Не у своїй тарілці. Що дивує переселенців у нових громадах

Етап вимушеної міграції всередині країни триває вже десять років. З початком повномасштабного вторгнення потік внутрішньо переміщених осіб суттєво збільшився — сотні тисяч людей переїхали до нових громад і проходять непростий процес інтеграції та адаптації. Ми запитали у мешканців Донеччини, які тепер оселилися в різних регіонах України, які відмінності їх здивували на новому місці і чи вдалося пристосуватися до умов, традицій чи навіть їжі протягом цих років.

На свята у садочку — одні ВПО

Вікторія Дружина виїхала з Бахмута на Львівщину у 2022 році з донькою: чоловік став до лав ЗСУ, щоб захищати рідний край від окупантів. Нещодавно в родині народилася друга донька, а сім’ї дали невеличку квартиру у будинку, який відремонтували спеціально для переселенців. 

Вікторія поділилася, що довго не могла звикнути до того, що сонце тут сходить майже на годину пізніше. Вранці ринок, магазини й більшість закладів працюють тільки з 9-10 години. А ввечері, відповідно, до 22 години діти ще граються на майданчику.

«Ще було дивно, що у релігійні свята діти можуть не відвідувати школу і дитячий садочок. Було таке, що на якесь свято в групі було лише 3 дитини — всі ВПО», — згадує жінка. 

Також було дивно, що майже усі місцеві завжди вітаються «Слава Ісусу Христу!». А відповідати треба — «Слава на віки Богу!». Але якщо замість цього сказати просто «Добрий день» чи «Вітаю», здебільше реагують адекватно. 

«А ще тут не купиш смачної полуниці, яку тут трускавкою називають, і помідорів», — каже Вікторія, яка, вочевидь, дуже сумує за сонячною духмяною полуницею, яку на піщаному ґрунті вирощували на Лиманщині. 

Про щось схоже каже й Ольга Клименко, яка переїхала з Донецька до села Івано-Франківської області. 

«Так, вітання тут традиційне. А ще, якщо ти щось робиш, говорять: Боже помагай! — каже жінка. — В неділю ринки, магазини або взагалі не працюють, або починають торгувати з обіду. Бо усі йдуть на службу до церкви».

Вона зауважує, що, на щастя, тут ніхто не слухає російські пісні. Але якщо переселенці говорять російською мовою, намагаються розмову підтримати теж російською.

«Неймовірно роботящі люди, — каже Ольга. — Але, на жаль,  я раніше ніколи не бачила, щоб так багато пили горілку». 

Привітні кавомани, але без зайвих емоцій 

Подружжя Лілія та Едуард Зарубіни — лікарі з Маріуполя. Після важкої історії виживання в оточеному місті та небезпечної евакуації, вони опинилися на Закарпатті, де знайшли роботу та намагаються призвичаїтися до нових традицій і порядків. Чоловік чесно зізнається — виходить не завжди, бо подекуди йому не вистачає рідної східної прямоти у спілкуванні, а підкреслена позитивність та привітність закарпатців може здаватися не щирою. Але дещо в цьому має приємні відтінки. 

«Коли спілкуєшся з ними — у них все добре, навіть коли сльози на очах. Ніхто нікому не розповідає про погане, тільки про хороше, — пояснює пан Едуард. — Наприклад, завжди про дітей хваляться, хто чого досягнув, куди ходить, чим займається — пишаються дітьми, роблять усе, щоб вони були успішними. Складно не помітити, що тут дітей люблять до нестями, дуже їх балують. Практично не бачив, щоб їх сварили не те щоб били. Взагалі, дуже мало бачив сварок, особливо на вулицях та при людях».

Але при тому чоловік зізнається, що привітні ззовні закарпатці здаються йому достатньо замкнутими у спілкуванні з новими людьми. Мовляв, має пройти час, щоб вони змогли навіть просто розповісти щось про тутешнє життя. Також чоловіка дивує певна відстороненість людей, яка проявляється навіть просто під час пересування по вулицях.  

«Всі тримаються якогось власного маршруту, ніколи не зважать на те, що хтось пересувається поруч, — каже пан Едуард. — А ще, коли, наприклад, зустрічають знайомого. В нас люди зазвичай беруть за руку та відводять у бік, щоб не заважати іншим йти. Тут ні — де стали, там й спілкуються. Майже завжди просто посеред дороги. І усі обходять, ніхто не скаржиться і не просить посунутися, як було б у нас. Мовчать — і це мені теж дивує». 

Дружина Едуарда Лілія поділилася своїми спостереженнями, в яких відбивається її професія лікаря. 

«Було трошки ніяково, що при зустрічах і прощаннях люди тут обов’язково обіймаються. Загалом, закарпатці дуже гостинні, намагаються запропонувати все найкраще — кімнату, постіль, їжу. В родинах намагаються підтримувати один одного, сім’я для них — найважливіша. Також бережуть традиції: коли Різдво, ходять один до одного, посівають, концерти влаштовують. На Пасху всі йдуть до церкви обов’язково. На свята всі в вишиванках — і хлопці, і дівчата,- каже вона. — Їжа теж відмінна: закарпатський бограч — дуже смачно, він тут скрізь у хороших ресторанах. Тут майже усе копчене — сало, мʼясо, коптять багато. Смачно, але чи корисно… Також помітила, що кавʼярні скрізь. Усі запрошують на кавель поспілкуватися, в колективах є кава-машини, цей напій пʼють постійно. А ось чай — дуже рідко. А ще можу сказати, що люди в Закарпатті будують красиві великі будинки, а потім все життя на них працюють. І, на жаль, майже не займаються здоровʼям — бо нема коли…»

В ліс — по губи  

Олег та Людмила Шевцови не просто переїхали з Часів Яру до Хмельниччини, а перевезли туди разом з однодумцями хоспіс для самотніх покинутих людей, про яких піклувалися ще на Донеччині. Пан Олег — головний кухар, щодня проводить за приготуванням понад 12 годин. Тому подружжя в першу чергу поділилося, яким кулінарним особливостям вони здивувалися. 

«Наприклад, каша з молодого зеленого гарбуза тут роблять не просто з пшоном, а й зі шкварками на сметані, — розповідає чоловік. — Голубці завернуті в трикутник з пшеничною чи гречаною крупою  — з овочами, без м’яса!»

Людмила та Олег були спантеличені, що тут взагалі не знають, що таке окрошка, і не розуміють цієї страви. 

«При зверненні один до одного вони кажуть «Людка», «Надька», «Валька»… І це для них ласкаве звернення, — ділиться Людмила. — А ще ми дізналися багато нових слів, якими теж були здивовані. От, наприклад, губи  — це гриби. Тому похід в ліс по губи тут окрім нас, приїжджих, нікого не бентежить».

А ще вони згадують про калабаню — це так тут називають калюжу. Дивуються, що тут кажуть погрубішав, коли мають на увазі — погладшав. Потик — це дрова, пеца — піч для випікання хліба, шопа — сарай. 

«Є тут й специфічні традиційні кулінарні вироби — замотанці. Це дріжджовий рулет з начинкою, — пояснює пан Олег. — Наш звичайний холодець тут звуть — гижки. А взагалі, будь-який макаронний виріб у Сокільці — це тісто. Тож, на сніданок може бути тісто з м’ясом або тісто з сиром. На вечерю — тісто з молоком». 

Багатодітні сім’ї — норма 

Ганна Котельникова виїхала з Маріуполя до Луцька. Їй подобаються лучани, і про різницю, яку вона помічає і відчуває, вона розповідає як про цікавинки: це не добре й не погано, просто — як є. 

«Тут значно більше значення має релігія, багато культових споруд,буквально у кожному мікрорайоні. Що цікаво, різних видів — церкви, доми молитов, єговісти, церква сіону…. І люди ходять не тільки на свята (як в нас здебільше було), а на службу вечірню, в неділю багато дуже. Бачу, бо церква біля будинку просто, — ділиться Ганна. — Але я буваю й у віддалених районах області, ближче до кордону з Білоруссю, то в селах релігійних громад ще більше!»

Ганна помітила, що в місцевих родинах традиційно багато дітей: двоє — це стандартна мінімальна кількість, а багато хто має троє-четверо. 

«І це звичайні родини, якщо релігійні, то там й по 10 може бути! Є цілі села/ громади однієї віри, до речі, у лікарів часто проблеми з ними, бо не роблять щеплення дітям, — каже пані Ганна. —  А ще, при тому, що багато родин виїхало за кордон, діти зараз вчаться у дві зміни в школах! Мені здалося, що тут діти більше гуляють на вулиці: цілими днями лазять по деревах, в калюжах хлюпаються. Таке активне дитинство!»

Пані Ганна думає, що люди навіть в обласному центрі більше консервативні у справах цифровізації. Але, каже, може й помилятися, бо не має багато друзів серед місцевих. 

«Але по спілкуванню з родичами власниці квартири зрозуміла, що, наприклад, інтернет-банкінг для них взагалі темний ліс. Вони навіть бояться, щоб я скидала їм гроші на картку, бо так начебто в них їх вкрадуть, — зізнається жінка. — Якось спитала, як сплачують за квартиру- кажуть, ходять в банк. І, звісно, в інтернеті нічого не купують». 

Тож, Україна — велика країна, тому не дивно, що у різних її куточках побут та звички будуть відрізнятися. І хоч до цих відмінностей подекуди не просто призвичаїтися, інтеграція, яка зараз відбувається у різних громадах, має ознаки взаємозбагачення та розширення світогляду  — як у тих, хто приймає, так й у тих, хто переїхав.