Донбас у вогні. Здригається від «градів» Донецьк, рівняють із землею Горлівку, снаряди забирають життя у нещасних Щастя, Дебальцеве, Горського. Інтенсивність бойових дій фактично досягла серпневого рівня, земля знову просякнута кров’ю та сльозами. Люди втрачають все, залишаючись в одних капцях на січневому морозі. Наші телефони розриваються від дзвінків з єдиним проханням: «Врятуйте! Вивезіть куди завгодно, та якомога далі від цього пекла!» Дзвонять перелякані жінки з маленькими дітьми, одинокі старі, інваліди, які насилу пересуваються по квартирі. Їм нікуди бігти… і нема за що. А чим їм можемо допомогти ми? За пожертви або за домовленістю ми можемо допомогти з виїздом далеко не всім – наш бюджет замалий, а можливості обмежені. І ми обираємо, кого зможемо забрати із пекла цього разу: маму з трьома дітьми, у яких попереду все життя, чи старих, що не заслуговують такого у свої роки. Але вириваючи людей з пазурів війни, ми привозимо їх в нікуди: заселити ніде, і мами з дітками, старі бабусі, опинившись нарешті у відносній безпеці, ризикують залишитись на вулиці. Їхати їм так само нікуди і нема за що.
Укрзалізниця призупинила надання безкоштовних квитків для евакуації тимчасово переміщених осіб із зони проведення АТО, гуманітарний штаб «Допоможемо» згорнув програму евакуації ще місяць тому. Місць, як для тимчасового, так і для постійного поселення фактично немає по усім довколишнім містам. Тікаючи від «градів», люди лишаються нікому непотрібними, сам на сам зі своїми бідами та проблемами.
Шановні панове чиновники! Так-так, саме ті, що сидять в теплих кабінетах, п’ючи каву! Якщо ви сподіваєтесь, що проблема сама собою «розсмокчеться» — ви глибоко помиляєтесь. Ця війна не закінчиться за помахом чарівної палички, а тисячі тих, що залишились з нічим, не розчиняться в безкрайніх донецьких степах та не телепортуються в інші регіони України. З кожним днем їх стає все більше. І з цим потрібно щось робити. Ми вимагаємо: відновити евакуаційні програми, розробити процедури евакуації людей з мінімальною бюрократичною тяганиною, організувати місця тимчасового поселення та відповідні до зимових умов транзитні пункти.
Ця проблема загальнодержавного масштабу, то ж вирішувати її потрібно усім разом та прямо зараз. Чим більше ви будете тягнути, тим більше життів заберуть розриви снарядів та холод зимових ночей. Невже ви цього хочете?
Ми не можемо більше чекати. Ми не хочемо брати на себе відповідальність за нові жертви, провиною яким буде ваша байдужість та бездіяльність.
Кожен день зволікання у вирішенні питань евакуації та розселення – це не тільки зламані долі людей. Це відчай та озлоблення, з якими українські громадяни їдуть у міста, де їх чекають тільки волонтери, а соціальний супровід необхідно вибивати з чиновників. Люди продовжують виїжджати, шукають можливість залишати зону АТО «обхідними стежками», піддаючи себе ризикам. Ми чекаємо рішучих дій та прийняття відповідних рішень. Бо у цьому світі немає нічого ціннішого за життя людини.
Разом – сила!