На територіях, які опинилися в окупації в перші дні повномасштабного вторгнення, залишаються люди. На відміну від «староокупованих» населених пунктів, де з 2014 року населення переживало різні етапи війни — від активних боїв до перемир’я з можливістю їздити на вільну територію України, тут будь-яке переміщення було і залишається небезпечним і вкрай складним.
Ми продовжуємо ділитися з читачами реаліями окупації, бо наші оператори та юристи постійно спілкуються з людьми, що опинилися по той бік лінії фронту. Про життя одного херсонського села «Донбас СОС» відверто розповіла Оксана (ім’я змінено), яка зателефонувала на нашу Гарячу лінію з питанням про нерухоме майно. Історії, якими поділилася жінка, викликають різні емоції, хоча ми не можемо бути впевненими, що всі вони ґрунтуються на офіційних фактах. Попри певну суб’єктивність та емоційність розповіді, ми думаємо, що подібні розповіді допомічні для розуміння процесів, які відбуваються з людьми, що вимушені комунікувати з агресором. Ми не коментуємо почуте, хоча впевнені, що навіть з цих життєвих замальовок можна дізнатися багато важливого.
«Люди, ховайтеся, війна почалась»
— Вже 24 лютого 2022 року близько 9 ранку ми почули, як ракета влучила у військову частину. У сусідки повилітали шибки в хаті. На той час, здається, наших військових там вже не було. Сусіди казали, що вони трохи раніше їхали по селу і кричали «Люди, ховайтеся, війна почалася».
Про те, що у військкоматі не забрали чи не знищили документи, ми зрозуміли дуже швидко. Російські військові, які в перший день просто проїхалися по селу, повернулися з рейдами — у конкретні будинки. Спочатку вони забрали нашого старосту, який не погодився на співпрацю, тому й досі невідомо де. А потім вони почали ходити з хати в хату — вже конкретно знаючи, в кого є зброя, хто був в АТО, хто був записаний в тероборону. «На підвал» брали не тільки самих хлопців, а і їхні родини. «На допити» забирали у школу в центрі села. Людей там катували місяцями, про декого ми й зараз не знаємо нічого.
Вже скоро вони почали намагатися забирати бізнес. Багато підприємців повиїжджало, а тих, хто залишився, але не хотів співпрацювати, просто вивозили кудись.
Підірвати дамбу вони планували заздалегідь. У нас в кожному селі були рибні господарства. У кожному дворі — човни, катери, мотори. На початку вони відбирали автівки і люди, щоб зберегти їх, закопували повністю в городах. А пізніше пішли за човнами та катерами. Буквально через тиждень-два дамбу підірвали.
Моєю технікою загортали трупи російських військових
— Ми з ними практично ніяк не спілкувались. Вони приходили, ходили по вулиці, брали то, що їм треба — у нас одразу забрали генератор. Заходили у кожний двір…У нас було своє тепличне господарство — на 8 га полуниці вирощували. Звісно, у нас була техніка типу тракторів, на яку вони одразу око поклали — бо треба було траншеї рити. Я сказала, що брати участь в їхніх справах не буду, то всю техніку, яка в мене була на полі, «націоналізували». Тобто, просто забрали. Потім цією технікою загортали трупи своїх побратимів, коли наші дуже влучно «накрили» базу відпочинку. Односельця посадили за мій трактор і сказали — «Загортай!». А він — «Як загортай? Вони ж ще кричать!». Вони їх просто загортали живими, щоб не було резонансу: хотіли приховати кількість загиблих, бо їх там дуже багато було.
У нас на сусідній вулиці жила пара, років 40 років їм. Поки чоловік пішов за дровами, прийшли два окупанти, почали знущатися з жінки. Він повернувся і побачив цю картину. Мабуть, намагався захистити свою дружину. Їх ховали в один день. До речі, на церемонії поховання в нас тепер йде п’ять-шість людей. Чотири — це ті, хто несе, і тільки найближчі родичі. Бо цвинтар близько до їхніх укріпрайонів, процесії туди не пускають.
Це справжній домашній арешт
— Чоловік мій навіть по хліб ходив з дитиною на руках. Це така ілюзія, що, може, у дитину не будуть стріляти… Але довгий час ми взагалі нікуди не ходили, село порожнє, всі сидять по хатах, наче під домашнім арештом. Дуже важко було психологічно це витримати: ми навіть у власних домівках взагалі незахищені. Ми у себе вдома не почувалися в безпеці. Бо у будь-який момент могло статися все, що завгодно, і ми нічим не могли себе захистити.
Але їхати звідти було теж небезпечно. На єдиній дорозі постійно розстрілювали автівки з цивільними, які хотіли виїхати. Ми боялися, але настав момент, коли терпіти вже не було сил. Ми знайшли тих, хто за гроші «гарантував» швидкий виїзд. Сумнівна гарантія, але краще, ніж нічого. Це означало, що ми маємо шанс потрапити на вільну територію без черги, в якій більшість тоді могла стояти тижнями. Напевно, проїхали десь п’ять блокпостів. На останньому бачили, як вони стріляють у бік українського блокпоста за нами, вочевидь, щоб спровокувати відповідь. Було дуже страшно, машина трясеться, діти кричать. Це був жах. Слава Богу, що ми виїхали, бо після підриву мосту цей шлях вже був не актуальний. Зараз люди можуть їхати виключно у бік росії.
В селі залишилося все наше господарство — кози, корови, великі алабаї. Тієї весни в нас цуценята народилися, один чоловік приїхав за цуциком, розповів, як вони в перші дні постріляли усіх собак в його селі, щоб не заважали красти та почуватися хазяями. І в нього у вольєрі всіх розстріляли…
Нашим господарством кілька місяців ще опікувався робітник, якого ми колись прихистили у себе. А потім все «розійшлося» по сусідах якось…
— Я досі спілкуюсь з тими, хто залишився там. Вони намагаються жити звичайним життям, але немає життя звичайного. Тому що нічого немає. Медицини немає: Швидка не виїжджає, якщо людина старше 60 років. У нас раніше й амбулаторія своя була, і школа, і дитячий садочок. У школі не залишилося жодної людини, яка б раніше там працювала. Садочок очолила жіночка, яка була прибиральницею у школі. А в школі кілька предметів викладає медсестра.
Дітей не так й багато лишилось. Але ходили по хатах, лякали тим, що дітей заберуть в табір для вивчення російської мови, якщо не віддадуть в школу. Багато сімей моїх знайомих виїхали. Хто в Україні, хто в Європі живе, у росію одна, знаю, виїхала, щоб отримати той житловий сертифікат. Але, кажуть, потім скаржилася, що звідти їх вже не випускають, бо той сертифікат для них, наче іпотека — раз вже взяв, то маєш жити там.
Змушують брати цей сертифікат і їхати в росію й у нас в селі. Якщо хто відмовляється, починають прискіпливо дізнаватися — чи не для розвідки людина залишилася? А якщо взяв, і не їдеш — ще більше незадоволені. Мовляв, руки в ноги, 80-річна бабуся, — і за Урал! Вони хочуть, щоб усі місцеві звідти поїхали, щоб заселити своїх. Щоб не було вороття… Останнім часом будь-яке скупчення людей накривають дронами — хоч то базарчик був, де продукти продавали місцеві, хо місце, де старі в доміно грати збиралися. Вони не хочуть, щоб люди взагалі спілкувалися. Мабуть, бояться…
У селі майже всі вже взяли російські паспорти. Бо інакше не можна вижити, навіть якось вдалося пережити перші місяці жахів. Без паспорта заборонили пересуватися навіть по селу. До абсурду доходило: в одному селі — три блокпости!
Але є люди, які з різних причин не можуть виїхати. У одного мого знайомого фермера мама лежача. Він телефонує мені й каже: «Я оце, нап’юсь і плачу». Там досі багато цього всього не підтримує, але вони мовчать. Розумієте, ніхто не гарантує, що сусід не виявиться колаборантом і не здасть. У нас одна така «бізнесвумен», яка залюбки стала працювати з окупантами, наших розвідників здала, кажуть. Впізнала когось і подзвонила…
Якщо заселяться окупанти, сама здам координати
— Один мій знайомий, тесля на пенсії, не може виїхати, бо ще у 2022 році підстрелив одного з них, коли вони прийшли грабувати. Звісно, його тоді сильно побили, і навіть хотіли публічно розстріляти на площі у місті. Чекати на страту кинули у лікарню, звідти він зміг втекти. Він тиждень йшов полями, потім жінка добра його переховувала. Він не може навіть носа висунути, бо з нього відбитки пальців зняли. Так і живе, наче привид, без документів і права на пересування. Ми йому хотіли коштів передати, щоб міг втекти, але він каже — як?
Сусідка, з якою я підтримую зв’язок, каже, що у порожні будинки зараз активно заселяються військові. В мене якийсь час жили знайомі, а коли вони поїхали, ніхто не жив. Ми дуже багато вклали здоров’я й грошей у будівництво своєї хати. Поставили дві станції сонячних на території, будинок двоповерховий. Але я сказала сусідці, якщо заселяться окупанти, просто здам цю локацію і все. Мені кажу, не шкода, бо хоча б кілька — п’ять чи десять тварюк — якщо вб’ємо, буде добре. То сусідка злякалася, що і їй перепаде, і каже: «Можна я тобі знайду людей, щоб заселити сім’ю?» І за три дні знайшла — зараз живуть люди з міста, котрі залишилися без житла.
Важко їм там зараз: морально і фізично. У нас часто тривога, окей. Я знаю, якщо тривога, треба дітей у безпечне місце сховати. А там стоїш на вулиці, садиш капусту чи пораєшся у теплиці — і ба-а-а-ах, поруч вже щось прилетіло. Добре, якщо не розірвалося і просто стирчить у землі, але щастить не завжди. Повна невідомість, повний хаос та безправ’я.