Донбас SOS пропонує серію історій представників професій, що спрямовані на допомогу людям. Це розповіді про фахівців, котрі прийняли нові виклики, що диктує війна, проявляючи справжній героїзм на робочому місці. У першому матеріалі ми розкажемо про керівника відділення рентгенології з Бахмуту Ігоря Манохіна, який вже 9 років допомагає рятувати цивільних та військових і залишався у фронтовому місті, доки відчував, що може бути корисним.
Було б світло — досі був би там
Виїхати з Бахмута Ігор Петрович Манохін вирішив лише у серпні 2022 року, коли його рідний Бахмут був вже під постійним обстрілом. Але прийняти таке рішення його змусило не це — просто у місті вже три тижні взагалі не було світла, а без електрики неможливо виконувати обстеження.
— У нас працював комп’ютерний томограф, рентгенівські апарати, мамограф. Якщо рахувати з 22 лютого до 7 серпня, коли я виїхав, обстеження пройшли понад 7 тисяч пацієнтів — цивільних та військових. У Бахмуті залишалися місцеві мешканці, яким потрібні були термінові обстеження, постійно надходили військові. Ми мали це робити. Знаєте, якби там зараз була б електрика, якої б вистачало для роботи пристроїв, я б досі був там, — зізнається пан Ігор.
З травня у Бахмутській лікарні залишалося 13 лікарів, з них 8 — саме з відділення Ігоря Манохіна. Ті фахівці, хто був ще у Бахмуті, відкрили терапевтичне відділення, де лікували гострі стани — інсульти та інфаркти. Але тільки терапією — у квітні виїхали усі хірурги, хоча залишалися травматологи, котрі працювали за своїм профілем.
Усі апарати знаходилися на перших поверхах будівель, де і обладнали імпровізовані приймальні. Було, згадує лікар, до 300 поранених на добу, тож, прямо біля рентгену облаштували малу операційну.
— Часто оперували прямо на рентгенівському столі. Працювали разом з військовими лікарями. Був такий потік пацієнтів, що ми й не виходили з приміщення, коли робили знімки. За той час усі отримали велике рентгенівське навантаження. Але що поробиш — війна…
Ігор Манохін каже, що з першого дня повномасштабного вторгнення не міг виключати і ймовірну швидку окупацію. Але якби у місті залишалося б багато бахмутян, він би продовжував працювати.
— Я ж у білому халаті. Мав би рятувати людей у будь-яких ситуаціях. Звісно, не як керівник закладу, бо тут не про колаборацію, а як лікар, мабуть, працював би. Хворих не розділяють. Ми за ці роки й полонених росіян рятували. Бо це ж головне завдання лікаря — надавати допомогу…
Але Бахмут мав іншу військову долю — через кілька місяців після початку великого наступу саме тут розгорнулася масштабна воєнна операція. А це означало — багато жертв, цивільних та військових. Манохін каже: якщо протягом років першого етапу війни у відділенні приймали 5-6 поранених на добу, (окрім часів виводу військ з Дебальцевого, тоді теж було складно), то тепер щоденно рахували сотнями.
— Бачив різні травми, різні ситуації. Але на все життя запам’ятав, як привезли пораненого з ампутацією чотирьох кінцівок. Він був на знеболювальних, але при свідомості. І просив — хлопці, добийте мене — як я такий мамі на очі покажусь…
Повертався до Бахмуту 13 разів
Після того, як Ігор Манохін евакуювався з Бахмута, він повертався туди ще 13 разів. Возив гуманітарну допомогу та ліки, вивозив власні речі та лікарняне обладнання.
— Все, що можна було вивезти з мого відділення — вивезли. Але щоб витягти томограф, треба було б розламувати стіни, вантажити на спеціальну техніку. А під обстрілами у тих умовах це робити було неможливо. Тому щось ми розкомплектували, щоб ворогу не дісталося, зняли системні блоки, де була інфа про пацієнтів, забрали коштовні деталі. Але усі маємо надію, що повернемося. Тому й евакуюватися не поспішали — поки мали можливість допомагати — залишалися, чекали певної критичної точки. І зараз думаємо, що повернемося. Питання тільки, чи буде куди.
У будівлю Діагностичного центру, де працювало відділення Манохіна, було пряме влучання в дах. І хоч самі стіни залишалися цілими, приміщення зазнали колосальних руйнувань.
— Але це історична споруда, яку побудували ще у 1913-15 році, там дерев’яні перекриття. Після влучання у дах та дощів всередині все зруйнувалося. На той момент там вже давно нікого не було, люди не постраждали, — розповідає пан Ігор.
А 17 листопада прямим влучанням авіабомби росіяни зруйнували його приватний будинок. Спочатку залишилася яма глибиною шість метрів, а після ще одного потужного обстрілу — просто поляна. Наче там взагалі ніколи не було людського житла…
— От так ці “брати” нас звільняють — від будинків, від міста, від близьких людей поруч, від життя. Мені у лютому телефонувала сестра з Калуги — мовляв, радій, братику, ми вас скоро звільнимо. От, звільнили — в мене доньки зараз в різних кінцях світу, син у Києві, сестри у Європі. А з тією, що тоді дзвонила порадіти “звільненню”, ми вже не спілкуємося — мізки там настільки промиті, що їх вже нічим не проб’єш…
Складне питання евакуації
Ігор Манохін бачив, як поступово спорожнив Бахмут. Люди вимушено покидали домівки, у когось не витримували нерви, а дехто вже не мав даху над головою у рідному місті.
— У кожного свій поріг витривалості. Мотивація тих, хто свідомо чекає окупантів, зрозуміла. Але залишаються багато людей, котрі бажають жити тільки в Україні й не підтримують ідей “руського миру”. Вірять у ЗСУ і чекають, що активні бойові дії ось-ось закінчаться, — пояснює чоловік. — Можу розказати на власному прикладі. Я завжди спав на власному ліжку, нікуди не ховався. Бо, думаю. Як вже буде така доля, то тут вже ховайся, не ховайся… Просинаєшся, а кожного ранку десь з 7 до 8-30 — тиша. Кава, сніданок — в армії звичайні люди. Думаєш, все — війна закінчилася, тепер все буде нормально. А, може, то взагалі, сон і всі жахіття наснилися… Але потім починаються обстріли, і ти думаєш — що ж, потерплю ще добу, стане гірше — поїду. І так щодня…
Але знаходження під постійними обстрілами дається взнаки. Ігор Петрович теж потрапив під обстріл, коли навколо його будинку за 40 хвилин впало 60 мін та снарядів. Каже, два місяці приходив до тями від такого стресу.
— А я ж доросла людина. В армії служив, пережив перший етап війни у прифронтовому місті. І мені страшно подумати, як це все впливатиме на дитину. І як після цього досвіду підвального дитинства під шквальним вогнем ці діти будуть жити, — з сумом каже лікар. — Я вважаю, що треба було відразу застосовувати статтю про залишення дитини у небезпеці та вивозити малечу навіть без згоди батьків. Бо коли приносять 9-місячне немовля з уламком у голові, як ще треба відповісти мамі — чому це сталося?
Лікар каже, що стосовно Бахмута рішення про обов’язкову евакуацію дітей прийняли пізно- навіть під час активних боїв на вулицях міста там залишалось до двох десятків неповнолітніх. Багато дітей загинули, ще певну кількість окупантам вдалося вивезти на територію, що тимчасово не контролюється Україною, та до РФ.
— В мене тітка залишилася в селищі Ступки, на в’їзді до Бахмута. Було 85 років, відмовлялася їхати, хотіла вже померти вдома — тут могили родичів, її будинок, її земля. Так ці вагнерівці забрали прямо з церкви, де у підвалі переховувалися місцеві. Гнали до поста ДАІ пішки під автоматами, не дали взяти ніяких речей. Ще й ногами копали — давай, бабця, швидше йди. А у Першотравенську поселили стареньку у кімнаті з трьома чоловіками. Добре, там знайшлися далекі родичі та забрали її доживати до себе. Тож, навіть померти на рідній землі не дали, — розповідає про сімейну трагедію Ігор Манохін.
Одного разу пан Ігор повернувся до Бахмута, щоб вивезти друга — у великому вольєрі у нього жив ротвейлер. Каже, 40 хвилин вмовляв їхати — собака не хотів покидати свої “королівські апартаменти”.
— Ну тоді кажу йому — або разом зараз їдемо, або сам їду сам і більше приїхати не зможу. Пес понюхав свій вольєр, поставив на мене лапи та пішов до машини, — емоційно розповідає чоловік. — А наступного дня вже не було того вольєру — пряме влучання. А скільки там на ланцюгах залишали собак — на смерть… Багато хто ставиться до тварин гірше, ніж до речей… До нас з сусідкою ходили столуватися 8 котів і 6 собак сусідських. А як виїхали, то й не знаю, хто їх там взагалі годує. Ми з ротвейлером зараз живемо у Броварах. І що я вам скажу- знайти з ним житло було дуже складно. Тож, погано ставляться до тварин не тільки ті, хто їх кидає…
Довготривалі наслідки війни
Окрім прямих наслідків війни — руйнувань, поранень та жертв, лікар каже про довготривалий вплив на здоров’я людей, результат якого ми побачимо згодом. Прогнозовано виросте кількість хронічних захворювань, які прогресуватимуть через відсутність своєчасного лікування, збільшаться випадки важких стадій хвороб через пізню діагностику, скоріше за все, зросте кількість пацієнтів, котрі потребують лікування психіки.
— Коли йдуть активні бойові дії, є реальна небезпека життю, психіка та організм мобілізуються, більшість захворювань наче зникають, не проявляються. Бо не має часу думати про хвороби, іноді відсутня сама можливість показатися лікарю. Але це на якийсь час… Потім роботи буде суттєво більше. І ми вже бачимо, як це впливає, зокрема й на прикладах самих лікарів. Наша лікарня тимчасово переїхала до Броварів, а всі продовжують працювати та жити, наче на фронті — максимально навантажені, не ходять на лікарняні, намагаються не помічати своїх проблем зі здоров’ям…
Пан Ігор сподівається, що все це тимчасово. І він разом з колегами обов’язково повернеться до Бахмута. Впевнений, після остаточного звільнення міста, розмінування та мінімального налагодження інфраструктури, для лікарні знайдуться і якісь вцілілі приміщення, і обладнання: навіть зараз благодійники та міжнародні фонди готові надавати потрібні апарати — було б де їх застосовувати.
— Будуть давати якусь компенсацію за зруйноване житло — куплю собі модульний будинок, поставлю на своїй землі та піду до своїх пацієнтів — працювати. Якщо буде фінансування, люди, думаю, поїдуть додому. Відсотків 70 повернуться одразу, як тільки буде можливість., — впевнений лікарю — Подивіться на Ізюм — лікарню розбили, а як місто звільнили, 38 лікарів повернулися одразу, за місяць вже було 115, а зараз заклад повністю укомплектований всіма спеціалістами. Це буде швидко. Бо все одно, треба додому. Де можу бути краще, ніж вдома?