Навряд чи досвід вимушеної евакуації через військові дії чи окупацію можна назвати приємним. Але, попри все, він може стати рушійною силою для змін. І саме у цей непростий час відкриються ваші найсильніші сторони та знайдуться варіанти розв’язання складних питань. Про свій досвід Донбас SOS розповіли люди, котрі допомагають переселенцям, водночас, самі є ВПО.
Будьте корисними
Даниїл Попков, юридичний радник, Центр прав людини ZMINA
Юрист, який народився у Бахмуті на Донеччині, але на момент повномасштабного вторгнення працював у столиці у правозахисній організації, радить всім переселенцям обов’язково долучатись до волонтерського руху у будь-яких його проявах, куди б не прийшлося евакуюватися через війну. Він вважає, що окрім користі це розширює коло знайомих і особистих можливостей, а також будує довіру у суспільстві.
— Для мене переміщення було негативним досвідом. Не через побутові незручності, до яких мені не важко пристосуватись, а через вимушеність. Через відчуття, що росіяни змусили покинути місто, яке люблю і обрав для життя. Але одразу з приїздом до Ужгорода почав допомогти переселенцям і військовим. Поряд були люди, які робили те саме. Взаємодопомога, відчуття залученості до боротьби і користі від роботи — найкраща психотерапія для мене, — запевняє Даниїл.
Будьте активними
Клавдія Короткова, операторка “гарячої лінії” УВКБ ООН
Зараз жінка консультує переселенців, які потребують допомоги міжнародних організацій, а у минулому вона — працівник органів місцевого самоврядування. На початку повномасштабного вторгнення вирішила евакуюватися з міста Лиман на Донеччині, бо розуміла — ймовірність окупації міста дуже висока. Тому першу пораду, яку пані Клавдія дає людям, котрі опинилися у небезпечних місцях — не відкладати рішення про евакуацію до критичного моменту.
— Ми з родиною виїхали останнім потягом, який відправився з нашої станції. Звісно, ми вагалися, але в мене було важке передчуття. Наш Лиман розташований на кордоні з Луганщиною та Харківщиною, тому місто під час потужного наступу може бути захопленим, — згадує Клавдія. — І тоді вибратися звідти не буде можливості. Опинитися в окупації було дуже небезпечно. Тому навіть якщо ви втрачаєте роботу, житло чи інші важливі речі, я раджу не ризикувати життям — їхати з небезпечних місць вчасно.
Збираючись, вони думали, що сідають у потяг на Львів, а виявилося — у бік Хмельницького. Вже в дорозі довелося згадувати знайомих, котрі б могли допомогти в пошуку житла. І сталося диво: подруга знайшла їм квартиру, яку вони орендують і досі.
— Всі мої подальші рухи з облаштування життя на новому місці пов’язані з активною комунікацією, — ділиться Клавдія. — Тому я раджу не замикатися в собі, не боятися сказати щось не так чи не те, спілкуватися з новими людьми, розповідати про себе, розпитувати про них. І тоді не буде жодних претензій, що вас якось не так сприймають через регіон, звідки ви приїхали. Я жодного разу не відчула такого ставлення, навпаки, стільки людей допомагали мені в різних ситуаціях!
Також Клавдія радить не цуратися роботи, яка трохи (або зовсім) не схожа на те, що ви звикли робити до цього. Це допомагає триматися перший час, не відчуваючи себе безпорадним та непотрібним.
— У Хмельницькому багато швейних виробництв. А я не вмію шити… Але все одно, підписалася на телеграм — канал “Швачки Хмельницького” і слідкувала за вакансіями, — згадує жінка. — І знайшла собі роботу: місяць я працювала пакувальницею на складі. Досі з вдячністю згадую, як, дізнавшись, звідки я, пропонували різноманітну допомогу місцеві.
Клавдія розповідає, що її колеги, з якими вона продовжує спілкуватися, теж спочатку працювали зовсім не за фахом — хтось допомагав у кав’ярні, хтось прибирав. Але, водночас, продовжувати шукати роботу.
— Третя порада — постійно слідкувати за актуальною інформацією. Підписатися на портали з пошуку роботи, підготувати резюме, не боятися подаватися на вакансії, котрі відгукуються вам, — радить жінка. — Я побачила вакансію оператора на “гарячу лінію”, відправила резюме, опинилася у вирії подій і інформації, знайшла гарних колег — і тепер вже серйозно думаю, чи хотіла б повернутися у свою звичну сферу.
Будьте здорові!
Віталій Святошенко, оператор “гарячої лінії” ГО “Донбас SOS”
Віталій вже багато років консультує телефоном людей, життя яких змінилося через війну. Особливо повну та вичерпну інформацію від нього отримують люди з інвалідністю, бо Віталій теж є людиною, що пересувається на кріслі колісному. Він ділиться своїм досвідом евакуації, щоб порадити людям з інвалідністю, які, рятуючись від війни, опинилися за кордоном, скористатися можливістю отримати медичні та реабілітаційні послуги.
— 23 лютого минулого року я прибув для лікування у Національний інститут раку — потребував певних процедур для усунення ускладнень після операції. Але вже наступного дня мене виписали, бо через війну у відділенні залишалися тільки найважчі пацієнти, — згадує Віталій. — Дивом вдалося добратися в село, де ми з дружиною мешкали. Але дуже швидко бойові дії були вже близько до нашого населеного пункту. Тому друг-волонтер допоміг виїхати до Львова, де я продовжував працювати на “гарячій лінії”.
Але повністю розв’язати медичні проблеми вже на новому місці перебування не вдалося. І волонтери ГО “Група активної реабілітації”, яка опікується людьми на кріслах колісних, запропонували чоловіку програму медичної евакуації.
— Так ми потрапили до Швейцарії. Там я отримав потрібні медичні обстеження та консультації. Але це було не надто швидко, — зізнається Віталій. — Тому я раджу тим, хто евакуювався до країн Європи та має проблеми зі здоров’ям, не затягувати з легалізацією свого статусу. Бо без потрібних документів біженців та медичної страховки ніхто не буде поспішати з наданням медичних послуг. Наприклад, дати консультацій деяких вузькопрофільних лікарів почали надходити на електронну пошту, коли ми вже були в Україні. Тож, хочу додати: багато якісних медичних послуг можна отримати й в нашій країні, при тому, набагато швидше.
Але Віталій радить: деякі операції чи послуги з реабілітації, дійсно, можна запланувати під час вимушеної евакуації. Наприклад, його земляк з “травмою пірнальника” отримав шанс пройти реабілітацію у Німеччині, на яку його родина не мала коштів.
— Раджу ще в Україні обов’язково звертатися до громадських організацій та МОЗ, яке займається питанням медичної евакуації, якщо ви розумієте, що готові на виїзд за кордон з небезпечного місця. Тоді ви матимете супровід та чітко будете розуміти, як та де вам можуть надати послуги з лікування чи реабілітації. Також у всіх країнах зараз багато українців, тому шукати підтримку можна вже на місці.
Будьте наполегливими
Юлія Захарченко, координаторка моніторингової служби Благодійного фонду «Право на захист”
Юлія виїхала з Донецької області ще на початку вторгнення, проїхавши на власній машині більше тисячі кілометрів. Вона зізнається, що це було її перше випробування цього етапу війни, адже на той час жінка мала надзвичайно малий досвід самостійного водіння.
— Я намагалася сприймати це як тренування та іспит на вміння в екстрених умовах, робити все, як вчив чоловік. Подекуди їхала та плакала, із вдячними думками про нього, адже він допоміг опанувати водіння та налаштував на дальню дорогу, але сам лишився поблизу лінії фронту, — згадує Юлія. — Побачилися ми лише через 6 місяців, і для мене це було найскладніше та найболючіше випробування з усіх за цей шалений рік.
Попри емоційні спогади, зараз Юлія впевнена, що саме у такий час варто пробувати нове, незважаючи на страхи та невпевненість. Адже зміни та розвиток приходять саме через їх подолання.
— Прихисток із батьками, братом та двома великими собаками ми знайшли у Тернополі. Я продовжувала працювати віддалено, справ було безліч через турбулентність та необхідність перелаштовувати роботу не тільки свою, але й колег, які тепер були розкидані буквально по всій Україні. Перший місяць минув як у тумані, але далі вже намагалася налагодити життя, знайти нові можливості та ресурси, — розповідає Юлія.
Корисним, каже вона, виявилося використання соцмереж: саме завдяки цьому вона знайшла групу з бачати для початківців.
— Давно мріяла навчитися танцювати бачату, тож коли як не зараз? Бо “потім” може вже й не настати через ракетні обстріли. Танці давали змогу перемикатися, знизити рівень стресу, а ще — невимушено соціалізуватися. Це було джерело внутрішнього ресурсу, якого так бракувало. Тож дуже раджу всім, хто опинився у складних умовах евакуації, дозволяти собі робити те, що вдихає у вас життя, адже це дає сили підтримувати нашу країну та людей, — каже Юлія.
Серед її порад, які підкріплені особистим досвідом, є й така: шукати можливості для навчання, адже зараз з’являється чимало унікальних програм, стипендій, курсів, навчальних грантів. Влітку завдяки колезі вона дізналася про стипендіальний конкурс на магістерську програму “Управління неприбутковими організаціями” в Українському католицькому університеті. Над отриманням другої освіти, яка б була більш дотичною до її діяльності, ніж перша педагогічна/філологічна, Юлія замислювалася ще до повномасштабного вторгнення. Жінка шукала стипендіальні програми, зокрема й за кордоном, проте не бачила для себе реальних можливостей: або не мала достатньо кредитів ECTS для стипендій на цікаві спеціальності, або плата за навчання була непідйомно високою.
— Тож почувши про шанс вступити у престижний виш на спеціальність, яка ідеально доповнює мою поточну діяльність, та отримати стипендію, яка покриє 74% вартості навчання, я майже не вагалася щодо подання, тим більш що конкурс завершувався за 3 дні. Важливим було отримати підтримку від свого керівництва, адже доведеться поєднувати модульне навчання з роботою на повну ставку. І я глибоко вдячна за одностайне заохочення від колег, — розповідає Юлія.
Звісно, вона не була впевнена, що отримає стипендію, бо мала катастрофічно мало часу на підготовку конкурсного відео та мотиваційного листа, а згодом і для підготовки до іспитів.
— Та й, якщо чесно, мала неабиякий страх іспитів… Бо все це якось лячно, коли востаннє була студенткою цілих 15 років тому. Тож доклала максимальних зусиль: перечитала й передивилася всі вимоги та поради з підготовки завдань, зміст програми, умови стипендії, приклади екзаменаційних завдань, розв’язала тестовий варіант іспиту й навіть зробила 26 дублів конкурсного відео, — с посмішкою ділиться Юлія, з гордістю демонструючи студентський квиток. І зізнається: суміш знань, натхнення, розвитку та взаємопідтримки, яку вона отримує в цьому освітньому середовищі — дивовижна. Вона компенсує подвійне навантаження та складні умови навчання із перебоями в електропостачанні та зв’язку.
Будьте з гарячим серцем
Ольга Алтуніна, представник Офісу Уповноваженого зі справ ВПО
Пані Ольга — колишня депутатка Слов’янської міської ради двох скликань, голова потужної громадської організації Центр Громадянських Ініціатив “Донбас” (ЦеГрІн “Донбас”), а з лютого 2022 року — внутрішньо переміщена особа. Їй довелося переїхати до Києва зі Слов’янська, але проміжним місцем евакуації став Ужгород.
— Саме там ми з колегами розгорнули рух з допомоги внутрішньо переміщеним особам, які виїхали зі східних регіонів країни. Команда займалася не лише наданням гуманітарної допомоги, харчуванням ВПО, а й їх інтеграцією та соціалізацією у тих громадах, де вони опинилися, — розповідає Ольга. — Ми фіксували неймовірний зріст свідомого активізму: люди з Донеччини, котрі ніколи не брали участь у громадських рухах, тим більше не займали керівних посад, опинившись в місцях компактного проживання стали неформально очолювали ті колективи людей, які жили разом з ними.
Ольга каже, що з задоволенням передавала свій досвід таким новим лідерам, завдяки чому вдалось випрацювали “внутрішню політику” колективів ВПО, сформувати правила проживання, самоорганізовуватися для отримання та розподілу гуманітарної допомоги, підготувати грантові проєкти.
— Дуже пишаюсь тими, хто у складний період став лідерами в конкретних ком’юніті, — говорить пані Ольга. — Можу згадати мого земляка, Валентина Попова, який працював чеботарем та є батьком чотирьох дітей. Він взяв на себе відповідальність за організацію життя у місці компактного проживання на Закарпатті, де мешкало понад сотню внутрішньо переміщених людей. Це була непроста історія — ВПО були змушені переміщуватися з закладу в заклад, бо двері до проживання в загальноосвітніх закладах зачинялись для біженців. Усі разом люди долучались до ремонтних робіт нових приміщень, Валентин комунікував з сільською радою щодо перевезення людей, термінах та умовах проживання. Людина змінилася і на сьогодні він головує у спільноті, яка складається з 50 людей.
Пані Алтуніна каже — дуже важливо у таких непростих умовах об’єднуватися та не боятися брати на себе відповідальність, опікуватися тими, хто слабше, хто потребує додаткової підтримки. Ми виявили таких людей, надали їм підтримку, навчили комунікувати з владою, відстоювати свої права. Пишаюсь тим, що такі люди з’явилися.
Після того, як Ольгу Алтуніну було призначено представником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, занурилася у великий спектр проблем, з цим пов’язаних. За ці чотири місяці, як утворений напрямок захисту прав осіб, постраждалих від збройної агресії, отримано найбільше скарг саме від ВПО — за тиждень надходить понад 500 звернень, які потребують опрацювання та негайної допомоги.
— Коли мова йде про поновлення прав ВПО, то підходжу виважено та відповідально — бо це, фактично, вже й моя особиста історія, — зізнається пані Ольга. — Це й про мене також. Про батьків, про близьких, про тих, хто залишився без дому, роботи, допомоги. Власний досвід беззаперечно змушує просякатися цим болем і робити все, щоб права цих людей були поновлені. Хтось скаже, що це начебто заважає — ти не можеш підходити до цього, так би мовити, “з холодною головою”, а вмикаєш гаряче серце, щоб захистити цих людей. Але у справі з людьми, що потребують допомоги, такий підхід точно не зайвий.
Ольга каже, що пішла на цю посаду, бо отримала досвід переміщення. Хоча у свій час вважала, що у жодному випадку не хотіла б повернутися до державної служби. Але зважила все і вирішила: саме на цій посаді зможе найбільш ефективно допомагати людям, які постраждали від війни. Бо, каже, саме у такий важкий період для людей і країни треба вміти приймати такі рішення, приносити у жертву свій внутрішній комфорт — зручні та звичні для тебе справи, хобі, улюблену діяльність.
— Йдіть туди, де ваш коефіцієнт корисної діяльності буде максимальним, — радить Алтуніна. — Там, де ти можеш бути надкорисним і професіональним. Для мене важливо, що саме наш Офіс має безпосередній мандат у правах захисту прав людей. Тож, звертайтеся — ми завжди готові допомогти.
Звернення у довільній формі можна направляти за електронною адресою [email protected] або на гарячу лінію за номером 0800-50-17-20 (безкоштовно в межах України) 044-253-75-89 (для дзвінків із-за кордону)