20 червня відзначається всесвітній день біженця. Біженці – це люди, що були змушені залишати свою країну через війну, конфлікти або переслідування. На жаль, ще досі можна зустріти у побутовому спілкуванні, українських ЗМІ і навіть у виступах державних діячів некоректне використання терміну «біженець» та плутанину цього поняття з поняттям «внутрішньо переміщена особа», або «переселенець», як вже скорочено закріпилося у масовому використанні. На відміну від біженців, внутрішньо переміщені особи – це люди, які з тих же самих причин були змушені покинути свою домівку, але не перетинали міжнародний кордон та залишилися в межах країни.
За даними Організації об’єднаних націй світ у 2014 рік відзначився рекордною кількістю біженців – близько 60 мільйонів, що на 8,3 мільйона більше, ніж у 2013 році. За останній рік серед переліку країн, в яких існує проблема з біженцями та переміщеними особа, з’явилася і Україна – разом з Сирійською арабською республікою, Центральноафриканською Республікою, Північним Суданом та Іраком.
Офіційно за даними урядових джерел в приймаючих країнах загальна кількість українців, які з 2014 року шукають притулку та інших форм легального перебування в сусідніх країнах, станом на кінець травня 2015 становить близько 900 000 осіб. Більшість з них знаходяться в Російській Федерації (майже 700 000 осіб) та в Білорусі (трохи більше 81 000 осіб). На думку представника УВКБ ООН в Україні, Білорусії та Молдові Олдриха Андрисека в Україні немає такого стану, який би передбачав надання статусу біженця за кордоном, адже за міжнародними нормами на статус біженця може претендувати особа, яку переслідують і для якої немає шляхів втечі в середині країни, а держава при цьому не здатна забезпечити її захист. Тому в отриманні статусу біженця закордоном зазвичай відмовляють, посилаючись на безпечність більшості території України.
До міжнародного дня біженця Донбас SOS вдалося поговорити з нашим тепер вже колишнім земляком, який через загрозу його життю був вимушений покинути рідний Донецьк та переїхати в Бельгію, де зараз перебуває в процесі отримання статусу біженця. Наш співрозмовник був активістом в Донецьку,підтримував проукраїнські та антивоєнні мітинги,допомагав та супроводжував міжнародних журналістів на Донбасі, всіляко намагався протидіяти тому, що розгорталося у Донецьку, через що і був змушений виїхати з країни. Приводимо далі пряму мову від нашого співрозмовника.
Про те, як жилося в Донецьку до війни
Я багато разів в житті спотикався о камінь «починаєш цінувати тільки коли втрачаєш». Так траплялось для мене і з Донецьком двічі: вперше, коли я на 2 роки переїхав працювати в Маріуполь і вдруге, коли розпочався збройний конфлікт на Донбасі. В мене було налагоджене життя, майже власна квартира у центрі міста, нова цікава перспективна робота, улюблені місця у центрі, де ми майже кожен день збиралися зі своїми друзями. Була дача на Чорному морі в Криму, куди я кожні два тижні їздив із квітня по жовтень порпатись в саду та купатися в морі. Я не з тих людей, хто мріяв все життя прожити в Донецьку і там померти, не планував сильно заздалегідь, але воно якось йшло і мене це повністю влаштовувало. Я навіть не робив активних кроків, щоб переїхати до Одеси чи Києва – до міст, що мене завжди найбільше приваблювали в Україні. Останні роки Донецьк правда було любити все легше, бо після чемпіонату Євро-2012 він став дуже комфортним для життя. Здавалось, що все тільки починається і далі буде тільки краще.
Переїзд та життя з чистого аркуша
Тоді і правда все тільки починалося, але починалося найгірше. Після весни 2014, після зради великої кількості працівників міліції, СБУ та інших органів державної влади та силових структур, після повідомлень із преси та через особисті контакти про затримання, катування та вбивства активістів, стало зрозуміло, що центральна українська влада вмиває руки і спасіння потопаючих, як завжди, стає справою самих потопаючих. Через відсутність родичів або тих, хто міг би мене прийняти в Україні, та через те, що отримав запрошення на прихисток у Бельгії, я вирішив ним скористатися та перечекати ці буремні часі у безпечному місці.
«Втеча» була відносно легкою: я просто подав на туристичну візу і просто її отримав. Перший час жив у тієї людини, що мене запросила, а потім відправився у самостійне плавання. Спочатку було досить складно, але мені пощастило зустрічати потрібних і добрих людей на шляху, які як могли в усьому мені допомагали. У Бельгії живе відносно багато українців ще з часів Другої світової війни, багато української молоді вчиться у місцевих вузах або працює в політичних організаціях чи європейських структурах, тому коло спілкування знайшлось легко. Адаптація пройшла дуже швидко, я багато разів до цього був за кордоном, тому жодних проблем не відчував. Зараз я живу у достатньо зручних умовах із компанією сквотерів з усього світу. Жодної допомоги від держави не просив, бо і самотужки вижити в Бельгії проблем немає, якщо володіти хоча б англійською мовою та бажання працювати і стати частиною багатонаціонального суспільства. В Брюсселі майже всі чужі, тому по-справжньому ніхто себе чужим не відчуває, у місті максимальний рівень толерантності до «понаєхавших», тому жити дуже легко, якщо сам маєш витримку та толерантність до людей із різним бекграундом, походженням, мовою та релігією.
Статус біженця: бюрократія по-європейськи
Сама процедура отримання статусу біженця може займати довгі роки, кому як пощастить. У Бельгії настільки все повільно, що будь-що займає купу часу. Я чув багато різних досвідів та історій, жодна з яких нічим не схожа на інші. Кожен, хто сюди приїжджає, має свою унікальну історію, тому бельгійські імміграційні органи кожного розглядають окремо. Майже всі, хто потрапляє в країну і просить притулок, попадають до тимчасових центрів (таборів), де очікують на рішення влади. Я туди не йшов, нічого від влади не чекаю, намагаюсь самотужки побудувати своє життя та майбутнє, бо і до того так звик жити. Наразі чекаю на запрошення від Комісаріату на інтерв’ю, де маю розказати про причини, через які покинув Україну. Чекаю вже рік, але більше надіюсь на себе, а там побачимо, яке рішення прийме влада, і на яких позиціях я буду на той час в країні.
Погляд в майбутнє
Кожен, хто перетинає кордон і живе певний час за кордоном, замислюється над поверненням назад. Я інколи дуже сумую за батьківщиною, друзями, знайомими і Донецьком в цілому. Неможливо за день не перевірити стрічку новин і не згадати, як було до того, коли все це почалось. Важко прогнозувати, що буде з Донбасом за рік, п’ять, десять, але я дуже хотів би колись повернутися у мирний та безпечний Донецьк, побути у своїй покинутій квартирі, пройтись всіма тими місцями у місті, що я так добре знаю та люблю, відчути енергетику рідної землі, бо за всім цим справді сумуєш до сліз. Навряд чи я б захотів та зміг жити в Донецьку знову після такого брутального ґвалтування. Але щось має померти, щоб десь в іншому місці народилось щось нове, і я сподіваюсь, що це нове я і всі інші українські переселенці та біженці народять і створять на нових місцях у Львові, Києві, Брюсселі або будь-де в іншій точці нашої планети, бо всі ми люди Землі. Головне не забувати хто ти і “з якого району”.