Свої історії пошуку житла та життя на новому місці Донбас СОС розповіли переселенці з різних населених пунктів України. У когось вийшло знайти одразу та надовго, хтось просто намагається пливти за течією, а комусь навіть довелося звертатися до правоохоронних органів. Далі — пряма мова наших героїнь про те, що допомагало, а що заважало облаштуванню на новому місці.
Будинок задарма. Дах, що тече, але привітні сусіди
Світлана Герги, Волноваха, Донецька область
— Виїжджали ми 28 лютого увечері, під обстрілами. Переночували у колеги чоловіка у Кураховому. Він у сараї наших собак закрив і нагодував, котам дав їсти в машині. Ми в нього і помилися, і поїли, і хоч трохи відпочили. Дуже вдячні Денису Шкрабію та його дружині!
А вже 1 березня приїхали до Костянтинівки, але моя бабуся та тато були не дуже задоволені нашим гостювання — “діти галасливі” тощо. Тож, пожили там 3 тижні, потім кілька днів у мами – на квартирі та дачі, але там немає підвалу, небезпечно. І вже 5 березня виїхали знов, переночували у незнайомих, але дуже гарних людей у селі під Дніпром, наступного дня вже були на Сумщині.
Чому поїхали до села Сумської області? Бо нам не було куди більше їхати. Не було грошей на купівлю чи навіть оренду житла. А в цьому селі у нас далекі родичі чоловіка – дядько із дружиною. Він переселенець 2014 року з Горлівки, народився в цьому селі. Ми пожили в нього тиждень, а потім перебралися в порожній будинок навпроти, який нам подарував двоюрідний чоловіків родич. Ми просто втомилися вже від обстрілів, хотілося тиші та свого кута. Втомилися від дефіциту продуктів, готівки у банкоматах, палива на заправках. Тут є ще будинки, які люди можуть взяти собі назавжди, але мало хто бажає їхати до села. Думають, що сюди теж активна війна дійде.
Як приїхали, прив’язали у дворі три наші собаки, спали вони у сараях. П’ятьох котів запустили до будинку. Усі вони колишні бездомні, наші, з Волновахи. Пізніше чоловік будки зробив. Спочатку ми спали в літній кухні, топили піч, але задувало з усіх щілин. Там стояли три дивани, але всі їх давно з’їли миші. Через місяць із “переселенських” купили новий диван, ліжечко для молодшої дитини чоловік зібрав із двох старих, які дали сусіди. Два дитячі матраци купили. Сусіди дали старі сковорідки, миску, ополоник та нову мультиварку. Ми неймовірно зраділи — бо побутових речей дуже не вистачало. Односельці поділилися також продуктами. Постільну білизну та каструлі, килим, іграшки дав голова сільради — це все зберігалося у дитячому садочку, що закритий вже як рік. Соцзахист Липової Долини та Синівки (найближчі села) також добре допомогли: державну допомогу як ВПО почали отримувати за місяць після прибуття. Родичі чоловіка дали візок, пральну машину, пилотяг, килим, дітям іграшки та взуття. Згодом купили садову тачку, бензокосу, мотокосу, мультиварку, хлібопічку, мікрохвильову піч, помпу у колодязь. Дах будемо наступного року перекрити, бо тече. Вже купили мінімальний набір побутової техніки та інструментів. Але ще нема грошей на новий дах. Зараз ремонтуватимемо машину, перекладатимемо печі в хаті та в літній кухні, копатимемо каналізацію, копатимемо свердловину.
Голова сільради зрадів, що ми з дітьми і назавжди. Надіслав до нас двох місцевих депутатів. Вони привезли нам дерев’яний літній туалет, хотіли навіть нам город скопати! Але треба було ще гілки прибирати, бо хтось до нас дерева поспилював і не прибрав. Сусіди постійно пригощають дітей смаколиками. Город посадили, ягодами та фруктами діляться односельці, ми їм теж завжди допомагаємо.
Але роботи у селі немає, садок закритий, у нас діти двох та п’яти років, тому дуже складно. Восени буде простіше — шитиму і продаватиму свої вироби. А зараз просто викроюю час, щоб плести сітки і шити труси, ковдри, подушки для ЗСУ. Інколи допомагаю іншим переселенцям знайти житло: наприклад, після мого оголошення про порожній будиночок у сусідньому селі, який готові віддати задарма, відгукнулися дві родини. Можливо, їм також тут сподобається і люди знайдуть тут другий дім.
“Маленький бізнес” на переселенцях
Елен Христенко, м. Донецьк-Бахмут
— Ми виїхали 21 березня. Думали про кілька варіантів, куди поїхати — Німеччина, Франція. Але нарешті перемогла Молдова — звідти відізвалися мої друзі, до яких ми й вирушили. Чоловік поки залишався в Бахмуті, а ми сіли на автобус до Краматорська, звідти тоді ще ходили евакуаційні потяги. У Молдові ми гостювали два місяці, до нас доєднався й мій чоловік — він має інвалідність та 65 років, тому зміг перетнути кордон. В Молдові нам сподобалося: українцям допомагають і гуманітаркою, і грошима від міжнародних фондів. Але проблема з житлом — на таку кількість переселенців просто не вистачає приміщень. Ми подовжували термін наших закордонних паспортів, і побачили інформацію про програму переїзду до Литви: Молдова та Литва організовувала безкоштовне переміщення та поселення українців. Було вже незручно так довго обтяжувати друзів, то ми вирушили до Литви.
Три доби ми їхали через всю Європу автобусом. У Литві нас поселили до хостела, в окрему кімнату для людей із тваринами, бо з нами їхав наш старенький чихуахуа. Там ми провели два тижні, але так і не знайшли житло — зняти було дуже дорого. Вирішили повернутися додому — на безкоштовному автобусі ми дісталися України.
Щоб десь зупинитися вже на Батьківщині, я написала оголошення на сторінку у Facebook Прихисток, отримала кілька пропозицій. З однією з власниць ми поговорили телефоном, наче домовилися, і вирішили їхати до Переяслава — там подружжя запропонувало свій будинок, бо працювали у Києві, треба було, щоб хтось наглядав за городом та приміщенням. Власниця одразу нас зареєструвала у своїй дачі, щоб отримати державну допомогу. Нас трохи здивувало, що на цій же адресі вже були зареєстровані люди, але тоді ми про це якось не думали.
Ми трохи були шоковані умовами, де довелося жити, бо будинок до стелі був захаращений різноманітними коробками, старими речами, у дворі розташований склад брухту. Хазяйка періодично залишалася жити з нами, а через три тижні написала нам повідомлення — забирайтесь геть. Причин було названо кілька — від нашого неробства до алергії на собаку, якому було заборонено навіть виходити з зачиненої кімнати. Але все вийшло так, як відбувалося й попередніми шістьма родинами, котрі були зареєстровані, але вже не проживали у будинку. Бо про це нам розповідала сама власниця — мовляв, всі переселенці, що в неї були, такі погані! Ми виїхали зі скандалом, але я сповістила сільраду про наш від’їзд, бо підозрюю, що це такий собі “маленький бізнес” власниці будинку.
За оголошенням ми знайшли квартиру у Борисполі. Платимо оренду, наших “переселенських” вистачає, то, думаю, це найкращий варіант. Я вже працюю, і нарешті почуваюся більш-менш комфортно: ні перед ким не треба звітувати про кожний крок, і мене не ставлять перед вибором — зрадити тварину, яка все життя прожила з нами, або залишитися на вулиці.
Краще у таборі, чим у такого “земляка”
Олена Сіроід, м. Київ
— З Києва на початку повномасштабної агресії РФ зовсім не хотіла їхати. Навіть, коли влучило у сусідній будинок. Маленький син “змусив”. Ну як, змусив? Він підійшов до мене і просто спитав: “Коли нас вб’ють? Це буде дуже боляче?” Все. Після цього погодилася виїхати, куди завгодно. Майже добу їхали до Сквири. Приїхали пізно. У притулок для біженців, який організували у гуртожитку. Пам’ятаю дівчину, що тремтіла та не могла прийти до тями. Вона, а їй 17 років, вивезла своїх малолітніх родичів з Бучі. Була з них самою дорослою. Вона стояла біля дверей та волала: “Тіла та кров! Усюди трупи!”
Потім кілька днів їхали до Львова. Там у мене родичі, зупинилися у них. Але на той час і Львів не був безпечним містом. Постійно завивали сирени. Мій маленький син тулився до мене і вже нічого не питав. Виїхали до Німеччини, бо там проживають знайомі мого чоловіка — колишні донеччани, як і я. Він давно вже у Німеччині живе, ще з 90-х. Симпатичний такий. Дружина мила. Діточки. То могли б довго гостювати в цій родині. Але ось добрий бюргер каже: “Не понимаю я Зеленского. Раз такая ситуация, нужно сдаваться! Столько бы жизней спас! И ведь Россия и не собиралась флаги и вот все остальное менять. Все бы по-старому осталось бы! Только б люди не страдали”.
І подивилась я на того чолов‘ягу. Бо стало цікаво, як він, з такими розумовими здібностями, до рота виделкою влучає? Не в око, чи то в вухо. А таки до рота доносить? Але запитала в нього про інше: “В один прекрасный день в твою квартиру ввалится здоровенный такой бугай. И скажет, что твоя хата, то его исконная территория. Потому что вы брателлы! Он это точно знает. А сам он, бугай, добрый и духовный. У него и справка есть, подписанная лично Пушкиным. Поэтому он тебе жить в квартире разрешает. И даже мебель можно особо не двигать. Только с твоей женой он в интимные отношения будет вступать. Причем не каждый день, а только дважды в неделю. Тебе, опять же, в помощь. И ты, как его братушка, можешь даже сам решить, когда это будет. Так вот, собственно, вопрос: среда-пятница или вторник-четверг?” Нічого не відповів мені колишній донеччанин.
А я звідти з дітьми наступного дня до табору біженців подалась. Бо… ну, сподіваюсь, зрозуміло, чому. Бо огидно. Потім звідти нас волонтери перевезли на хутір. Приблизно 30 людей розмістили у двоповерховому будинку. На сім’ю – кімната. У кімнаті: шафа, стіл, два двоповерхових ліжка. Все. Кухня та туалет загальні. Навкруги поля-поля. Найближчий магазин – 5 км. Інколи записую історії нашого спільного життя і викладаю на своїй сторінці у Фейсбуці. Знаєте, гумор допомагає витримувати всі ці складності. Бо насправді, життя біженця без рідних поруч, але у постійному тісному контакті зі сторонніми людьми навіть у розвинутій Німеччині, — не цукор. Наприклад, така історія трішечки про “підступність”.
Сусідка з другого поверху жаліється: “Ось ми на спільній території розподіляли квадратні метри, посуд, меблі. Все поділили. Сусідам віддали поламаний стілець. Так що вони зробили? Поламаний стілець повернули нам, а замість цього нормальний у нас взяли! Уявляєте? До чого ж люди підступні!” Стою, кліпаю очима. В голові фраза крутиться: “егоїст — це той, хто себе любить більше, ніж мене”.
Розумію, що треба шукати більш принадне житло. Але поки не маю на це сил. Дитину до школи возять автобусом. А я вивчаю німецьку.
Поліція просто закрила очі
Поліна М-ва, м. Бахмут
— Житло шукати я почала в травні. Одразу, як виїхали, жили в селі у бабусі хлопця моєї доньки. Там ставлення місцевих було дуже добрим, неодноразово нам давали гуманітарну допомогу. Зі мною разом переїхали літні батьки: мамі 71, батькові 83, адаптувалися вони після переїзду досить довго.
Переглядала всі оголошення на різних сайтах, в групах у Фейсбуці. Наша головна складність — наявність голден ретривера Джека. По чужих хатах ми не вешталися, переїхали тільки раз: з села, як тільки я знайшла квартиру в Ужгороді. До речі, саме на сайті натрапила на шахрая та втратила кошти, бо він надав фото паспорта, посвідчення військового, це трохи притупило уважність. Потім домовились про зустріч, але вона не відбулась: чоловік перестав відповідати на дзвінки. Написала заяву в поліцію, але результат на жаль нульовий: вони навіть не взяли фото паспорта, посвідчення та номеру банківської карти.
Було скрутно з грошима: виплати для ВПО я отримала тільки в липні після неодноразового звернення на Гарячі лінії. Але, щоб більше не потрапити в таку халепу, довелося звернутися до ріелтора. Бо просто втомилася чути відмову. На питання, чи можна з собакою, відповідь — ні, без пояснень.
Умови квартири, яку нам підібрали, більш, ніж скромні. Але дякуємо, що взяли з собакою. Двокімнатна квартира “хрущовки”, з сучасного диван, газовий котел та старенька пральна машина. У нас договір до жовтня, маємо намір продовжувати. Повертатися додому нам ще рано. Особливо, у зиму: в місті немає газу, води, не буде опалення. Вважаю, що у теперішній ситуації з житлом в Ужгороді, нам пощастило: у людей можуть бути різні причини не робити в квартирах для оренди евроремонтів, бо на кожній товар знайдеться покупець. Зараз мене більш обурює відношення поліції до своїх обов’язків.