Повномасштабне вторгнення змусило мільйони українців залишити свої домівки. Серед них — Юлія, переселенка із села Озерне Лиманської громади на Донеччині. Вона втратила рідний будинок, але не втратила найголовнішого — пам’ять про свій край, його традиції та бажання підтримувати інших людей, які також пережили вимушене переміщення.
Сьогодні Юлія працює консультанткою гарячої лінії УВКБ ООН, яку адмініструє ГО «Донбас SOS». Щодня вона спілкується з людьми, які через війну опинилися у складних життєвих обставинах, допомагає знайти відповіді на важливі питання та відчути, що вони не залишилися зі своїми проблемами наодинці.
«Ми думали, що вже пережили війну»
Для Юлії війна почалася не у 2022 році, а ще у 2014-му. До повномасштабного вторгнення вона працювала у Слов’янську, а її батьківський дім знаходився в Озерному на Лиманщині.
«Перші вибухи повернули нас у 2014 рік. Ми дуже хотіли вірити, що все швидко закінчиться. Але з кожним днем ставало дедалі страшніше».
Після перших ударів вона втратила роботу — російські війська обстріляли підприємство, де вона працювала. Юлія повернулася до батьків у село, однак залишатися там ставало дедалі небезпечніше.
Евакуація за день до трагедії
7 квітня 2022 року Юлія виїхала евакуаційним потягом із Краматорська.
Наступного дня росія завдала ракетного удару по залізничному вокзалу, де загинули десятки людей.
«Я дуже вагалася, чи їхати саме того дня. Хотіла залишитися ще на добу. Але рідні переконали мене сісти в потяг. Наступного ранку я побачила новини — і мене просто охопив холод. Я розуміла, що могла бути серед тих людей».
Першим прихистком стала Полтава, де вже жили родичі, які самі були переселенцями ще з 2014 року. Згодом Юлії вдалося переконати переїхати і своїх батьків. Через тиждень після їхнього виїзду територія біля будинку вже потрапила під обстріли.
Будинок зруйнований, але спогади залишилися
Як і багато українських родин, вони виїжджали лише з найнеобхіднішим.
«Ми думали, що їдемо на кілька тижнів. Ніхто не уявляв, що можемо втратити дім назавжди».
Пізніше Юлія побачила відео зі зруйнованим батьківським будинком. Найболючішою втратою для неї стали сімейні фотографії.
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення родина святкувала день народження брата. Тоді вона випадково сфотографувала старі сімейні альбоми.
«Не знаю чому, але саме тоді я вирішила їх сфотографувати. Згодом майже всі альбоми були втрачені. Тепер ці фото на телефоні — справжній скарб».
Останні спечені паски вдома
Коли власний досвід допомагає підтримувати інших
Після вимушеного переїзду Юлія почала працювати консультанткою гарячої лінії УВКБ ООН, яку адмініструє ГО «Донбас SOS».
Вона добре знає, що відчуває людина, яка змушена залишити свій дім, втратити звичне життя й починати все заново. Саме тому у своїй роботі вона не лише надає інформацію, а й намагається підтримати кожного, хто звертається по допомогу.
«Я знаю, як важливо вчасно почути, що ти не сам. Іноді людям потрібна не лише консультація, а й людське ставлення, розуміння та відчуття, що їх чують».
«Тепер дім — там, де моя родина»
Сьогодні Юлія живе у Полтаві, а її батьки — у селі на Полтавщині.
«Зараз дім — це там, де моя родина. Але мені дуже сниться Донеччина. Я мрію знову побачити наші ліси, озера, покататися велосипедом знайомими стежками. Це та подорож, яку я поки що не можу собі дозволити».
Як «затірка» стала частиною культурної спадщини України
Ще до повномасштабного вторгнення Юлія долучалася до розвитку туризму та дослідження культурної спадщини Лиманщини.
Разом із місцевими активістами вони почали збирати історії про традиційні страви регіону. Так народилася ідея дослідити криволуцьку затірку — традиційну страву, яку десятиліттями готували в родинах Лиманської громади.
Після вимушеного переїзду ця тема стала для неї особливо важливою.
«Коли нас намагаються позбавити дому й ідентичності, дуже хочеться ще голосніше говорити про нашу культуру. Про те, що ми маємо свою історію, свої традиції».
Саме її родинні спогади та рецепти стали частиною дослідження. Спочатку традицію внесли до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Донецької області, а згодом — до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Страва, яка об’єднує покоління
Затірка — це традиційний суп, основою якого є маленькі «горошинки» з борошна, яєць і молока. Їх вручну затирають, висушують, а потім використовують для приготування страви.
«Я не думала про цю страву як про культурну цінність, поки не втратила дім. Саме тоді зрозуміла, наскільки важливо берегти те, що передали нам батьки й бабусі».
Сьогодні Юлія проводить майстер-класи, бере участь у культурних проєктах і знайомить українців із традиціями Донеччини. Нещодавно вона долучилася до проєкту «Смак дому», присвяченого кулінарній спадщині східних регіонів України.
Пам’ять, яку неможливо зруйнувати
Історія Юлії — це історія людини, яка пережила втрату дому, але не втратила себе.
Сьогодні вона підтримує інших людей через роботу на гарячій лінії УВКБ ООН, яку адмініструє ГО «Донбас SOS», і водночас допомагає зберігати культурну спадщину Донеччини.
Бо дім — це не лише місце. Це люди, пам’ять, традиції та взаємна підтримка. І саме вони допомагають вистояти навіть у найскладніші часи.