“…Есть ли смысл судиться с государством? Смысл отстаивать собственные интересы и права? Несомненно, есть! Мы хотим жить в правовом государстве, и долг каждого активного гражданина – своими действиями формировать новую правовую ментальность общества…” — это цитата из нашей статьи сентября 2016 года, в которой мы сообщали, что наша организация обратилась в суд, чтобы признать Постановление №365 таким, что не соответствует законам и Конституции. Мы тогда заявляли и сейчас продолжаем на этом настаивать, что Постановление №365 было принято при полном игнорировании законов.
Постановлением №365 Кабинет министров Украины утвердил новый порядок назначения и контроля за проведением социальных выплат внутренне перемещенным лицам. Постановлением устанавливается, что структурные подразделения по вопросам социальной защиты населения осуществляют проверки места проживания переселенцев и составляют акт обследования материально-бытовых условий семьи переселенцев. Только после такой проверки комиссии по вопросам назначения социальных выплат когут принимать решения о выплате переселенцам пенсии, соцвыплаты, субсидии и льгот. А могут и отказать – в случае если переселенца нет дома.
Сегодня 27 декабря 2017 года…
Больше года, три замены судей, судебные заседания, пояснения, ходатайства и …
14.12.2017 года мы увидели реальную правовую ситуацию в нашей стране — у нас есть шанс. Мы выиграли первую инстанцию, это, конечно, еще не окончание процесса (будет апелляция), но мы на правильном пути, и спасибо тем, кто помогает нам отстаивать верховенство права в суде — команде Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека, а также всем нашим партнерам, которые содействуют реализации прав и свобод человека и гражданина в Украине и не раз заявлял о дискриминационности и незаконности Постановления №365.
Ознакомиться с решением суда можно по ссылке
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
14 грудня 2017 року, № 826/13784/16
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі:
головуючого Бояринцевої М.А., суддів: Аверкової В.В., Шевченко Н.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1
до Кабінету Міністрів
України
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
1) Міністерство юстиції України
2) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
3) Міністерство соціальної політики України
про визнання протиправною та скасування постанови,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулася з позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерство юстиції України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство соціальної політики України про визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».
Позивач — ОСОБА_1 — вважає вказану постанову протиправною та просить її скасувати з таких підстав.
Позивач з 26.10.12 р. є пенсіонером за віком (пенсійне посвідчення НОМЕР_1).
До липня 2014 р. позивач перебувала на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України Артемівського району міста Луганськ.
29.10.14 р. позивач змінила місце проживання на АДРЕСА_1, а пізніше у квітні 2016 р. переїхала до м. Києва та взята на облік як внутрішньо переміщена особа згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
До серпня 2016 р. органи Пенсійного фонду України нараховували пенсійне забезпечення позивачу в загальному порядку, передбаченому Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до вказаного Закону, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.05 р. №22-1.
Оскаржуваною постановою №365 затверджено нові, не передбачені вказаними законами України умови реалізації позивачем як громадянином України права на пенсійне забезпечення, що пов’язані з наявністю у особи статусу внутрішньо переміщеної особи.
Відповідно, оскаржуваною постановою №365 встановлюється нерівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та визначає обмеження щодо пенсійного забезпечення в залежності від території проживання.
Позивач посилається на неможливість запровадження підстав для відмови особі у призначенні пенсії без врегулювання цього питання на рівні Закону України, зокрема, такі підстави визначені ст. 49 Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», і прийняття Кабінетом Міністрів України постанови з вказаного питання є виходом за межі його компетенції, визначеної Конституцією України, Законом України «Про Кабінет Міністрів України».
Позивач вважає, що в даному випадку має місце дискримінація певної категорії громадян — отримувачів соціальних виплат — за ознакою наявності статусу внутрішньо переміщеної особи та місця проживання, що є порушенням Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».
На порушення вимог вказаного Закону не проведено антидискримінаційну експертизу проекту оскаржуваної постанови №365.
Також проект постанови №365 не був предметом громадського обговорення на порушення вимог постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.10 р. №996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики».
Відповідач — Кабінет Міністрів України — проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.
Відповідач зазначає, що оскаржувана постанова №365 прийнята у межах та на виконання повноважень Кабінету Міністрів України, в порядку ст. 116 Конституції України, ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
В даному випадку прийняття оскаржуваної постанови №365 не потребувало проведення антидискримінаційної експертизи, оскільки згідно ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме, зокрема, спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом.
Третя особа — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — надала суду пояснення, згідно яких підтримала позовні вимоги.
Зокрема, третя особа зазначає, що встановлення додаткових вимог для внутрішньо переміщених осіб, в тому числі, пенсіонерів, при отриманні соціальних виплат у порівнянні з іншими пенсіонерами, вказує на наявність нерівного поводження.
Згідно ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення.
Конституція України (ст. 24), Загальна декларація прав людини (ст.ст. 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 2), Конвенція про захист прав і основоположних свобод (ст. 14, ст. 1 Протоколу №12) закріплюють принцип рівності осіб і визначають, що права особи, в тому числі, і право на соціальний захист, має здійснюватись без дискримінації за будь-якою ознакою.
Законодавством України чітко визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами, як і інші громадяни України (ст. 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).
Крім того, згідно ч. 3 ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, в тому числі, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; цей Закон регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Оскаржуваною постановою №365 врегульовано питання, що визначаються виключно законами України.
Також третя особа посилається на те, що затвердженими Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат та Порядком здійснення контролю запроваджено окремий механізм припинення пенсійних виплат пенсіонерам з числа внутрішньо переміщених осіб, що порушує вказані вище положення законодавства.
Третя особа — Міністерство соціальної політики України — проти задоволення позовних вимог заперечила з таких підстав.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.14 р. №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.14 р. № 509.
Водночас, проведені перевірки свідчать про численні випадки непідтвердження даних, задекларованих під час взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, про фактичне їх місце проживання.
Проект оскаржуваної постанови №365 розроблено з метою удосконалення системи призначення та забезпечення дієвого контролю в системі здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Проект оскаржуваної постанови №365 було погоджено Міністерством фінансів України із зауваженнями та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України без зауважень; Міністерством юстиції України із зауваженнями щодо невідповідності вимогам нормопроектувальної техніки; проект відповідає Конвенції про захист прав і основоположних свобод та практиці ЄСПЛ згідно висновку Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
08.06.16 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування.
Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат згідно п. 1 визначає механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Згідно п. 7 вказаного Порядку для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи.
Вказаний Порядок передбачає право структурного підрозділу з питань соціального захисту населення за результатами проведення перевірки акту обстеження матеріально-побутових умов сім’ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках — їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення (п. 8), а також передбачає право Комісії, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати (п. 13).
Порядок здійснення контролю згідно п. 1 визначає механізм здійснення контролю за проведенням виплати внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Повноваженнями здійснювати відповідний контроль наділені структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад шляхом відвідування не рідше ніж один раз на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї за формою, встановленою Мінсоцполітики (п. 2).
Вказаний Порядок передбачає підстави для проведення додаткової перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім’ї (п. 4), підстави для припинення соціальних виплат (п. 12), тощо.
Постановами Кабінету Міністрів України від 14.12.16 р. №964 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» та від 13.09.17 р. №689 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» до оскаржуваної постанови №365 внесено зміни.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з наступного.
Згідно ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
В даному випадку ОСОБА_1 є з 26.10.12 р. пенсіонером за віком згідно пенсійного посвідчення НОМЕР_1, до липня 2014 р. перебувала на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України Артемівського району міста Луганськ; починаючи з квітня 2016 р. переїхала до м. Києва та її взято на облік як внутрішньо переміщену особу згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Тобто, нарахування і виплата пенсії позивачу здійснюється з врахуванням оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України №365 від 08.06.16 р. «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», і її прав та інтересів безпосередньо стосується вказаний нормативно-правовий акт.
Щодо відповідності оскаржуваної постанови актам вищої юридичної сили суд зазначає наступне.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Законодавством чітко визначено компетенцію органів державної влади з питання регулювання вказаних відносин, перш за все, Верховної ради України та Кабінету Міністрів України.
Так, згідно ст.ст. 85, 92 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить: 3) прийняття законів.
Виключно законами України визначаються: 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки.
Згідно ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України: 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до основних завдань Кабінету Міністрів України належать: 2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; 3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Згідно ст. 3 Закону діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 4 Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно ст. 19 Закону діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв’язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Згідно ст. 20 Закону Кабінет Міністрів України: 2) у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій: забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій.
Згідно ст. 49 Закону Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов’язкові для виконання акти — постанови і розпорядження.
Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Акти Кабінету Міністрів України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Таким чином, згідно положень Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення прямо віднесені до сфери саме законодавчого регулювання, натомість до компетенції Кабінету Міністрів України вказані питання не віднесені.
Крім того, на законодавчому рівні визначено питання компетенції органів державної влади у цій сфері, а саме.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно ст. 5 закону цей Закон регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.
Згідно ст. 11 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до відання Кабінету Міністрів України належать питання, пов’язані з реалізацією і додержанням гарантій, передбачених цим Законом.
Таким чином, порядок і підстави призначення (відновлення) соціальних виплат всім пенсіонерам або їх певним категоріям має бути передбачений безпосередньо в Законі, і не може запроваджуватися підзаконними нормативно-правовими актами.
Зокрема, згідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно ч. 2 ст. 49 Закону поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з’ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
У випадку визначення будь-яких інших підстав для припинення пенсій це має регулюватися виключно на законодавчому рівні.
Згідно ст. 27 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції Україниналежить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України.
Відповідно, у випадку необхідності запровадження до законодавства додаткових підстав та процедур, пов’язаних з призначенням, зупиненням та відновленням пенсій Кабінет Міністрів України має скористатися правом законодавчої ініціативи, тоді як врегулювання вказаного питання на рівні підзаконного нормативно-правового акту є виходом за межі компетенції вказаного суб’єкта владних повноважень.
Суд також звертає увагу на ту обставину, що в преамбулі оскаржуваної постанови не міститься посилання на жоден акт вищої юридичної сили, на підставі якого Кабінет Міністрів України реалізував свої повноваження, приймаючи вказану постанову.
Щодо дотримання вимог Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» суд зазначає наступне.
Згідно ст. 1 наведеного Закону 2) дискримінація — ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Згідно ст. 2 Закону законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повагу до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Згідно ст. 4 Закону дія цього Закону поширюється на відносини між юридичними особами публічного та приватного права, місцезнаходження яких зареєстровано на території України, а також фізичними особами, які перебувають на території України. Дія цього Закону поширюється на такі сфери суспільних відносин як-то: соціальний захист.
Згідно ст. 6 Закону відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.
Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Згідно ст. 8 Закону розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов’язковим урахуванням принципу недискримінації.
З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів.
Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов’язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.
Обов’язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідач посилається на відсутність підстав для проведення антидискримінаційної експертизи в даному випадку з посиланням на ч. 3 ст. 6 Закону.
Проте, суд не може погодитися з вказаним висновком виходячи з наступного.
Запровадження процедур, передбачених оскаржуваною постановою Кабінету Міністрів України, очевидно створює перешкоди для реалізації права на отримання пенсій та інших видів соціальних виплат певній категорії їх отримувачів, які підпадають під визначення «внутрішньо переміщені особи», тому щодо вказаної постанови мала бути проведена антидискримінаційна експертиза згідно постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.13 р. №61 «Питання проведення антидискримінаційної експертизи та громадської антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів», якою затверджено Порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів.
Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.
В даному випадку з врахуванням вищевикладеного у суду наявні підстави для висновку про порушення відповідачем як суб’єктом владних повноважень вказаних принципів, оскільки оскаржуваний нормативно-правовий акт прийнято поза межами повноважень відповідача та без дотримання всіх передбачених законодавством процедур, що мали передувати його прийняттю.
Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову повністю. Враховуючи, що ухвалою суду від 12.09.2016 року позивача звільнено від сплати судового збору, останній стягненню з відповідача не підлягає.
На підставі вищевикладеного, ст. 160-163, 171, 186 КАС України, суд, —
ПОСТАНОВИВ:
- Позовні вимоги задовольнити.
- Визнати протиправною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України №365 від 08.06.2016 року «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий М.А. Бояринцева
Судді В.В. Аверкова
Н.М. Шевченко