня, все одно, вдома б сиділи».
Цьогоріч все ж Левко піде у четвертий клас, а Тимофій – у шостий звичайної Франківської школи. Наразі, з житлом більш-менш питання стабільне, діти вже звикли до міста і добре у ньому орієнтуються.
«Леву це точно треба, він впорається — ми не сумніваємось. А ось за Тимофія хвилюємось, бо його раніше у школі булили», — каже тітка, яка у змінах бачить ще й такі ризики.
До речі, побоювання батьків, що дитину не прийме дитячий колектив через відмінності (мова, звички, регіональна приналежність) часто можна почути як аргумент «за» продовження навчання онлайн у своїй школі. З одного боку, на жаль, такі припущення мають право на існування, а з іншого – проблему булінгу, який може статися й щодо місцевої дитини, навряд чи варто розв’язувати униканням спілкування у колективі. Для цього в Україні є спеціальні закони алгоритми, які діють у всіх навчальних закладах країни і щодо яких обізнані усі педагогічні працівники.
Важливе якість навчання, атмосфера і місце для спілкування
Про довгий процес вагань щодо цього питання розповіла й мама 14-річного Микити, Тетяна. Вони — двічі переселенці: з Донецька, а потім з Курахового.
«Ми трималися онлайн навчання до вересня 2023р. Після чергового переїзду одразу обрали школу для навчання. І хоч би як не хотілося триматися своїх таких рідних і професійних вчителів, однокласників, але якість звичайного навчання, на мою думку, виграє перед онлайн, — каже пані Тетяна. — Плюс до цього соціалізація дитини, навчання комунікувати з оточуючими та інші навички спілкування, які при онлайн просто атрофуються».
При тому, що Микита – завзятий спортсмен, мама вважає, що футбольне поле це ніяк не замінює шкільне спілкування.
«Але рішення було спільне, син не шкодував про нього і навіть потім казав, що треба було робити це раніше, бо якість знань під час навчання вдома суттєво знизилася, що довелося наздоганяти однолітків, — згадує жінка. – Коли у 2022 році ми виїхали до Львівської області, то у нас була спроба приєднати дитину до онлайн навчання у місцевому закладі. Бо у курахівському ліцеї на той момент навчання було призупинено. Але вона була невдалою: нас прийняли, мене додали до батьківського чату, де почалися сипатися повідомлення цілий вечір про те, куди нам потрібно їхати і що робити. Довели до сліз, було гірко і не приємно вперше таке відчути, бо навіть з мовою спілкування у нас проблем не було».
Наступного дня Тетяна хотіла забрати заяву, але інша вчителька її заспокоїла і приєднала до іншого класу. Там Микита навчався пару місяців онлайн, поки не поновилося навчання у рідному для нього ліцеї.
«Ходити до тієї місцевої школи, як з’явилася така можливість, теж не стали: якість навчання там поступалася. І лише як переїхали до Києва, влаштувалися в Слов’янську гімназію, що поруч з нами, — каже пані Тетяна. — Переживала, бо у серпні усі класи вже були перевантажені, але сина майже в останній момент взяли у 7-Є! Казав, що важкувато було на початку, але вже звик до колективу і до режиму навчання».
До речі, згідно з українським законодавством, діти, які зареєстровані на території обслуговування закладу освіти як внутрішньо переміщені особи (тобто якщо в дитини або батьків є довідка ВПО) мають право на першочергове зарахування. Але не зволікайте – про бажання відправити дитину у ту чи ту школу краще все ж повідомляти заздалегідь.
Якщо школа підземна, то це круто!
Близнюки Андрій та Кирило ще у 2022 році разом з родиною виїхали з села Дробишево у Вінницьку область. Вирішили продовжувати навчатися у своїй школі, бо не дуже хотілося міняти вчителів. Та й щиро вірили, що скоро повернуться додому.
«Потім ми переїхали у Кременчук, а згодом – до Харкова. Ситуація з безпекою там, самі розумієте… Тому хлопці так і вчилися онлайн, хоча нашу школу, разом з вчителями та школярами, з’єднали з закладом з сусіднього села, — каже пані Інна, мама хлопчиків. — Спочатку вони навчалися в телефоні, а потім міжнародний благодійний фонд через нашу школу виділив ноутбук, а ще один ми вже купили. І це було вже легше: кожен навчався окремо, в різних кімнатах».
Підлітки досі спілкуються з однокласниками, один з їхніх друзів, наприклад, приїздив до них, а потім вони їздили до нього у гості. Місцевих товаришів вони знайшли на спортивному майданчику біля дому. Начебто все нормально, від нестачі спілкування вони не страждають. Але закінчивши цьогоріч 9 клас з відзнакою, вони вирішили з вересня все ж піти у харківську школу.
«У нас зовсім поруч з’явилася підземна школа. Три дні можна вчитися там, два дні онлайн. Тому ми подали документи: діти планують навчатися далі, вступати до університету, тому вирішили спробувати. Але в нашій школі їх все одно чекають», — каже пані Інна.
До речі, на рішення залишатися учнями шкіл, які були розташовані там, де йдуть активні бойові дії, інколи впливають не тільки звички та прив’язаність, а й певні можливості, як от отримання техніки для навчання або запрошення від громади чи області на безплатний відпочинок. Аргумент «за» зрозумілий: зв’язок громад щодо різних активностей дітей, які виїхали, часто відбувається саме через школи. А у навчальних закладах в інших регіонах попри статус ВПО діти не завжди можуть розраховувати на якісь унікальні можливості, бо інколи просто не дізнаються про них.
Безпека, яку можна контролювати
Акім, якому зараз 11 років, родом із міста Лиман, що на Донеччині. Але війна змусила його залишити дім і переїхати до Києва ще у липні 2022.
Його мама Ірина зізнається, що після переїзду довго вагалась, чи варто переводити дитину до звичайної школи та очного навчання. І все ж вирішила, що поки безпекова ситуація залишає багато запитань без відповідей, він залишиться у своїй рідній школі.
«Я вдячна за те, як наші вчителі ставляться до дітей — з турботою, повагою та щирим бажанням навчити. Уроки проходять цікаво, з урахуванням потреб кожної дитини. Син має змогу спілкуватися з друзями, зберігає емоційний комфорт, не переживає стресу через зміну школи. А я, як мама, маю змогу контролювати процес навчання, бути поруч і підтримувати його», — пояснює жінка.
Вона каже, що після переїзду син знайшов собі друзів приблизно свого віку, з якими активно спілкується наживо – у спортивній секції та на дворовому майданчику.
«Іноді мені здається, що я позбавляю сина звичайного дитинства, але мене турбує безпекова ситуація в країні. Я зможу перевести свою дитину до звичайної школи лише після завершення війни — коли запанує мир, і я зможу бути впевненою, що його життя та здоров’я не під загрозою, — пояснює свої аргументи пані Ірина. — Безпека — це мій головний пріоритет, і поки вона не гарантована, я не можу дозволити собі ризикувати».
Ірина впевнена, що вдома більше можливостей убезпечити сина: вона працює дистанційно, тому син завжди поруч.
«Вдома — це контрольована обстановка. Я можу самостійно приймати рішення, швидко реагувати на сигнали тривоги, обрати безпечне місце для укриття. Тут немає скупчення людей, немає паніки, і дитина перебуває під моїм наглядом. Це дає мені спокій і впевненість, що я зможу захистити його у критичний момент, — пояснює Ірина. — У школі — ситуація складніша. Велика кількість дітей, обмежені ресурси, залежність від адміністративних рішень. У разі небезпеки дитина може опинитися в умовах, де я не зможу бути поруч, а дії регулюються протоколами. Це створює додаткове психологічне навантаження як для дитини, так і для мене».
До речі, не очевидними, але доволі популярними причинами, через які батьки не хочуть переводити дитину з дистанційної освіти у рідній школі, є солідарність з вчителями-земляками. Через зниження кількості учнів скорочують й посади педагогів, тому «підтримати своїх», у цьому випадку – це залишити дитину у рідній школі. Буває, що стимулом стає й певна маніпуляція педагогів: мовляв, ми ж вас знаємо, з нами дитина отримає гарні оцінки та гарний атестат. А от чужі вас точно будуть кривдити і «валити».
Інколи від того, де навчається дитина, залежать виплати ВПО
Богдана Гончар, юристка «Донбас СОС»:
Виплати ВПО на другий шестимісячний період за п. 13/2 Порядку постанови 332 призначалися у тому числі тим сім’ям, де є непрацююча працездатна особа, яка виховує дитину до 18 років, але в громаді відсутні місця у школах/садках або навчання відбувається онлайн чи дистанційно (повністю або частково). Тобто, поки дитина вчиться онлайн у школі умовної Костянтинівки, сім’я підпадає під цей пункт.
Якщо дитина сяде за парту у школі в умовному Франківську, то умова про «дистанційне навчання» з п. 13-2 більше не діє. В такому випадку для продовження допомоги сім’я повинна підпадати під інші підстави, такі як (на вибір): мама зареєструється в ЦЗ як безробітна чи така, що шукає роботу, мама офіційно працевлаштується / зареєструє ФОП / отримає ваучер на навчання тощо. Якщо умови не виконати, виплата мамі припиниться після завершення чинного періоду допомоги.
Але це не впливатиме, якщо сім’я має інші підстави (дитина до 3 років, дитина з інвалідністю, мама 55+ тощо).
Дитина до 18 років у складі сім’ї завжди враховується як отримувач допомоги, але допомога призначається на всіх членів сім’ї разом, якщо виконується одна з підстав п. 13-2. Тобто, окремо лише на дитину виплата не збережеться.
Важливо: уповноважена особа (мама) зобов’язана протягом 14 календарних днів повідомити про зміну обставин (перехід дитини з дистанційної форми до офлайн-навчання) через поштовий зв’язок або електронні засоби. Якщо обставини змінилися, то розмір/право на допомогу перераховується з наступного місяця після цих змін за заявою отримувача або за даними, отриманими від органів чи під час перевірки.