Олексій зателефонував на нашу Гарячу лінію на початку липня 2024 року — він хотів дізнатися про будь-які можливості евакуації своєї мами з тимчасово окупованого Бердянська. А вже наприкінці місяця він поділився радісною новиною про успішну операцію щодо вивезення мами й розповів свою неймовірну історію.
Трималися до останнього
Чоловік підписав контракт з ЗСУ ще у 2017 році. Пункт постійної дислокації підрозділу, де він служив, був у Маріуполі. Там Олексій й зустрів повномасштабне вторгнення — півтора місяця захищав місто, переміщуючись разом з побратимами по різних локаціях: зокрема перебував на Азовсталі та заводі Ілліча. Під час боїв військовий кілька разів отримав травму від вибухової хвилі.
«Ми трималися, скільки могли. І попри наявність у підрозділі поранених, разом з ними виконували наказ керівництва — з боєм намагалися прорватися з оточення, — розповідає чоловік. — Але не вийшло — ми потрапили в полон, де довелося провести майже два роки».
У тих вкрай важких умовах, Олексію не давала спокою й думка про рідних — у Бердянську, який окупували майже одразу. Залишалася його літня мама і двоє дітей. Вже потім він дізнався, що дітей вчасно вивезли — зараз вони живуть та навчаються за кордоном. А мама весь цей час чекала на сина вдома…
Точно не курорт
У полоні Олексію довелося пережити багато поневірянь. Він не охоче ділиться тим, що мав витримати під час ув’язнення. І пояснює, мовляв, всі там існують, як зомбі, яких показують в кіно — без емоцій, без надії, без розуміння цілі свого життя. Він разом з побратимами пройшов різні місця несвободи — в окупованому Новоазовську, в Донецьку, за кілька тижнів до страшного теракту, був й в Оленівці. Потім його справу про «тероризм» начебто закрили й чоловік потрапив у табір для військовополонених, який окупанти організували у Горлівці.
«Я не буду розповідати про ті тортури, яким нас всіх піддавали окупанти — можу тільки додати, що після звільнення мені довелося робити операцію на колінному суглобі, — дуже коротко пояснює Олексій. — Тобто, це був точно не курорт, як ви розумієте»…
Ще на одному з перших етапів полону Олексій зміг зателефонувати мамі, щоб сказати — він живий, але не вільний. Згодом, каже чоловік, в колонію у Горлівці приходили якісь начебто волонтери — вони розпитували хто ми й звідки, розміщували інформацію у соціальних мережах. І головне — Олексій зміг кілька разів написати листи мамі.
«Я вважаю це справжнім дивом — листи змогли передати мамі, бо вона теж опинилася в окупації, — каже чоловік. — Багато хлопців так і не зміг подати вісточку рідним»…
Довгий шлях на волю
Про те, що комусь вдається повернутися додому через обміни, в колонії могли тільки здогадуватися. Пошепки полонені розповідали один одному про випадки, коли когось з їхніх знайомих забирали з речами — і це начебто було саме для повернення на вільну територію України. Тішити себе зайвими надіями ніхто не хотів — тому про таку можливість намагалися просто не думати. Але додому хотілося сильно.
«Коли нас зібрали в кабінеті, щоб запитати, чи хочемо ми повернутися, чи, може, хтось воліє залишитися на «їхньому боці», ми хіба що не сміялися в обличчя — звісно, ми всі дуже хотіли повернутися. Принаймні, я не знаю нікого, хто б з мого оточення виявив таке бажання, — розповідає Олексій. — Згодом нас дійсно повезли на обмін — це був січень 2024 року. Але повірив я тільки тоді, коли побачив, що ми перебуваємо серед своїх».
Попереду в Олексія були складні етапи лікування та реабілітації. Після операції, фізичного та психологічного відновлення він подав прохання про демобілізацію — згідно зі змінами у законодавстві, особи, що повернулися з полону, можуть за бажанням залишити службу. Весь цей час Олексій думав про те, що має якось вивезти з окупації маму. Це для нього було завдання «з зірочкою» — сам поїхати за нею в окупацію він не міг, а мами не могла пересуватися самостійно — в перші місяці окупації російські військові приходили до неї, проводили обшуки, погрожували та навіть били, намагаючись дізнатися інформацію про сина-військового. Це дуже вплинуло на фізичний та психічний стан жінки, якій на той момент було вже 73 роки…
З викликом впоралися
Саме з таким питанням — як врятувати маму — Олексій звернувся на Гарячу лінію Донбас СОС. І операторка надала йому інформацію про можливість повернення українців з окупації через піший пункт пропуску «Колотилівка — Покровка». А для забезпечення супроводу маломобільної, порадила звернутися до організації HELPING TO LEAVE, яка цілодобово консультує тих, хто потребує допомоги, та залишається з ними на зв’язку протягом усього процесу евакуації.
«Я зв’язався з ними, отримав певні інструкції, як діяти мені та мамі. Коли вже вирішили з датою, зателефонував мамі й сказав, що ми нарешті скоро будемо разом. Добре, що мама, попри обшуки та пресинг в окупації, змогла зберегти усі українські документи, — каже Олексій. — Вона спочатку навіть не повірила, але вже через кілька днів їй допомогли дістатися кордону з боку росії, а вже на нашій території організували виїзд до Сум. Там ми і зустрілися. І це було справжнє щастя!»
Тепер Олексій з мамою орендують житло в містечку в Київській області. Чоловік планує шукати роботу, але спочатку має потурбуватися про здоров’я рідної людини — він возить маму на обстеження, щоб спробувати трохи прибрати наслідки стресу та насилля, який їй завдали окупанти. Але, каже він, їй вже краще — бо вони разом попри усі виклики та випробування…
Якщо у вас є питання звертайтесь на Гарячу лінію Донбас SOS: 0 800 309 110 (дзвінки безкоштовні), або пишіть в viber, telegram, whatsapp за номером 093 500 69 18.