Як ми говоримо на важкі теми війни з дітьми, для більшості з яких це вже не окремі тривожні події, а реалії, у яких вони живуть з народження
Потяг з рожевими єдинорогами
У київському метрі під час однієї з нещодавніх атак дуже людно: попередження про масований обстріл змусило багатьох мешканців столиці заздалегідь спуститися у підземку. Всі знаходяться так близько один до одного, що чутно будь-які розмови, навіть якщо не прислуховуватися.
На відміну від ситуацій, коли у сховище цілими сім’ями біжать вже під час вибухів глибокої ночі, вечірня «рутинна» евакуація не така напружена. Діти ще не заспані і дратівливі, а активні: вимагають спілкування й ігор.
— Давай гратися в наздоганялки? — пропонує хлопчик років 5-6 дівчинці трохи молодшій за себе, яка сидить на сусідньому карематі. — Я буду Кінжал, а ти Петріот! Або ні, давай навпаки, бо Петріот має бути швидшим!
Дівчинка не відповідає, запитуючи очима чи можна побігати у батька, який стоїть поруч. Той хитає головою.
— Тут нема де бігати, мала. Грайте краще разом на планшеті, сьогодні можна без обмежень, — каже він донці. І додає вже до хлопця:
— Вона не знає, що це таке, і тобі рано ще про таке розмовляти. Діти мають гратися у мирні ігри.
Хлопчик не слухає чоловіка і відвертається, наче відчуває, що ці слова не до нього: у цьому віці навряд чи хтось свідомо обирає ігри, в які гратися. Діти просто у свій спосіб приймають та рефлексують через гру ту реальність, в якій живуть.
Але його мама реагує, і з відповіді стає зрозумілим, що цей спіч викликав в неї роздратування.
— Ну і як ви пояснюєте доньці, чого це ми тут спати зібралися? Бо це такі пригоди, «піжамна вечоринка»? Ви її до пенсії будете катати на рожевих единорогах? З дітьми варто говорити, відповідно до віку. Ми своєму розповідаємо чесно про небезпеку шахедів та балістики, він давно знає причини війни, питає про наш опір. Війну ж не виключиш, як кіно, вона є.
— Тату, а що таке балістика? — питає дівчинка, відірвавшись від гри на планшеті. Батько не відповідає. Дискусія далі не продовжується, діти разом граються у планшеті, ближче до півночі засинають кожен на своєму карематі.
— Це потяг. В метрі ж ходять потяги навіть вночі, — заспокоює батько та мама дівчинку, коли від близького прильоту балістики трусить навіть станцію. Вона швидко засинає, тримаючи в руці м’яку іграшку.
Хлопчик продовжує спати попри шум та тремтіння землі. Його мама прокидається, дивиться у телефон, потім тихо каже: «грьобана русня». Накриває сина пледом з зображенням супергероя і засинає знов.
Так і говоримо
Рішення, чи розповідати дітям про війну, коли і як саме це робити, кожна сім’я приймає самостійно. Хтось вичікує, поки син чи донька сама почне розпитувати, хтось перекладає відповідальність за розмови на незручні теми на садочок чи школу. Одні починають вводити поняття «ворог», «війна», «обстріли» чи не з народження дитини, а інші прагнуть якомога довше забезпечувати дітлахам найкраще дитинство без дорослих проблем.
І мабуть, немає єдиного готового алгоритму, який би гарантував, що кожна конкретна дитина пройде цей етап вчасно і максимально безболісно. Але є досвід, про який ми можемо говорити. І варіанти, які ми можемо обговорювати.
«Зараз ми в Україні, але діти народилися в Польщі, і ми на постійній основі теж там живемо. Кожного літа раніше їздили в Бахмут/Одесу, — розповідає Анастасія. — Часом діти, яким 11 та 13 років, не відрізняють української і російської мови в піснях, то питають — чи то музика вбивць, чи можна слухати. Мала вже розуміє більше, а у сина ще часом виникають питання. Що цікаво, ніколи не акцентувала на Білорусі, але вона, в їхньому світосприйнятті, теж йде як загарбницька країна. В малого в класі є хлопець росіянин, який оберігається своїми батьками від цих тем. Той запитав якось (при батьках), чому Артур не любить російської музики. Відповідь сина: тому що люди, які причинилися до зникнення мого дядька, говорили російською. Бабусю вбив не рак, а росіяни. Рак — то тільки камуфляж. Та й в Бахмут ми більше не їздимо. В моїх кузенів немає батька. Тож, вгадай чому. Ми багато говоримо про війну, але це його особисті висновки».
«Намагаємося не «давити авторитетом», бо в нас підліток. Але інколи дуже гостро дискутуємо. Бачимо, що його трохи дратує надлишкова патріотичність, мовляв, дорослі на цьому зациклилися, мовляв, світ набагато ширший, ніж війна та мир, — каже пан Павло. — Хоча, коли був молодше, ходив з нами на акції, мітинги, співав гімн. Сподіваюсь, це просто підлітковий опір та дорослішання, бо базові цінності в нього здорові».
«Говоримо молодшій років з двох як є, без вигадок, що расєя погана країна, яка сьогодні і багато століть поспіль хоче завоювати українців, і в минулі століття їй це вдавалося, на жаль. Старші все розуміють від лютого 2022 року», — зізнається викладачка та багатодітна мама Юлія Стуканова з Часів Яра.
«Та так і говоримо: «Росія почала війну ще в 2014, тому мама з Шахтарська опинилась в Бахмуті, — розповідає Марина Іванушкіна, — А з 2022 року син в Івано-Франківську, а зараз ми усі разом у Дніпрі. Все він вже розуміє. Під час тривоги сам йде в коридор, а якщо на вулиці, питає, де укриття. Останнім часом став питати про деякі міста в Україні — чи українські вони, і просить уточнити, коли окуповані. Йому 9 років. Все розуміє, наші діти розуміють, що живуть у війні з Росією. Якщо з ними про це говорити».
«Може, скажу непопулярну річ, але про війну з дитиною ми не говоримо. Але розуміємо, що він має вуха — тобто, розмови, які чує у родині, якось впливають на його ставлення, — каже пані Лариса. — Йому вже скоро 10, він знає людей, які зараз в армії, в школі теж отримує певну інформацію. Якось так склалося, що ці знання він отримує з простору, а не через спеціальні бесіди. Чи впевнена я, що це правильно — ні. Але в мене не вистачає ресурсу для того, щоб ще вибудовувати стратегію спілкування про війну».
«Я вчителюю в українській школі за кордоном. Є мультики, які доносять правду. Декому з учнів кажу прямим текстом: росія напала на Україну. Коли вивчали сусідні нашій державі країни, учні 3-го класу часто намагалися закрити, замалювати країну-терористку», — ділиться Ольга Радченко з Івано-Франківська.
«Коли почалося повномасштабне, сину було майже 7, але він вже знав і про Крим, і Донбас, тому багато пояснювати не довелося, — каже Анна Дейнеко з Кам’янського, — Сьогодні він сам читає новини, знає меми про «одна нога тут, інша там» і про те, яким має бути «хороший рускій». Інколи думаю, що, можливо, занадто багато жорстокості на його 11 років, сумніваюся, чи не забагато розповідала і чи не зарано… Не знаю, як краще і що краще, певно, це покаже лише час. Щодо доньки, якій сьогодні 5, то вона не пам’ятає свого життя без сирен і точно знає, що росіянці нам не друзі. Навіть сьогодні, коли ми живемо за кордоном пів року, вона інколи, зачувши літак, питає, чи то не кацапи летять».
«Я б сказала, що десь в 4 роки він вже почав розуміти, про що йде мова і задавати відповідні питання. В три рочки інформація була більш абстрактна… При цьому він не живе постійно під ракетами, коли перебуваємо тут, спимо тільки в підвалі, де не чутно сирен, тому явно інші дітки набагато раніше включаються в цю болючу тему», — каже киянка Ірина Темченко про свого сина Данилу. І додає приклади ранкових розмов з сином.
« — Мам, я не хочу щоб Росія на нас напала.
— Я теж, але нічого не можу зробити. Їх набагато більше ніж нас.
— Тоді нехай до нас приєднаються наші друзі з Польщі, з Італії, з усіх-усіх країн, і нас стане набагато більше.
Збираємо пазл з країнами Європи, кожна країна окрема частинка пазлу.
— Мам, а звідки Росія по нам стріляє?
— Ось тут бачиш? Вони дуже близько.
— А давай ми цю Росію викинемо?
— Ну, давай…
— Мам, а чого Росія по нас ракети пускає?
— Тому що там живуть дуже злі люди.
— А я хочу, щоб всі люди були добрі! А я візьму сокиру і всі ракети порубаю (як у «Нікчемному я»).
Якби ж думки мого синочка могли збуватися…»
Психологи радять
Психологиня СОС Дитячі містечка в Україні Ольга Голубицька впевнена, що з дітьми про війну потрібно говорити обов’язково. Це не питання настрою, системи цінностей або тиску — це питання життя та смерті дітей, і не тільки через ракети.
«Росія робить акцент саме на «промивці» мізків дітей на підлітків. Це їхня мета та їхня зброя. Дитина, з якою не говорить сім’я про те, що відбувається та чому, яка шматками чує інформацію звідусіль — дуже легка мішень для ворога, — каже фахівчиня. — Ризик, що ця дитина стане зброєю у руках російських спецслужб — набагато вищий, ніж батьки собі уявляють. І навіть 9-11 літні діти вже у зоні ризику. А це означає, що вже в 8-9 років вони мають мати чітку і стійку позицію стосовно війни».
Батьки, каже пані Ольга, часто не говорять про війну, бо уявляють це як якусь спеціальну складну одноразову, тривалу розмову, тому простіше за все цього «слона» відкласти на потім. А потім може бути пізно. Тож як говорити з дитиною? Коли?
«Про те, що навколо війна, дитина має знати з будь-якого віку. Тобто, як тільки ваша дитина почала говорити, ви можете обережно їй пояснювати, що це за звуки і чому потрібні заходи безпеки. Важливий акцент: це не гра. Грою може бути швидке добирання до сховища, швидкі збори речей. Але не сам процес сховку, — пояснює психологиня. — Чому саме так? Тому що з малого віку діти дуже сильно орієнтовані на почуття батьків: вони уважно дивляться на вашу мікроміміку, поки ви щось повідомляєте. Ваше обличчя вас видасть: ви кажете, що нічого страшного не відбувається, а самі тремтите через балістику. Це син чи донька обов’язково зчитають. І саме тоді у дитини зароджується тривога. Несвідома. Вона ніби вам вірить на слово, але інтуїтивно вона відчуває брехню».
Так народжується внутрішній конфлікт, який спрямовується всередину себе: це з тобою щось не так, що ти не віриш батькам, значить, твоїм почуттям вірити не можна.
«Уявляєте, які проблеми дитина матиме в майбутньому з таким меседжем? Як легко нею буде керувати? Саме брехня батьків на важливі теми викривлює сприйняття дитини і робить її мішенню ворога. У відповідальний момент вона повірить не собі, а тому, хто захоче нею зманіпулювати. І цю маніпуляцію вона вже навчена буде не помічати», — пояснює пані Ольга.
Тож, підкреслює Ольга Голубицька, навіть з маленькими дітьми, 2-3 років можна говорити про війну. Коротко, без нотацій, але по факту. Наприклад — ці гучні звуки є ознакою небезпеки, ми маємо сховатися. Якщо ми з тобою будемо це робити уважно, швидко і правильно, у нас все буде добре.
«Звісно, що ми не маємо гарантії, що все буде добре. Але маленькій дитині потрібно знати, що рухатися в напрямок -«сховище — це добре», «небезпека є, але ж є і способи впоратися», «ми можемо знаходити виходи з будь-яких ситуацій» — вкрай важливо. Потрібно, щоб вона вчасно могла про себе попіклуватися, — каже фахівчиня. — Розмови з маленькими дітьми про те, що відбувається, мають бути побудовані максимально простими реченнями з простими впізнаваними прикладами».
Вона наводить приклад такого простого пояснення.
«Бачиш, коли ти виходиш на вулицю, буває гарна погода, а буває ні. На майданчику деякі діти хочуть з тобою грати, в деякі можуть тебе штовхнути і зробити боляче. Так збудований весь світ — він не є тільки поганим чи тільки добрим, але погані люди і вчинки існують. Ми маємо бути уважні і маємо вчасно від цього поганого захистися. Росія — це погана країна, а ми хороша. Інколи люди групуються по таким рисам (поганий/хороший) у цілі країни. Тож ми маємо впоратися, щоб у майбутньому у нас була безпека і щасливе життя».
Звісно, це дуже спрощена модель розмови, однак для молодшого дошкільника цієї інформації достатньо. Зі старшим дошкільником вже можна розширювати діапазон пояснень, вбудовуючи мотиви. Що деякі люди ще обирають робити погані вчинки. А ми обираємо хороші. Інколи в житті доводиться боротися за те, щоб навколо тебе оточували гідні умови та гідні люди.
Головне, вважає пані Ольга, щоб всі ці розмови були поступовими. В них по черзі варто розбирати питання чесності, гідності, цінностей, добрих вчинків, піклування. Не треба намагатися розповісти все за один раз молодшій дитині.
«Молодші школярі вже можуть робити більш складні висновки, тож вони самі почнуть вас запитувати про те, що вони не розуміють. Вкрай важливо не уникати розмови, але якщо немає в даний момент ресурсу (що абсолютно об’єктивно), то пообіцяти найближчий конкретний час (сьогодні ввечері о 7, наприклад) і виконати свою обіцянку. Так у вас буде час подумати, які слова краще підібрати. Питання не у відповіді хвилина в хвилину, але у доступній відповіді на найближче майбутнє, — пояснює психологиня. — Стосовно підлітків, тут вкрай важливо не займатися моралізаторством. Якщо ви хочете щось пояснити — почніть за своїх почуттів, запитайте про вільний час».
Наприклад, пропонує пані Ольга, розгорнути такий діалог: слухай доню(сину), я хочу з тобою поговорити на тему, яка дуже мене хвилює. Ти можеш мене найближчим часом послухати? Такий підхід не викликає у підлітка опору, бо ви фактично просите допомогу та сприяння, озвучуючи свої почуття. Тоді не потрібно захищатися, а у дорослого є люфт, в який важлива інформація може не просто зайти, а й залишитися.
«Це стосується будь-яких болючих питань: російської музики, фільмів, мотивів війни і «хороших руських». Саме через ці теми заходить росія, тому до них потрібно вкрай обережно підходити», — пояснює пані Ольга.
І наостанок вона коментує епізод, який винесений на початок статті — про гру. Вона пояснює, що якщо діти грають в метро у «кинджали” та “петріоти» чи інші теми війни — це відігравання ситуації і захисний механізм дитячої психіки.
«Таку гру не можна забороняти, але потім важливо її обговорити, коли діти виведуть свою напругу через ігрову діяльність, — каже вона. — Розмова може бути, наприклад, такою: «о, я бачу, ти грав щойно, а розкажи мені детально, що це було, мені дуже цікаво, як ти це бачиш». Тоді ви зможете щось скоригувати, якщо дитина застрягла в якихось почуттях чи ідеях».
Резюмуючи, фахівчина каже, що чесні, якісні, з достатньою аргументацією (але не безапеляційні для підлітків) розмови можуть врятувати дитині життя і психічне здоров’я.