Вже втретє День знань українська педагогічна та учнівська спільнота зустрічає в умовах великої війни. Багато вчителів та викладачів, як і їхні учні та студенти, були змушені покинути свої домівки. Деякі роблять це вже не вперше.Які непрості рішення доводиться приймати викладачам, щоб продовжувати бути корисними молоді — в історіях, які педагоги розповіли Донбас СОС.
Під час захисту диплома почався обстріл
Юрій Грицук з 2001 року є викладачем Донбаської національної академії будівництва і архітектури, і, як він каже, працює у кращому закладі вищої освіти в галузі будівництва в Донецькій області. Академія, як і пан Юрій, є двічі переміщеною – у 2014 році колектив переїхав до Краматорська, а з 2022 – за розпорядженням Донецької ВЦА заклад переміщений до Івано-Франківська.
«З 2014 року після переміщення наша академія почала свою розбудову в Краматорську. Ми зберегли її в українському правовому полі та, фактично, створювали новий навчальний заклад, — згадує Юрій Грицюк. — У нас з’явився власний корпус, який був відремонтований завдяки допомозі Чеського агентства розвитку (CzDA). Згодом – власний гуртожиток, який повністю був відремонтований і обладнаний за найсучаснішими стандартами».
Цей період став часом інтенсивного розвитку переміщеного закладу на новому місці — Краматорськ отримав яскравий осередок студентства, а академія — привітне місто, яке стало відчуватися рідним. Але, на жаль, розгорнутися на повну, як планувалося, не вийшло: з початку пандемії академія зіткнулася з викликами організації навчання в онлайн-режимі (власне, як і усі навчальні заклади). Повернутися до повноцінного навчання в відремонтованих сучасних авдиторіях так і не вдалося, хоча онлайн досвід став у пригоді. Після лютого 2022 року заклад продовжує працювати в онлайн-режимі, тому що студенти та викладачі знаходяться у різних регіонах і навіть країнах. Але, каже викладач, це не заважає забезпечувати якісне навчання за актуальними вимогами.
«У березні 2022 року я з родиною переїхав на Хмельниччину. Ми (а моя дружина – теж викладачка) продовжуємо працювати в наших закладах в онлайн-режимі. Долучаємось до зборів, які роблять місцеві громади, до іншої допомоги, яку можемо здійснити у вільний час», — каже викладач.
І згадує, що за ці понад два роки було безліч ситуації, коли війна втручалася в навчальний процес. Наприклад, під час захисту дипломного проєкту там, де перебувала здобувачка освіти, почався обстріл. І хоча вона знаходилася в укритті, це було дуже чутно навіть по інший бік екрану.
«Тож, комісії довелося психологічно підтримувати студентку, а не тільки слухати її виступ», — згадує пан Юрій.
Він вважає, що досвід перебування у фронтових регіонах та вимушеного переміщення, безумовно, впливає на психологічний стан — як студентів, так і викладачів.
«На жаль, кожен з нас — з тих, хто переїхав — має власний багаж досвіду і травм війни. Звісно, добре, якщо хтось виявився психологічно стійким, зміг опанувати проблеми та продовжити роботу, яку вдається суміщати з волонтерською діяльністю, — каже пан Юрій. — Але все одно: стосунки в системи викладач – здобувач або вчитель – учень завжди будуть залежати від двох сторін».
Ми разом прожили найскладніший період нашого життя
Марина Жванія — вчитель української мови та літератури, зарубіжної літератури. З 2017 року працювала в Бахмутській школі І-ІІІ ступенів №7, в якій у свій час й навчалася.
«Коли я прийшла працювати до школи, вона вже була повністю україномовною, що для мене було важливо», — каже пані Марина.
Молода вчителька прагнула «заразити» своїх учнів тією любов’ю до українського, яку мала сама. І робила це так, щоб діти не відчували примус, а тільки цікавість і задоволення. Вона, наприклад, організовувала літературні читання, ходила разом з учнями на українські фільми до кінотеатру і навіть завела сторінку у Тік-Ток, де читала вірші класиків та сучасників української літературі, а інколи — й свої. І їй вдалося зробити свій предмет цікавим для молоді — серед учнів з’явилося багато поціновувачів поезії й навіть є переможець міжнародного конкурсу з читання віршів Шевченка! Але головне — пані Марина зуміла виховати справжніх українців. Дехто з її випускників зараз захищає Батьківщину, а усі учні з родинами виїхали на вільну територію, коли почалися бої за Бахмут.
«Наша школа, одна з найстаріших навчальних закладів міста, зараз повністю зруйнована, — каже пані Марина. — Після повномасштабного вторгнення педагоги та учні роз’їхалися, а усі уроки й виховні заходи проходили в онлайн форматі».
Пані Марина зізнається, що особливої підтримки її учні потребували на самому початку великого вторгнення. Коли всі тільки почали виїжджати з Бахмута, діти були розгублені. І на уроках вони отримували підтримку своїх вчителів, а педагоги трималися за відчуття необхідності своїм учням.
«Нам всім потрібен був острівець, який тримав би нас всіх разом. Діти мали знати, що є людина, якій можна довіритись, на яку можна покластися. Людина, яку вони знають і якій довіряють, — емоційно каже вчителька. — Ми багато говорили про рідне місто, мріяли про повернення. Віра в перемогу давала нам сили рухатися далі, не опускати руки, бути сильними».
Увесь час вимушеного переміщення Марина Жванія працювала в рідній школі, але напередодні нового навчального року вирішила перейти до закладу, який розташований в місті, де вона тепер живе — там вона викладатиме офлайн.
«Мені складно було прийняти це рішення, розлучатися з рідною школою, колегами та дітьми. Ми разом прожили найскладніший період нашого життя, ми були, як одна родина і завжди підтримували один одного, — каже вчителька. — Але я розумію, що треба рухатися далі… І так, як було, вже не буде. Саме тому я вирішила піти до школи за місцем проживання».
У школярів, які залишаються в Краматорську, є тільки ми
Сталіна Чубенко почала працювати в Краматорську вчителем російської мови та літератури у далекому 1993 році. Викладала також Основи безпеки життєдіяльності, потім — Основи здоров’я. З початком російської агресії вчителька, хоч ще й викладала російську, свідомо збільшила роботу з національно-патріотичного виховання молоді серед власних учнів. Вона згадує проєкт «Напиши листа Герою» та волонтерський гурток «Вогники сердець». Постійно організовувала різні заходи для підтримки родин загиблих захисників, зустрічі з військовими й проведення спільних заходів. Попри трагедію у власній родині (влітку 2014 року її 16-річного сина Степана захопили, а потім вбили бойовики в селі під Донецьком), пані Сталіна продовжувала педагогічну діяльність та стала відомою громадською активісткою, до багатьох справ долучалися її учні.
«З 2022 року наш заклад працює в режимі онлайн, тому уроки проводжу з Полтави, викладаю тепер в нашій краматорській школі зарубіжну літературу та предмет Здоров’я, безпека та добробут, — каже пані Сталіна. — Зараз маю багато можливостей запрошувати на онлайн-зустрічі з учнями цікавих письменників, передавати відеозвернення від захисників».
Вчителька каже, що діти часто розповідають про ті міста, де зараз знаходяться, сумують за рідним Краматорськом. Є серед школярів й ті, хто втратив на війні батьків, хто сам потрапив під обстріли. Певна кількість з них й досі залишається в самому Краматорську — для них онлайн-навчання у рідній школі зі своїми вчителями — єдина можливість здобути освіту. А інколи й поговорити по складне й важливе…
«Ми потрібні нашим дітям. На мій погляд, ті, хто пройшов якесь випробування (вимушений переїзд, втрату), краще розуміються один з одним, — розмірковує пані Сталіна про виклики, з якими стикаються зараз педагоги. — Але, звісно, можливість налаштувати дітей на позитив і подальше життя залежить й від вміння учителя керувати своїми емоціями та володіння методиками надання психологічної допомоги».