03 вересня 1953 року набула чинності — Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (скорочено — (ЄКПЛ)) прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою дотримання та забезпечення країнами-членами Ради Європи на своїй території прав та основоположних свобод людини. Порушення та/або незабезпечення країнами-членами Ради Європи на своїй території прав та основоположних свобод людини захищено можливістю звернення до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у випадках, коли вичерпані всі засоби національного правового захисту.
Україна, ставши 09 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов’язання дотримуватися положень ЄКПЛ, яка набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
У пункті 1 частини першої Закону України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, на підставі якого відбулася ратифікація ЄКПЛ зазначено, що: “Україна повністю визнає на своїй території …щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції (ЄКПЛ)”.
Стаття 17 Закону України № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” передбачає застосування національними судами ЄКПЛ та практики ЄСПЛ як джерела права.
Стаття 17 Закону України № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначає порядок посилання на ЄКПЛ та практику ЄСПЛ. При цьому варто зауважити, що йдеться саме про «практику ЄСПЛ» у значенні, розкритому у статті 1 зазначеного Закону, тобто практику ЄСПЛ, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам’ятати, що у Законі України №3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн.
Отже, відповідно до статті 1 Протоколу першого до ЄКПЛ: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначена стаття містить три окремі норми.
Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам: ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети: попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року — перед тим як з’ясувати, чи було дотримано першу норму, ЄСПЛ повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм: необхідно з’ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання.
ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ містить три правила:
(а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;
(б) друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;
(в) третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.
Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності.
(а) Принцип мирного володіння правом на пенсію.
Право на пенсію включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Протоколу першого до ЄКПЛ. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Протоколу першого до ЄКПЛ має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з’ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць ЄКПЛ. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Протоколу першого до ЄКПЛ до конкретної справи, ЄСПЛ повинен з’ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можемо зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) – як матеріальних, так і нематеріальних та включає в себе право на пенсію та соціальні виплати:
Cправа «Міллер проти Австрії» від 16 грудня 1974 року — обов’язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином.
Справа «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року — якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.
Справа «Стек та інші проти Сполученого Королівства» від 12 квітня 2006 року — в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати.
Справа «Сук проти України» від 10 березня 2011 року поняття «майно» в першій частині статті 1 Протоколу першого має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови — дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Справа «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року — якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Протоколу першого, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, також мають право на пенсійне забезпечення нарівні з українськими громадянами.
Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.
(б) Позбавлення права на пенсію. Визначення умов для визнання втручання у володіння права на пенсію правомірним.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, а саме:
(1) чи є втручання законним;
(2) чи переслідує воно «суспільний інтерес»;
(3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Протоколу першого, якщо хоча б одного критерію не буде додержано:
Справа «Гентрих проти Франції» від 22 вересня 1994 року — вимога законності, яка випливає з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і, зокрема, принципу верховенства права.
Cправа “Аманн проти Швейцарії” від 16 лютого 2000 року — якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право.
Справа “Мелахер та інші проти Австрії” від 19 грудня 1989 року — втручання, особливо коли воно має розглядатися в контексті частини другої статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Важливість забезпечення цієї рівноваги відбивається в структурі статті 1 загалом, а отже, й у частині другій. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються, і поставленою метою. З’ясовуючи, чи дотримано цієї вимоги, Суд визнає, що держава має право користуватися широкими межами свободи розсуду як у виборі засобів примусового виконання наказів, так і у з’ясуванні виправданості наслідків такого виконання наказів
у світлі загальних інтересів – виконання, що спрямоване на досягнення мети, поставленої даним законом. Суд поважатиме законодавчі рішення, якщо вони відповідають загальним інтересам і ґрунтуються на чітко сформульованому розумному вмотивуванні.
Справа “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року — поняття «суспільний інтерес» обов’язково має розширене тлумачення… Суд, вважаючи природним, що мають бути широкі межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є «суспільний інтерес», коли ці рішення будуть засновані на розумних міркуваннях. Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інтересам» навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.
Справа “Брумареску проти Румунії” від 28 жовтня 1999 року — Суд наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар».
Справа “Великода проти України” від 03 червня 2014 року — Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога цього положення полягає у тому, що будь-яке втручання з боку державних органів влади у мирне володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним меті. Іншими словами, має зберігатися «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар.
Таким чином (публікація “ВСУ підсумували рекомендації щодо захисту права власності” газета “Закон і Бізнес” 03.12.2015 року):
(1) втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
(2) втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
(3) втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» – «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Принцип «пропорційності», закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування ЄС, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей – органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов’язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).
Принцип «пропорційності» тісно пов’язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід’ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв’язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна, але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості.
Таким чином позбавлення права на пенсію має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм). Таке позбавлення права має здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» – «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи та передбачати розумну компенсацію.
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно частини другої статті 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Положення Конституції України є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
У статті 22 Конституції України зазначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У статті 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до Розділу 11 Конституції України право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням і забезпечується ч. 2 ст. 22 Конституції України, а саме — конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод — це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням.
Аналізуючи категорію «звуження змісту прав і свобод» Конституційний Суд України в мотивувальній частині свого Рішення від 11 жовтня.2005 року №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) констатував: «Зміст прав і свобод людини — це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини — це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.
Справа «Ковач проти України» від 07 лютого 2018 року, Справа «Мельниченко проти України » від 19 жовтня 2004 року, Справа «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року — предмет і мета ЄКПЛ як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними.
Позбавлення права на пенсію в Україні на підставі
Постанови Кабінету Міністрів України №595 “Про затвердження Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства” та Постанови Кабінету Міністрів України №365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” суперечить принципам верховенства права, є звуженням змісту прав і свобод та відбувається всупереч Конституції України, ЄКПЛ та судовій практиці ЄСПЛ.
Практика ЄСПЛ свідчить про наступне:
(1) Справа “Ілашку та інші проти Молдови та Росії” від 08 липня 2004 року — коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратиський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
(2) Справа «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» від 23 лютого 2016 року — в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих defacto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами.
Тобто, основна задача держави не констатувати факт неможливості забезпечити мирне володіння правом на пенсію, а розроблення дієвого механізму виплати за яким не буде звуження змісту прав та свобод.
Матеріал підготовлений у рамках проекту “Правова підтримка та адвокація проблем жителів Донецької та Луганської областей”, який реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Інформація та погляди, викладені в даному дайджесті є думкою автора (-ів) і не обов’язково відображають офіційну позицію Міністерства закордонних справ Чеської Республіки».