На Гарячу лінію «Донбас СОС» через один з месенджерів звернулася родина 18-річної Олени (ім’я змінено), бо потребувала допомоги в оформленні документів для вступу дівчини в вищий навчальний заклад. Складність ситуації була у тому, що сім’я знаходилася на тимчасово окупованій території. Чи вийшло Олені стати студенткою і які перепони доводилося долати — читайте у нашому матеріалі.
Непереборні обставини
Олена народилася і виросла у місті на Донеччині, яке ще з 2014 року опинилося в окупації. Момент, коли все навколо почало стрімко змінюватися, дівчина не пам’ятає — їй було всього вісім років, і дитячий розум ще не міг осягнути того, що відбувалося. На диво, майже усі однокласники Олени залишилися в місті, хоча другий клас в паралелі ледь не зачинили — там родини з дітьми поїхали, хто куди.
«Коли я довчилася до середньої школи, де викладали, наприклад, історію, там вже не було історії України. Ми вивчали російську історію та «історію республіки». Але, якщо чесно, я не дуже сильна в цій науці, щоб могла сказати — це на мене вплинуло чи якось закарбувалося у пам’яті. Щось треба було відповідати на уроках — я відповідала, за підручником. Якось так», — не дуже охоче розповідає про свої шкільні роки Олена.
Її мама пояснює, чому родина була змушена залишатися в окупації довгі 10 років: старенька бабуся Оленки мала важку хворобу, тому потребувала спеціального піклування. Кинути її без підтримки вони не змогли, а вивозити лежачу жінку в нікуди теж не мало сенсу. Але ці роки далися нелегко усім членам сім’ї…
«Ми так довго жили в окупації. Звісно, це вплинуло на всіх нас, — каже жінка. — Скажемо так, ми відчували гостре обмеження свободи для себе. Може, для тих, хто там чекав росію, це й не суттєво. Але нам було дуже важко».
Так, зізнається жінка, вони взяли російські паспорти — це був такий собі аусвайс, щоб проїхати без перешкод. Або щоб приїхати, якщо трапиться щось з рідними.
«Без цього це буде проблематично, якщо не неможливо: через те Шереметьєве майже нікого не випускають з українськими паспортами, ставлять заборону на в’їзд на 25 років, — каже жінка. — Олені брали той паспорт, щоб нормально виїхати, хоча у 2021 році спеціально їздили на вільну Донеччину, щоб оформити їй український паспорт. Тож, виїжджали з Росії по російських документах, а заїжджали в Європу вже по українських».
Серйозна підготовка
В родині розуміли, що все одно треба виїжджати з окупації. Тому планували, що донька обов’язково після закінчення школи буде вступати на території України. І три останніх роки вона навчалася одразу у двох закладах — ходила в школу у своєму місті та вчилася дистанційно у навчальному закладі Слов’янська. Саме там вона опановувала українську мову, читала літературу та вивчала історії власної країни.
«Ми давно вирішили, що дитина буде вчиться на цій території поступати. Тож, не збиралися ні вступати вдома, ні до Росії їхати», — каже мама Олени. — Але майже нікому не казали про свій вибір. Бо були ті, хто здивувався б, хтось би навіть засуджував, а деякі, може, й не тільки».
Спочатку сім’я вірила, що все закінчиться раніше, але окупація розтягнулася на роки. Олені трохи пояснювали ситуацію, згідно з віком, але, вона дорослішала і вже сама розуміла, що до чого.
«Звісно, попереджали і її, що не все треба казати стороннім людям. Радили, як поводитися в школі. Бо казати в нас щось «таке» було дуже небезпечно, — згадує жінка. — Тож, краще мовчати, якщо хочеш жити. Наші діти змалечку привчалися, що є якась правда, яку казати не треба. По-іншому ніяк».
Але мама вважає, що саме для її доньки кардинальна зміна середовища не має викликати стрес. Вона впевнена, що забрала доньку з території неволі та брехні вчасно — молодь швидше адаптується, тим більше до кращого.
Три доби дороги
Щоб потрапити на територію України, Олена та мама їхали через Москву. Потім — Естонія, Латвія, Литва, Польща, де вони перетнули кордон і потрапили до Львова, а звідти поїхали на Чернівці. Саме там Олена стала студенткою, обравши фах перекладача з англійською та інших іноземних мов. Навчається вона на денній формі та коштом бюджету. Шлях до нового життя тривав три з половиною доби.
«Раніше не було сенсу їхати, ми чекали, поки донька закінчить школу, потім — поки вступить. За новими правилами вона мала право вступати за співбесідою онлайн, — каже мама теперішньої студентки — Чоловік залишився там, а ми тепер тут вдвох. Сподіваємося, може закінчиться війна, і ми будемо їздити «в гості» додому коротшими шляхами — просто по території України. Ми так про це мріємо…»
Університет, який виглядає як замок з фантастичної казки, обирали за відгуками в інтернеті. Та й те, що регіон є одним з найбезпечніших, зіграло свою роль. Обидві жінки кажуть, що мали побоювання та страх — опинитися в протилежній частині України. Але в Чернівцях їм дуже сподобалося.
«Я до цього ніколи не була в Чернівцях. У місті подобається архітектура — ніколи такого не бачила! — каже Олена. — А ще сам університет дуже вразив. Ми вже займаємося в резиденції, так тут називаються корпуси».
Мама Олени мріє, щоб донька знайшла себе тут, на вільній території, серед вільних людей. Каже, що шкодує за втраченими роками, які сама була змушена провести в атмосфері залякування та пропаганди. І тому не бажала б, щоб її донька розпочала своє доросле життя в тих умовах обмеження, а мріяла, щоб у доньки було майбутнє.
«Ми дуже вдячні «Донбас СОС», яка в потрібний момент підказала, що робити. Без вас ми, ймовірно, й не розв’язали ті проблеми, які несподівано з’явилися під час вступної кампанії. Бо робити це здалеку, з окупації, було неймовірно складно», — каже мама Олени.
————
Віолета Артемчук, директорка «Донбас СОС»:
— Вступниця вперше звернулася до нас в липні 2024 року. Її питання стосувалися можливості реєстрації на вступ. Питання було чисто технічним. Вже при першому зверненні ми помітили, що такі питання могли б покриватися і не викликати ускладнень при належному інформуванні освітніх центрів про порядок та умови вступу.
Наше листування з Оленою було тривалим. Інформація про реєстрацію, інформація про терміни подачі заяв, хвилювання що вона не вступить на бюджетну форму навчання. Все це викликало ще більше бажання допомогти.
При листуванні ми помітили надзвичайну наполегливість Олени у її шляху до мети, і, звичайно, готові були робити і робили все, щоб вона таки стала студенткою омріяного університету.