22 серпня 2023 року Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроєкт №9591 щодо визнання результатів навчання осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України. До нашої організації неодноразово зверталися громадяни з окупованих територій, які мали намір підтвердити свої кваліфікації, щоб працювати надалі в Україні. Такого права і можливостей вони не мали. Такі права та можливості може дати їм вищеназваний законопроект у разі його ухвалення.
Ольга Антоненко – вчитель вищої категорії, вчитель-методист. Народилася, виросла в Донецьку. Освіту отримала у Донецькому державному університеті на фізичному факультеті, після закінчення пішла працювати в школу – викладала фізику. На 2014 рік працювала заступницею директора з навчально-виховної роботи. У серпні 2014 року виїхала з Донецька, бо принципово не підтримувала ідеї “руського міру” і не бачила себе, яка б навчала школярів любити “іншу Батьківщину”. Вже дев’ять років працює в школі Дарницького району міста Київ, заочно здобула юридичну освіту.
Освітянка розповіла Донбас СОС про те, чому вважає доцільним запровадження підтвердження кваліфікації для тих, хто здобув освіту в окупації.
Чому, на ваш погляд, підтвердження кваліфікацій може бути економічно та соціально доцільним після деокупації територій, які давно захоплені росією?
— Я вважаю, що багато наших проблем через незнання своїх прав та обов’язків. Основний закон каже, що ми всі рівні у своїх правах, де б ми не проживали. Не може бути ніяких обмежень – чи проживаю я у місті Києві, чи у Донецьку. Ми вважаємо, що Донецьк – це Україна, Луганськ – це Україна, Крим – це Україна. Я за те, щоб допомогти тим людям, які залишилися на окупованій території, простягнути руку допомоги тим, хто опинився у заручниках.
Якщо люди, що там мешкають, офіційно не відмовились від громадянства, то держава повинна зробити все, щоб цих людей підтримати. Зараз, як ніколи, важливо, щоб вони відчули – ми з вами всі ці роки, ми про вас не забули, ви наші. Бо багато людей, які чекають на повернення української влади на окуповані території, не змогли виїхати в силу різних обставин.
Я вірю, що ці території будуть звільнені. Вірю настільки, що я купила квиток на перший потяг” А коли ми звільнимо ті території, там починається кадровий голод. Це буде – 100%. Частина людей, яка категорично не приймає Україну, поїде. І точно не вистачатиме фахівців, які мають відбудовувати та працювати у регіоні. Для того, щоб залишились фахівці, їм треба дати можливість отримати офіційні документи — законні, українські. Якщо, наприклад, лікар для себе приймає рішення залишатися з Україною, не виїжджає після деокупації, успішно складає атестаційний іспит, підтверджує свої знання, чому він не може отримати документ та лікувати людей? Чому ж ми маємо відштовхувати від себе цих людей?
Для відновлення регіону і країни потрібно багато коштів, тому, думаю, не варто витрачати їх на повторне навчання людей, які вже отримали певні знання, навіть якщо йшлося про освіту в окупації. Бо це велике навантаження на бюджет — цикл навчання, стипендія, гуртожитки. Інженер, який склав іспит, може долучатися до відбудовування, а не проходити ще раз те, що він вже знає…
Які ви бачите ризики цього процесу? Як людей в контекст процесів, що відбуваються в країні, знаючи, як потужно на тих територіях працює пропаганда?
— З точки зору закону, я ризиків не бачу: якщо людина виїхала, то вона обрала Україну. І її треба підтримати. Думаю, деякі нюанси можна вирішувати вже на етапі влаштування на роботу, де треба допомогти адаптуватися до реалій. Але, звісно, держава повинна максимально допомогти такій молоді — запропонувати курси української мови та історії, наприклад. Бо ті, хто зараз закінчує вищі навчальні заклади, в школі українську вже майже не вчили. А вже після цього — загальний іспит з мови та знання історії. Або ще додати практичні курси з конкретними прикладами фейків, якими “годують” в окупації — щоб людина на власні очі побачила хибність пропаганди та стереотипи, які їм нав’язували під час навчання в окупації. Думаю, варто більш позитивно дивитися на цей процес: не вважати усіх, хто навчався в окупації, ідейними сепаратистами, а вірити, що люди хочуть бути в Україні.
Чи є доцільним запровадження цих іспитів не після деокупації, а зараз — для тих, хто виїжджає з окупації на вільні території й хоче працювати за фахом, який отримав там?
— Мені здається, що треба максимально витягати молодь звідти вже зараз, всіма засобами.
Треба витягати, не чекаючи, коли ми звільнимо цій території. Ми ж не знаємо, коли це закінчиться, тому втрачати ціле покоління точно не варто. Треба робити все можливе і цей шанс підтвердження фаху на рівні бакалавра — правильний крок. Можливо, вони підтвердять свої дипломи, і будуть вступати на магістратуру вже в українських вишах. Або підуть працювати. Чи навіть поїдуть до інших країн — це все одно краще, ніж молодь залишатиметься в окупації чи виїздитиме до росії, де їх накачуватимуть пропагандою та ненавистю до України. Вони отримають можливість побачити інший світ, потраплять до іншого оточення, відчують інший рівень життя.
І знов, економічні важелі – без підтвердження кваліфікації люди 100% працюватимуть без офіційного оформлення. А це – недорахування податків у бюджет, Пенсійний фонд тощо.
Які професії, на ваш погляд, не можуть бути в списках для підтвердження, а мають наново отримуватися в українських вишах?
— Спеціальності правознавства, спеціальності, де основа – це історія і знання законів. Однозначно – військові та інші мілітарні спеціальності. Зрозуміло, що російська філологія. Думаю, йдеться більше про спеціальності гуманітарної сфери – питання, яку географію може викладати вчителька, яку готували на окупованій території за російськими стандартами? От і побачимо на іспиті. Саме для цього для тих, хто хоче викладати, будуть детальні поглиблені іспити за фахом та загальні – історії та мови. Але якщо людина налаштована просувати якісь “свої погляди”, нехай з конкретною особою розбираються правоохоронні органи.
Як вважаєте, чи достатньо робить Україна для того, щоб молодь в окупації не отримувала “освіту” там, а їхала вступати на вільні території?
— Вважаю, що Міністерство освіти робило багато для того, щоб підтримати людей, які там залишилися: і впровадження дистанційної освіти, й освітні центри. Але скільки б вони не робили, цього буде недостатньо. Можливо, в цьому питанні ще недостатньої інформації, бо молодь в окупації повинна мати змогу отримувати її всіма можливими способами — радіо, телебачення, соцмережі, хоч листівки розкидувати там. Росія залучила всю свою пропагандистську машину на повну, а ми якось… У нас немає агресивного просування інформації. Саме – агресивного, щоб вона таким напором доходила, куди треба. І діти не витрачали час на навчання в окупації, а їхали вступати до вільної України.
Чи є об’єктивні причини, які заважають це робити зараз?
— Зараз навіть виїхати звідти складніше. Але мені здається, треба й зараз намагатися доносити інформацію про можливості не тільки вступати на вільній території, а й підтверджувати фахові компетенції для молоді. Бо діти вступають у навчальні заклади ще несамостійними — батьки вирішують все за них, вони не мають фінансової спроможності, 17-річні підлітки рідко готові ризикнути поїхати “в нікуди”. А молоді люди 20-25 років вже можуть самостійно прийняти таке рішення та свідомо керувати своїм життям. І якщо хтось з них дуже захоче виїхати, він завжди вийде звідти. Важливо, щоб людина знала про таку можливість.
На ваш погляд, подібний підхід нівелює певну стигматизацію, яка існує щодо мешканців, які опинилися в окупації? Які ще кроки ви б бачили доцільними?
— Це рішення про людяність. Вони наші громадяни, і ми маємо максимально їм допомогти. Але є ще один нюанс, над яким ми маємо працювати – суспільство тут не повністю готове до такого рішення. І вистачає доводів проти, насправді. До мене, наприклад, телефонують знайомі, теж переселенці з Донеччини, і обурюються Україна що, починає визнавати дипломи навчальних закладів, які працюють в окупації? Це ж зрада! А я кажу – стоп, які дипломи? Уважно, прочитай — це атестація, яка дозволяє підтвердити кваліфікаційний рівень.
Люди для того, щоб зберегти своє життя, щоб не потрапити на підвал та елементарно вижити, мають підлаштовуватися до реалій, поки вони не зміняться. Вони беруть фейкові паспорти, але не віддають свої – українські. Нам потрібно більше про це публічного говорити – люди не поінформовані про сутність закону, тому можуть виникнути такі суперечки, як в мене виникли з моїми знайомими. Постійно треба пояснювати, що це не визнання якихось фейкових дипломів, а просто можливість людям скласти іспити з усіх своїх навичок і знань, які вони отримали.