Український тенор у пошуках… шкільного атестату

Чому Народний артист України, що співає українські пісні, шукає документ, який підтверджує, що понад півсторіччя тому він вчив у школі на Донеччині українську мову

На Гарячу лінію Донбас СОС телефонують різні люди — переселенці та місцеві мешканці, ті, хто хоче дізнатися про гуманітарну допомогу чи розібратися у нюансах законодавства, підлітки та пенсіонери, волонтери, соціальні працівники й навіть чиновники. Але інколи звернення змушують дивуватися навіть наших операторів, які звикли, здається, вже до будь-яких дзвінків. Наприклад, коли телефонує Народний артист України, який запитує — як відновити шкільний атестат, який він отримав 56 років  тому у школі донецького містечка. Бо без нього йому тепер начебто не можна викладати вокал…

Закохався у співи

Віктор Гурба народився у шахтарському містечку Курахове, що на Донеччині. Там же він закінчив школу та закохався у співи — він згадує, що його діди так співали, що кажуть, каганці гасли. А його власні перші виступи відбулися на конкурсах шкільної самодіяльності. І між цими дитячими спробами голосу і потужними творчими досягненнями Віктора Тихоновича — цікаве, наповнене музикою, життя. 

“Після школи я пішов до армії. Спочатку — школа, сержантів, а потім я потрапив до ансамблю, — згадує пан Віктор і посміхається. Під час інтерв’ю вони з дружиною прогулюються улюбленим парком у Херсоні, де родина прожила більшість свого життя. — Строкову службу я проходив у Вінниці, на території частини був ансамбль ракетних військ стратегічного призначення. Так на прослуховування я втік, бо хто ж солдата відпустить. А вони мене до себе забрали. І півтора року служив там, з виступами де тільки не був — всюди, де стояли ці ракети”. 

Ще в армії Віктор вступив до Вінницького музичного училища на диригентсько-хорове відділення, а потім, каже він, його “переманили” до педагогічного інституту на факультет культури і мистецтва. Через два роки він готувався вступати до консерваторії у Київ, але майже випадково потрапив на прослуховування до Донецького Державного музично-педагогічного інституту, як тоді називалася музична Академія. І тенора, який подавав великі надії, взяли на навчання, чому дуже раділи батьки — син нарешті буде недалеко від них.

“Але згодом ми оселилися в Херсоні, чому я дуже радію. На разі я доцент кафедри музичного мистецтва Херсонського державного університету. 20 років я працював у Херсонській філармонії та паралельно — у нашому Музикально-драматичному театрі. — каже Віктор Тихонович. — Ніколи за всіма цими званнями не гнався, але у 1995-му році мені було надане звання Заслужений артист України. А через 27 років, на День Соборності України, у 2022 році я став Народним артистом України. За місяць, 24 лютого, почалася велика війна…”

Гіркота зради

Віктор Гурба встиг виступити на великому благодійному концерті, а потім пережити 8 місяців та 11 днів окупації. Кожен з цих днів чоловік запам’ятав назавжди…

“Першого березня вони зайшли до Херсону. Я навіть не хочу їх якось називати, бо й не підбереш, щоб показати всю лють та огиду, — з сумом згадує чоловік. — Було дуже прикро, коли мої колеги, з ким я ділив кусочок хліба, пішли з ними на співпрацю. Ті, хто мене знає, розуміли, що Гурба ніколи не пішов би… Але першого жовтня, у Міжнародний день музики, натякали: мовляв, може, прийдете, поспіваємо… У моєму репертуарі була пісня, де є такі слова: “тут моє кохання, тут моє коріння, тут моєї долі вічне джерело”. Можливо, я ніколи не носив вишиванку, не бив себе у груди, але я – українець, як кажуть, і усіма коріннями”.

Віктор Тихонович продовжував дистанційно викладати у виші, який юридично перевели до Івано- Франківська: проводив заняття з вокалу зі своїми студентами, яких війна розкидала по світу. Спілкування наживо з деякими знайомими у Херсоні довелося перервати: пан Віктор дуже різко відповідав на пропозиції почати підспівувати “новій владі”. Дружині доводилося часто притримувати запального чоловіка — в місті знали про долю диригента Юрія Кирпатенка, якого окупанти розстріляли за категоричну відмову від співпраці. Кажуть, окупанти були такі розлючені, що навіть тіло з моргу на поховання родичі змогли забрати тільки після деокупації міста.

“Вони хотіли зробити концерт, зібрати оркестр, усіх музикантів. Художній керівник філармонії, яка втекла до росії потім, все питала — та чого ж ти не хочеш, вони ж хороші! Я ж 20 років працював з нею… А я говорю — чим хороші? Діти гинуть, всіх вбивають, руйнують, а ви з ними працюєте! Але на той концерт пішли дві Народні артистки… Ну як так,” — з гіркотою згадує пан Віктор. 

Але на співпрацю, каже пан Віктор, здебільше пішли ті, хто не мав особливого таланту, причаїли образу, побачили свій шанс на визнання. Один, каже, був працівником сцени, а став директором театру. З таких й зібрали концертну групу, яка десь й виступала, хоча переважна більшість митців від співпраці відмовилася.

Рублів до рук не брали 

Виживати в окупації було складно. Але пан Віктор з дружиною трималися — вони отримували пенсію та зарплатню, яку через знайомих вдавалося знімати на банкоматах на вільній території.

“А 30 квітня був останній раз, коли ми зняли кошти у банкоматі в Херсоні. Далі — тільки через посередників. Я жодного рубля в руках не тримав — ми навіть продукти купляли у “своїх” магазинах, де приймали гривні. І продавали наше. Українське, бо з Криму везли геть несмачне все. Херсон — дуже різнокольорове місто в плані населення. Тут осіли, наприклад, багато радянських військових, які купували “кооперативи” — тепле місто, зручно, приємно. Але я вам скажу —  такого потужного відчуття, яке буквально усіх нас переповнювало 11 листопада, коли місто звільнили, я не пам’ятаю більше!”

Окупанти нищили і крали все, що бачили — навіть бюст Суворова та пам’ятник Ушакову, мовляв, звільнили і забрали. Пан Віктор згадує, що у місті довго не було світла, води та газу. По воду доводилося ходити до свердловини, яку для людей відкрили місцеві підприємці. І саме там чоловік почув, що у місті вже українські військові. 

 “Пішов по воду, а у місті, знаєте, тиша така… У нас було кілька хвиль, коли казали ось-ось  нас звільнять. А воно ніяк. Інколи здавалося, що ніхто нас не звільнить вже…  А тут бачу-  машина з українським прапором проїхала, ще одна. Люди виходили з прапорами, діти. Я вам чесно скажу, це було неймовірно: чужі люди обіймалися, цілувалися, кричали, — хвилюючись, згадує пан Віктор. — Не можу передати, що тут відбувалося, просто не можливо! Розумієте, вони гарні всі наші хлопці, люди бігли їх нагодувати, а вони казали: ми ж не голодні! Але людям же хочеться! Це не передати словами, як це важливо — почуватися вільним!”

Перша пісня після окупації 

Пан Віктор досі з огидою згадує різних загарбників — й вгодованих, обвішаних різним озброєнням, і брудних, у різних кросівках, як у лихі 90-ті. Нетверезі окупанти намагалися спілкуватися з місцевими — хтось погрожував відправити до Сибіру, бо “тепер це наша земля”, а хтось щиро дивувався гарним життям українців і запитував себе, нащо сюди приїхав вбивати.

“Ми з дружиною витримали цю окупацію. А 25 листопада діти сказали: якщо не приїдете до нас у Київ, то заберемо силою. Тож, перезимували ми у столиці, де я навіть двічі виступав — концерти організували наші театрали. І мене запросили — 22 квітня і 12 травня. Це вперше з початку великої війни, — каже пан Віктор. —  І я вам хочу сказати, воно не співалось у такі часи. Але коли на ті концерти прийшли люди… Були й сльози, й радість, й спілкування. А потім, коли ми повернулися до Херсону, я ще у фестивалі “Мельпомена Таврії” взяв участь”.

Віктор Гурба продовжує викладати в Херсоні, а з листопада його запросити за сумісництвом ще до Сумського університету. Саме там й попросили надати той шкільний атестат, який підтвердив би його знання української мови. 

“ Трохи це смішно, я ж доцент, в Україні вчився, отримував звання. А треба шукати шкільний атестат… Або складати іспит, що на 73 році життя трохи недоречно. Я, як чуєте, вільного говорю українською, хоча якісь правила, можливо, й не згадаю. З початку великої війни не можу навіть пісні російською співати — слух ріже, розумієте? — емоційно каже пан Віктор. — Я звернувся до директорки школи, яку колись закінчував у Кураховому, можливо, вона знайде в архівах свідчення. Але ж на Донеччині багато обстрілюють зокрема й заклади освіти. Тому — як пощастить…”

Пан Віктор каже — у Херсоні зараз неймовірна осінь. А у слухавку чутно завивання сирени, а трохи згодом — гучні вибухи. Але як багато людей вірить, що дуже скоро там можна буде почути на повну гучність спів Золотого тенора Херсонщини! Народного артиста України з Донеччини. Українською. І жодних вибухів…