Художниця з Бахмуту Машика Вишедська на(пис/малюв)ала комікс «Пока, пап». Це історія про неї — маленьку дівчинку Машу, її батька — талановитого художника-сюрреаліста Дмитра Вишедського, та його хворобу — алкоголізм. Карколомні пригоди цих трьох в місті, яке зараз перетворилося на спогад, розказані на 100 сторінках дуже щемкого та чесного мальопису. Комікс складається з купи історій з життя авторки, які своєю чергою створюють картину життя її рідного міста та всієї країни.
“Донбас СОС” поспілкувався з художницею і радить вам — почитати відверте інтерв’ю та замовити цей дуже щемкий та корисний комікс.
Намальована історія — що може бути доречніше для спогадів про батька-художника… Як взагалі батько ставився до твоєї творчості, чи вважав, що ти успадкувала його талант?
— Ми перебували з батьком в стані мистецької дискусії щодо моїх найперших малюнків. Він займався живописом, а я тяжіла до графіки й чітких ліній. Він намагався навчити мене працювати з кольором і відтінками, передавати за їх допомогою настрій та емоції, тоді як для мене кольори були лише акцентами й технічними деталями, які не мали власної наповненості сенсом. Іноді тато доповнював або домальовував мої малюнки, які йому подобались. А я вважала, що він їх псує й викривлює.
Водночас мені не подобались майже всі його роботи, а деякі навіть лякали. Але я добре пам’ятаю, коли моє ставлення до них змінилось — якось ввечері до нас прийшов чоловік, який купив кілька робіт. Він добре за них заплатив, але тато не був дуже щасливий від того. Я запитала, чому він розстроївся — а він сказав, що йому сумно прощатись зі своїми «дєтіщами». Я запитала — а що таке «дєтіще»? І він пояснив: «Ну ось, ви з Анею — мої діти, дочки, і картини — це також наче мої діти». Це змусило мене подивитись на них уважніше і спробувати побачити в них тата, якісь його риси і душу, і поступово також вподобати їх.
Мої малюнки почали подобатися татові й він став сприймати мою творчість серйозніше, коли я була в середній школі. Сюжети моїх малюнків стали складніше, вони відсилали до книжок, які подобалися і йому, і мені, або до пісень «Акваріума», я почала малювати маркерами і використовувати більше кольорів, а також застосовувати свої власні способи в малюванні. Тепер він вже запитував дозвіл, щоб домалювати той чи той малюнок, або просив якісь нариси або чернетки, які мені вже були непотрібні. Трохи пізніше я зробила кілька підходів до опанування олійного живопису, тато був дуже щасливий від цих спроб, допомагав облаштувати робоче місце, багато підказував, але все ж це був не мій метод. Одну картину я так і не домалювала і батько доопрацьовував її кілька років потроху.
Перед повномасштабним вторгненням в Бахмуті відкрилась наша перша спільна виставка. Для мене це була дуже важлива подія — як визнання, що ми рівноправні митці. Коли я зустріла Славу, я зрозуміла наскільки для митця важлива підтримка і довіра партнера. Якби мій папа мав би таку партнерку, він був би набагато успішніший і зміг би реалізувати свій потенціал. Але йому не пощастило — ні з часом, ні з людиною поруч.
Як обставини трагічної загибелі батька вплинули на тебе? Комікс допоміг тобі з ним попрощатися?
— Мій батько залишався в Бахмуті, поки його не депортували вагнерівці. Я постійно відчувала провину за це і водночас в мене не було ніяких ресурсів, щоб влаштувати його долю після евакуації — я розуміла, що його проблеми з алкоголем тільки погіршуються і будуть відбиватись на нас усіх. Ця ситуація мені нагадувала дилему з потягом і двома коліями, на одній з яких одна людина, а на іншій кілька. І я мусила робити вибір на користь Слави, дітей і бабусі. Коли я дізналась про депортацію на душі стало трохи легше — бо тепер цей моральне навантаження перекладалося на Гошу (мого дорослого брата) і на маму. Ми з Гошей говорили про те, як бути з татом, і Гоша писав, що хоче забрати його до себе в Нижній Новгород, в нього є де його поселити і що вони могли б працювати разом (він в той час мав багато різної роботи по ремонту квартир), він чекав коли татові зроблять документи. Це мене заспокоювало, кілька тижнів я прожила без фонового відчуття провини. Але після його смерті це відчуття закарбувалось, скільки б я собі не повторювала, що він сам обирав свою долю, він був дорослою людиною і мав про себе подбати, він пив і псував мені дитинство — все одно ці слова здаються слабкими виправданнями, і я відчуваю що зрадила його.
Не знаю, чи комікс був для мене терапевтичним. Я не могла його не робити. Але не отримала від роботи ні задоволення, ні полегшення. Перші спогади я записала на емоціях у свій день народження — якраз в цей день мама приїхала на непідконтрольну територію і поховала його. Але далі згадувати було дуже важко, багато історій стерлися, злилися з іншими — це була така ментальна археологія. Відмалювала я всі історії за три дні — для цього треба ще раз прочитати текст, щоб зрозуміти, що малювати, а потім ще переписати його. За дуже короткий час я пропустила через себе і прожила в пришвидшеному темпі всі події свого життя. Кілька днів після того я фізично відчувала симптоми отруєння, а ще півтори місяці не могла себе змусити робити щось ще.
Я не бачилась і майже не спілкувалась з батьком весь цей час від початку повномасштабного вторгнення, я не бачила його тіла, не бачила поховання. Через це я досі не усвідомлюю, що він помер і ніби іноді випадково боляче ударяюсь об цей факт в голові.
Чи складно було наважитися обрати саме такий ракурс — розповідь про батька, якого, фактично, вбив алкоголізм? Бо зазвичай про таке воліють мовчати…
-Мені дуже подобається, що зараз все більше знімаються стигми й відверто розповідається про те, що раніше замовчувалось — про домашнє й сексуальне насильство, психіатричні діагнози, проблеми з наркотиками і алкоголем. Те, що про це говорять — це визнання проблеми та крок до її вирішення.
Я соромилась проявів алкоголізму, мені було неприємно жити поряд з татом в такому стані, а іноді навіть й страшно. Проте з часом я все більше усвідомлювала: це хвороба, і дистанціювала його як особистість від нього — під алкоголем. Так само як і дистанціювалась сама — так, я дитина людини з алкоголізмом, але це не робить мене чимось гіршою за інших дітей.
Через татову хворобу я майже ніколи не запрошувала друзів до себе — бо не була впевнена, в якому він буде стані і не хотіла, щоб вони раптом побачили його пʼяним. Але на другому курсі зі мною на вихідні додому стала приїжджати подруга і вона бачила його в різних станах — на нашій дружбі та на її бажанні приїжджати ще, це ніяк не відбилося.
Мені легко бути відвертою у творчості, іноді навіть здається, що цієї відвертості забагато — але це мій безпечний простір говорити про складні теми.
В коміксі, як можна судити з кількох історій, що були у твоїй Інсті, є багато теплих історій, пов’язаних з твоїм дитинством і рідним містом. Чим це для тебе важливо?
-Коли я почала записувати історії, то зрозуміла, що в них дуже мало фактів. Я хотіла більше розказати про свого батька як митця. Але крім дитячих спогадів й історій, які ми багато разів переказували в родині, не знаю нічого. В той час я хотіла випустити це все з себе, зробити хоч щось в памʼять про тата. Але в мене все ще не було ресурсу й уявлення, щоб провести якесь повноцінне дослідження і написати більш біографічний твір. Мені хотілось робити тут і зараз. Я дуже сумнівалась у своєму тексті, але мені допомогла робота з ним у літературній лабораторії. Завдяки участі в лабораторії, я і змогла довести комікс до кінця і вони видали перший невеличкий наклад. Я намагалась дотримуватись балансу між добрими, веселими історіями та темними й сумними. Бо попри те, в який нелегкий час і в яких обставинах я росла, мені вдалося бути щасливою людиною. Мої батьки не ідеальні, але вони робили все, що могли, десь приховували від мене занадто темний контекст їхнього життя, десь брехали. Про те, які мої спогади наївні і як я зінтерпретувала деякі події, я дізналась в березні, коли відвідувала друзів батьків в Гельсінкі — я привезла їм примірник коміксу у подарунок — і вони поділились такими історіями, про які я не мала ніякого уявлення. Зараз думаю: добре, що я не провела детального дослідження перш ніж почати комікс — в такому випадку було б складніше зробити його легким, попри складні теми.
Яка, на твій погляд, головна емоція цього коміксу? Для кого, він, в першу чергу — для родин, в яких є подібні проблеми, для дітей, що намагаються примиритися з недосконалістю батьків, для тих, хто п’є — щоб побачити себе збоку?
-Думаю головна емоція коміксу — це самоіронія.
По-перше, цей комікс точно “зайде” дітям алкоголіків — я вже отримувала від них відгуки, мені дуже приємно, що це дає їм можливість відчувати себе менш самотніми та осоромленими, що вони не єдині з такою проблемою.
В другу чергу мені б хотілось, щоб комікс був поштовхом для дискусії про алкоголізм і методи його лікування, про те, що дружинам, батькам і дітям алкоголіків також потрібна підтримка, щоб вони знали, як їм краще допомогти своїм хворим родичам і щоб в них на це був ресурс. Про те, що досі поширені небезпечні методи лікування алкоголізму, що для цього вживаються речовини давно заборонені в Європі.
Не знаю, чи призначається мій комікс для самих алкоголіків. Мені ні в якому разі не хотілося б їх якось присоромлювати чи звинувачувати. Це хвороба, а не забаганка, я думаю, що ці люди й без того, щоб їх присоромлювали, достатньо сильно себе не люблять — раз їм доводиться тікати в такі стани. Важко повірити, що людина з алкоголізмом пʼє для задоволення.
Ви з чоловіком виховуєте двох племінників. Чи бачили вони ці історії? Що ти їм розповідаєш про свого батька?
-Діти переглядали книжку, але без особливої цікавості. Вони не сильно люблять читати та не сильно цікавляться моєю творчістю. Про батька я їм розповідаю в основному якісь прикольні випадки. Але в них і самих є спогади про діда, в Бахмуті вони багато спілкувались і подовгу жили разом. У тверезому стані тато дуже добре ладив з дітьми — і з нами з сестрою, і з молодшими, і з внуками. Він їм робив різні іграшки, гойдалки, возив на велосипеді купатись або на рибалку, включав мультфільми або малював їхні портрети.
Мені не хочеться зараз, щоб вони знали якісь темні деталі, але не думаю сильно це приховувати. Ми обов’язково поговоримо й на складні теми, коли в них буде на це запит і вони будуть достатньо зрілими для цього.
До речі, замовити мій комікс можна за посиланням. Буду рада нашому спілкуванню через мою творчість.