Війна беззаперечно є найбільш травматичною подією для всіх українців. Життя майже кожної родини змінилося та продовжує змінюватися щодня: евакуація, повітряні тривоги, очікування рідних з фронту, загрози блекауту чи ядерної війни… Але попри темні часи завжди залишається надія на диво. Ба більше — завжди є можливість стати причетним до цих приємних подарунків долі. Ми у Донбас SOS записали три історії, які змушують тепло посміхатися та радіти за їх учасників.
Ялинка від “таємного Санти”
Ольга Усатюк разом з родиною зараз живе у Полтаві. А до повномасштабного вторгнення росії в Україну вони мешкали у місті Соледар, що на Донеччині.
— Я там працювала у школі педагогом-організатором. Але війна внесла свої корективи, — розповідає Ольга. — З березня разом з небайдужими мешканцями міста організували волонтерський центр в нашому місті, допомагали переселенцям з Попасної, Лисичанська, Сєвєродонецька: розселяли, одягали, просто вислуховували. Бо багато хто хотів виговоритися, щоб розповісти про той жах, який відбувався в їхньому місті.
Ольга зізнається, що навіть на секунду не змогла уявити, що це торкнеться її та сім’ї. І все їхнє життя зміниться на 360°.
— Вранці 16 травнями прокинулися від авіаудару, який був неподалік нашого дому. Разом з чоловіком вирішили евакуюватися у більш безпечне місце, щоб син не бачив тих страшних подій, — з сумом розповідає Ольга.
Її чоловік працює в ДСНС, тому вивіз родину і повернувся далі виконувати свою роботу. Ці важкі 4 місяці Ольга з сином не находили собі місце, дуже переживали за нього. Вона скаржиться, що дуже довго не могла ні на чому зосередитися, але розуміла, що життя продовжується і треба рухатися далі.
— З таким настроєм все виходило не так, як треба. Ще влітку почала шукати нове місце роботи, багато проходила співбесід, але результат був марним, — зізнається жінка.
А потім чоловіка перевели служити ближче до родини. І саме з цього моменту, каже Ольга, життя нарешті набирало сенсу. Її запросили працювати в міжнародну організацію Handicap international.
— Я зустрілася з дуже гарними людьми, які мене надихають рухатися вперед! Втративши все, що наживалося все життя, не потрібно опускати руки, треба знати, що життя одне і його потрібно прожити по максимуму, нести в маси добро, любов та гарні емоції, — впевнена жінка.
І ділиться дуже теплою історією, яка трапилася напередодні зимових свят. Її син Матвій у межах одного благодійного проєкту написав листа “таємному Санті”, де дуже просив ялинку на Новий рік. Кожного року її приносив додому батько, але зараз малий відчував брак святкового настрою — ні дома, ні традиційного батьківського подарунка, який він так любив прикрашати.
— У соціальній мережі йому відповіла дівчина — військова, яка зараз боронить саме наше місто Соледар, — розповідає Ольга. — А сама з Полтави, де зараз проживаємо ми. Вона пообіцяла виконати бажання малого!
На днях батько Ані, як звуть військову, привіз ялинку Матвію — з неймовірними прикрасами. Його радості не було межі, бо відбулося справжнє диво, якому посприяли чуйні серця простих українців. Особливо щемно було від того, що цей “таємний Санта” зараз боронить рідне місто малого Матвія. Він також не залишив свого благодійника без подарунка — передав Анні вишитий амулет з її ім’ям. Вся родина дуже сподівається на скору зустріч та ближче знайомство з Анею. Звісно, у рідному, вільному та мирному Соледарі.
Яблука та казкові єдинороги
В родині Ірини Яценко багато теплих історій, бо, каже жінка, вони вже двічі переселенці. Одна з них відбулася кілька років тому у лютому, коли вони тільки переїхали до Бахмуту з Макіївки.
— Моїй молодшій донці тоді було шість років. І їй ніяк не вдавалося у перші дні з кимось потоваришувати. Ми з чоловіком на роботі, а вона сумно бродить двором наших багатоповерхівок сама і тужить: за нами й за подружками, що у Макіївці залишились, — згадує Ірина. — Десь на третьому тижні, як ми переїхали, їду я з роботи. Стою на тролейбусній зупинці… Завірюха така, холодно… Дивлюся, поряд дівчинка стоїть років вісім. Худенька, взуття рване, ручки ховає у рукави. А я тільки купила яблук кілограм, червоних таких. Підійшла, ці яблука їй й віддала. Вона так трохи засоромилася, а потім зраділа і заскочила у тролейбус.
Ірина повернулася додому, а у дворі її зустріла щаслива донька з усмішкою до вух. А у руці… надкусане червоне яблуко. І кричить на весь двір: “Мамо, дивись, я подружку собі знайшла!” А поряд усміхаючись, із пакетом яблук, стоїть ця дівчинка із зупинки…
Ірина згадує, що різне потім серед дітей бувало у дворі, але ця дівчинка, Богдана, з її донькою завжди була поруч! Між собою можуть посваритися, але одна за одною — горою. Зараз, коли Ірина з дітьми виїхала, молодша Тая весь час тримала зв’язок із Богданою, переживала, що її батьки з Бахмута відмовлялися виїжджати. Телефонувала весь час татові, який залишився в місті, бо служить у територіальній обороні, і він у підвал їм привозив їжу, солодощі та ліхтарики.
— А днями виїхали. І Тая щаслива! Тримають зв’язок…
А ще в родині є історія про тварину. Точніше, про чотирьох тварин, одна з яких — лоша!
Ірина зізнається, що коли виїжджали із Бахмута 24 лютого, своїх тварин взяти одразу не змогли. Але домовилися на якийсь час з сусідками, щоб як тільки десь знайдеться житло — забрати. Кішечку взяла одна сусідка, котика — інша, а собака пішов із чоловіком на війну.
— Потім ми кішечку змогли забрати, собака теж “демобілізувався” за допомогою волонтерів. А от котика не вдавалося вивезти: сусідка так звикла до нього, що вмовляла мене його залишити. Але як ми могли не взяти?- каже Ірина.Коли родина вирішила вивезти речі з Бахмута, Ірина зателефонувала сусідці з проханням віддати кота. А та — ні в яку, водій машини теж категорично відмовляється його везти.
— Коротше, сльози самі…А кіт тим часом, коли речі вантажили, відчув рідний запах, зайшов у салон машини й ліг на мій одяг. Водій мені фотку зробив, не збереглася, шкода, — зітхає Ірина. — І каже: серце, мовляв, не витримує, привезу.
Картина була ще та: сусідка плаче, водій розчулений, власники на тому боці слухавки теж ридають. Але все вийшло напрочуд добре: без переноски, вперше у житті, кіт Мільйон їхав машиною через всю країну. За всю дорогу жодних із ним проблем не було. Приїхав і одразу до старшої дочки пішов на руки. Тож живуть зараз у неї всі…
— Донька зі мною поїхала до Польщі. А на другий день їй зателефонувала мама хлопця, повідомила, що він поранений під Миколаєвом. Тож, вона відразу повернулася в Україну, вони одружилися та живуть під Вінницею у селі, — каже Ірина.
І у доньки, окрім ще “бахмутських” домашніх улюбленців, є ще Фін — лоша — переселенець. Йому тільки чотири місяці. Так сталося, що влітку з-під Києва люди спішно розпродавали всю свою стайню майже задарма.
— Сум для них був — бо це справа життя. Мабуть, поїхати зібралися назавжди, — пояснює історію появлення Фіна у родині Ірина. — Моя старша у Макіївці кілька років займалася їздою верхи. Поки при окупації всіх коней не продали на ковбасу. У нас у Макіївці дуже багато приватних цехів було з виготовлення махана. Відтоді вона згасла до коней абсолютно. Ми й у приватну її возили до Донецька, поки не виїхали, й до Ізюму, й у Харкова знайшли. А вже все…
А тут, каже Ірина, побачила оголошення про продаж, вмовила батька купили. Сама його доглядає, нікому не довіряє.
— Одного разу відпустила його погуляти, то він набрав повну гриву реп’яхів. Вони збилися в купу на голові. Соня сміється, каже: “Тепер я знаю, звідки взялися казкові єдинороги!Довелося зробити модну стрижку, — сміється жінка.
Коти, що пережили окупацію
Ілля Суздалєв, керівник представництва телеканалу “Белсат” в Україні, тільки через деякий час зміг розповісти цю історію, яка ледь не стала трагедією. Але обернулася теплим дивом, який мружиться на його колінах, підставляючи спинку для лагідного чухання.
Ліна та Каштан — повноправні члени молодої родини, яка напередодні великої війни купила власну затишну квартирку в Ірпені. Облаштували так, щоб у ній було зручно господарям, їхньому нащадку Марку, що народився за рік до страшного лютого, і двом пухнастим, яких подружжя взяли з притулку. Один з них, Каштан, має особливість — після перенесеної хвороби у нього тільки одне око, але це геть не заважає йому бути бешкетником та улюбленцем родини.
Життя, здавалося б, налагоджувалося після постійних переїздів, які довелося пережити Іллі — через активну патріотичну позицію він влітку 2014 року був змушений виїхати з Донецька до Краматорська, а потім — до Києва. Але в перші дні повномасштабного вторгнення все полетіло шкереберть. Ілля вирішив відправити дружину з сином за кордон, де вже кілька років мешкала його мама. А сам мав повернутися додому, що продовжувати виконувати професійні обов’язки. Ключі від квартири та корм для тварин він передав сусідам — родина переселенців з Докучаєвська зголосилася підгодовувати тварин, бо нікуди не збиралася виїжджати.
— Зачиняючи двері квартири 24 лютого, вивозячи якнайдалі від цього жаху Яну і Марка, я пообіцяв цим трьом втупленим на мене очам, що я повернуся за ними, — каже Ілля. — І був впевнений, що максимум два дні — і я буду вдома.
Але до Ірпеня Ілля потрапив тільки після звільнення. Весь цей час він шукав можливість заїхати до міста. Писав купі волонтерів, що допомагали вивозити тварин, намагався зв’язатися з сусідами, які, як з’ясувалося, все ж виїхали 11 березня. І отримував багато хейту у соціальних мережах: мовляв, свою шкіру врятував, а тварин залишив на вірну смерть. І тільки близькі знали, як сильно родина переживала за Каштана та Ліну.
До Ірпеня Ілля потрапив у першій групі журналістів. На його сторінці в соціальній мережі з’явився допис, який змусив заплакати тих, хто слідкував за цією історією.
— Ці дві кудлаті тушки живі. Важко уявити, що пережили за майже півтора місяця вибухів у крайньому будинку Ірпеня, що з боку заходу російських окупантів до нашого міста. Зрозуміло, що люди більше й таке інше… Але…
Ліну він знайшов за шторою в кімнаті із закритими вибуховими хвилями дверима. Як мінімум тиждень вона була без води та їжі. Каштана Ілля подумки поховав, бо думав, що він вистрибнув у розбите вікно у стані стресу і загинув. Його ніде не було у квартирі…
— Але моя люба Яна була впевнена, що він живий. І коли я знову поїхав додому, то побачив, що миска з водою, яку залишив вчора, порожня. Виходить, він у квартирі. Але знайти його у 34 квадратних метрах виявилося непросто.
Каштан забився під ванну. Причому його було неможливо побачити навіть на відео із засунутого під ванну телефону. Але коли розтрощили плитку, він був там!
— Витягували удвох. Силища збереглася ого-го!- жартує Ілля, обіймаючи свого улюбленого особливого кота. — Дякую, що дочекалися, пухнасті!
Потім був період евакуації в Чернівецьку область, ремонт пошкодженої квартири, повернення додому. Але вже разом. І це вже зовсім інша тепла історія…