З 1 лютого 2024 року будуть скасовані державні виплати внутрішньо переміщеним особам певних категорій. Це доволі широкий перелік осіб, які почали отримувати виплати як до повномасштабного вторгнення, так і з початком нового етапу війни росії проти України.
Донбас SOS послідовно відстоює права переселенців, тому ми наполягаємо на подовження виплат пільговим категоріям переселенців зокрема особам з інвалідністю, дітям, пенсіонерам з мінімальною пенсією.
Публікуємо кілька історій, які люди розповіли нашим операторам на Гарячій лінії. І наполягаємо: без державної допомоги переселенцям найбільш вразливих категорій буде дуже складно!
Старий будинок у селі потребує ремонту
Родина пані Світлани виїхала з села Кринки Луганської області ще у 2015 році. Обстріли населеного пункту були настільки потужними, що евакуюватися Світлані, її чоловіку та 9-річному сину запропонували військові. Вони ж й допомогли покинути небезпечну територію. З того моменту родина не була на малій Батьківщині.
Евакуювались вони на Чернігівщину. Там знайомі підібрали хату, де Світлана з родиною жили разом з літньою власницею. Після її смерті довелося покинути будинок — рідні власниці його продали. Знайшлася інша хата, але потім відбулося те саме: після смерті старої жінки, приїхали її сини зі столиці та продали хату. Купити собі це житло родина не могла, бо ні в кого з них не було стабільного доходу.
“В цьому селищі майже немає роботи. Чоловік має вади зору і знайти собі щось так і не зміг. Я ставала на облік у Центр зайнятості, вони спрямовували на сезонні роботи — збирати картоплю. Працювала на цегельному заводі, поки він не закрився. Жінці передпенсійного віку знайти роботу дуже складно навіть у місті, не кажу вже про село”, — зізнається Світлана.
Зараз син подружжя вчиться на тракториста, а вони живуть у старому будинку, куди їх пустили безкоштовно. Але платити доводиться за світло, скраплений газ та дрова для опалення. А ще — робити постійний ремонт, бо будинок, у якому не жили багато років, просто розсипається. Якщо не намагатися хоч якось підтримувати його у жилому стані, жити там буде неможливо. А повертатися родині нема куди — внаслідок активних атак з повітря у селі Кринки майже не залишилося цілих будівель.
“А ще чоловік потребує постійного лікування, очні краплі, які допомагають йому підтримувати залишок зору, дуже дорогі. Синова стипендія не покриває навіть поїздки додому та харчування. Тому виплати для ВПО просто життєво необхідні нашій родині. Скасування їх, особливо у зимовий період, просто нас вб’є”, — каже переселенка.
Не дай Боже захворіти
Пані Віра разом з 18-річною донькою, яка має статус людини з інвалідністю з дитинства, виїхали з міста, якого вже немає. Їхній затишний будинок, який вони покидали “на два тижні”, щоб перечекати постійні обстріли, знищений — на згадку про нього у родини залишилися хіба що кіт та кицька, який вони взяли з собою в евакуацію. У Дніпрі їх безкоштовно прихистили знайомі, що виїхали за кордон. Але наскільки довго вони можуть жити саме на таких умовах — невідомо. При тому, комунальні платежі вони сплачують самостійно.
“Донька дистанційно навчається, щоб отримати фах художника-оформлювача. Їй подобається вчитися, бо вона дуже творча людина: вона співає, пише вірші та музику. Я у цьому році оформила пенсію, але навіть разом з доньчиною виплатою, стипендією та моєю пенсією ми маємо менше, ніж 8 тисяч доходу на двох. Це просто мінімум на продукти та лікування, яке моя дитина має отримувати завжди, — розповідає пані Віра. — Тому допомога від держави для переселенців нам дуже доречна. Це давало можливість хоча б балансувати на межі — морально й матеріально”.
Через певні особливості фізичного розвитку, доньці пані Віри потрібен специфічний одяг, який не можна просто придбати у магазині чи отримати від когось у подарунок. Кожна річ має перероблятися під дівчину окремо — це теж потребує неабияких коштів. Її звичний гардероб теж залишився в місті, якого немає. Як і бібліотека сучасних українських авторів та класичної літератури — це спільне захоплення у родині. За два роки евакуації вони змогли дозволити купити собі кілька книжок, які були найулюбленішими в їхній колекції. А ще намагалися не відгороджуватися від світу та не впадати в депресію. Пані Віра цінує прагнення доньки до спілкування та цікавість культурними подіями: при будь-якій можливості вони ходять на художні виставки, читацькі події, в театри. Це надихає дівчину на власну творчість.
“Якщо нам скасують допомогу, не буде ні виставок, театрів, ні цирку, хоча ми завжди беремо найдешевші квитки… Та й книжок… Я це розумію, — з сумом каже пані Віра. — Майже все піде на їжу та оплату комуналки (особливо зараз, в опалювальний сезон). А ще — не дай Боже захворіти мені чи доньці…”
Без допомоги — шлях в окупацію
Пан Микола евакуювався з-під Маріуполя разом з дружиною під Полтавою. Але через кілька місяців жінка померла, бо її серце не витримало родинної трагедії: у перші дні повномасштабного вторгнення у найбільш обстрілюваному районі міста їхній єдиний син зник безвісті. Його дружина з онуками згодом змогла виїхати до Європи, а сина так і не знайшли.
На Полтавщині родину прихистили далекі родичі дружини, але після її смерті пан Микола був змушений шукати житло самостійно. Зараз він орендує однокімнатну квартиру, оплата “з’їдає” дві третини усіх його доходів — пенсії з інвалідності та виплат ВПО.
“Кажуть, можна на пів року скористатися тимчасовим соціальним житлом, що пропонує держава. Але через стан мого здоров’я я не зможу проживати в спільній кімнаті, наприклад, у гуртожитку чи хостелі, з іншими людьми — бо потребую спеціальних умов, — каже пан Микола. — Тому, як можу, намагаюся зберегти окреме житло. У випадку припинення виплат для переселенців постане питання — що робити. І, на жаль, в мене не буде виходу — я буду змушений повертатися додому. Наш будинок відносно цілий, хоч і знаходиться під окупацією”.
Пан Микола зізнається, що цей шлях його дуже лякає, бо їхати доведеться через кілька країн. Він думав про те, щоб поїхати до Європи та залишитися десь поруч з онуками, але не хоче обтяжувати невістку, яка тепер сама виховує малюків. А ще — він хотів би залишитися в Україні, бо подав заяву на розшук сина, сподіваючись на те, що колись він дізнається про його долю.
Безпосереднє спілкування з нашими бенефіціарами допомагає нам прослідкувати тенденції та звертати увагу державних органів на критичні ситуації, в яких неможливо залишити людей без підтримки та допомоги.
Якщо ви хочете розповісти свою історію або потребуєте консультацій, звертайтесь на Гарячу лінію Донбас SOS 0800309110 (дзвінки безкоштовні), або пишіть в viber, telegram, whatsapp за номером 0935006918.