Щоб створити комфортні та демократичні спільноти на деокупованих територіях недостатньо просто звільнити землі. Відродження та розвиток зокрема може залежати від повернення туди активного прошарку населення.
Яке суспільство сформувалося на окупованих територіях за десять років незаконного захоплення, ми можемо тільки припускати. Більш-менш об’єктивні соціологічні дослідження на цій території неможливі, а інформація, яка доходить звідти, щиро здобрена пропагандою та навряд чи може послуговувати якісному аналізу. Але ми вже зараз можемо констатувати, що в окупації майже не залишилося активного прошарку громадянського суспільства, як-то незалежних журналістів, політичних та громадських активістів, священиків та вірян неканонічних для окупантів церков, представників ЛГБТ+ спільнот. І саме ці зміни варто мати на увазі, плануючи реінтеграцію деокупованих територій. Зокрема — необхідність створення умов для повернення цих груп у рідні міста та села, щоб вони могли стати рушіями розвитку.
На щорічному “Фестивалі думок”, що пройшов в останній день вересня у Києві дискутували, як впливає насильницьке витіснення громадянських активістів на демографію окупованих територій і що з цим робити після деокупації. Фахівці Благодійного фонду “Восток SOS” презентували дослідження, в якому з’ясували, що це явище було масовим і систематичним та призвело до демографічних змін. І з точки юридичної точки зору однозначно розглядається як порушення міжнародного гуманітарного права.
“Активіст – це завжди реакція на події. Чому їх переслідують? Тому що це — пасіонарії, які вказують іншим шляхом, на яких багато хто орієнтується, вони є лідерами. Тому ми — перший об’єкт для знищення”, — пояснює Аріф Багіров, волонтер з Сєверодонецька, історію переслідування якого також записано у рамках дослідження.
Наталія Каплун – координаторка напряму документування та аналітикиня БФ “Восток SOS” пояснила, що їм вдалося проаналізувати 137 кейсів утисків активістів та журналістів з Донеччини та Луганщини від 2014 року. Завдяки цьому аналізу вони можуть говорити про певні тенденції зокрема й на окупованій території.
“Розумієте, ці люди вирвалися з-під прицілу: вони адресно переслідувалися та отримували особисті погрози, їх викрадали, забирали на підвали, що для багатьох закінчувалися побоями та катуваннями. Врешті-решт напади на таких людей призвели до того, що більше з них виїхали, причому не самі, а разом зі своїми родинами, — пояснює пані Наталя, — Ми підрахували кількість людей, що виїхали, і зробили висновки: масштаб настільки великий, що це спричинило навіть зміну в демографії областей. Ми можемо казати, що відбувався злочин проти людяності, який вимагає значно більших зусиль організації, що відповідають за вивчення та запобігання переслідування. Спеціаліст, якого ми залучили для аналізу цифр, котрі отримали, каже про ланцюгову реакцію — на факт переслідування однієї особи припадає понад 10 людей, які виїхали під впливом цього факту. Це ми й намагалися аналізувати, враховуючи не тільки родину тих, хто зазнав переслідувань, а й так звані “непрямі жертви”. Йдеться на разі про фактичну зміну демографії, а не поодинокі випадки виїзду громадян. На загальне населення двох областей, яке на 2014 рік становило близько 4 мільйонів людей, від 60 до 100 тисяч були змушені виїхати саме через переслідування або побоювання цього”.
Аналітикиня пояснює, що протягом цих років траплялися не напади окремих військових командирів або очільників незаконних формувань, до переслідування залучалася велика кількість людей, а після 2015 року на окупованій території створилось так зване законодавство, згідно з яким переслідування проукраїнських активістів відбувалося на основі різних “підзаконних актів”, з залученням окупаційних структур, таких як МДБ та ФСБ.
“У квітні 2014 році ми організували флешмоб: патріотичні активісти мали зустрітися, заспівати гімн та розійтись. І цей день у Сєверодонецьку став днем великого побиття, бо привезли “антимайданівців” дуже-дуже багато, кілька автобусів їх було. І нас люто побили, мені, звичайно, теж досталося. Тоді вже я особисто і мої друзі зрозуміли, що вже пролилася кров, і треба бути готовими до всього — ми готові були стати під приціл за свою свободу. А коли почалася окупація міста, обстріляли наш офіс і сказали: зараз з вами буде інша розмова. Знаходитись в Сєверодонецьку вже було, по-перше, небезпечно, а головне — не було сенсу, бо тоді ми не готові були до будь-якої партизанської боротьби, — згадує Аріф Багіров часи першої окупації рідного міста, коли він був змушений виїхати з нього до звільнення. — А вже у 2022 році в окупантів був готовий список людей, які перші на ліквідацію. Я там, звичайно ж, був в топі. І зараз йшлося саме про ліквідацію — ніяких підвалів, погроз. Фільтрація, якщо хоч щось не подобається — ліквідація прямо на блокпості. Переслідування, бачите, вони у різні часи мають різний характер”.
Аріф Багіров є відомим краєзнавцем, тому, мабуть, був небажаним на території, що окупується. І він, людина геть не військова, дійсно, дуже ризикував, залишаючись у Сєверодонецьку майже до останнього. Чоловік багато років вивчав бельгійську архітектурну спадщину регіону, і у своїх нотатках фіксував, як руйнуються пам’ятки, котрі пережили Другу світову війну. Як волонтер він займався практичною допомогою мешканцям міста — організовував зокрема евакуацію маломобільних людей. Зрозумівши, що часу більше немає, він виїхав з Сєверодонецька власним велосипедом, доїхавши до Бахмута, який на той момент був під контролем України.
“У серпні 2014 року я повернувся, бо місто звільнили 22 липня. Сєверодонецьк, звісно, не був тоді таким пошкодженим, як зараз, — каже Аріф. — Що я зараз бачу щодо умов для повернення активістів після звільнення? Згоден, що поки держава ще не створила ті умови, в яких буде цікаво, комфортно працювати після повернення на деокуповані території. Тобто, активісти поїдуть на деокуповані території, як це було усі роки після 2014 на Луганщині, наприклад. Але якби їм створили гідні умови, то вони, мабуть, і залишилися б на рік-другий або назавжди. Я обіцяю займатися усім, як і займався. А які будуть створені умови, будемо дивитись, допомагати державі”.
Тож, про необхідність вже зараз планувати, як створити умови для повернення громадських активістів на деокуповані території, говорили усі спікери та гості дискусії. Бо обговорення будь-якої стратегії реінтеграції неможливе без урахування цього аспекту демографічного вигину — будь-яке суспільство без пасіонаріїв, яких штучно змусили виїхати, не буде успішним у плані розбудови та розвитку. А для того, щоб цю нішу на деокупованих територіях заповнили ті, хто має можливість нести ідеї демократичного суспільства та патріотичного спрямування, Україні прийдеться розв’язувати дуже непрості проблеми.
Це й безпекове питання, яке пов’язане, в першу чергу, з гарантією унеможливлення переслідування чи погроз активістам. Бо негативний досвід, який пережили більшість з них, не завжди сприяє бажанню повернутися у місця, де люди зазнавали утисків.
Успішна інтеграція активістів, що виїхали, на нових місцях, з одного боку, дуже позитивна тенденція, але масове повернення людей туди, де вони не буди понад десять років, під великим сумнівом. І тому державна стратегія залучення таких активістів до відновлення повноцінного громадянського суспільства на деокупованих територіях має бути дуже потужною, якщо не сказати агресивною — зі створенням розгалуженої системи підтримки громадських рухів.
Також, відмічали учасники дискусії, важливо гарантувати справедливе покарання тим, хто вчиняв тиск та переслідував, і визнання їх винними як на локальному, так і на міжнародному рівні. Без задовільнення цього запиту більшість активістів не готові повертатися додому, щоб розбудовувати суспільство, якщо їхні кати не понесли законну відповідальність. Це є чи не найважчим завданням — бо такі процеси зазвичай тривають роками й навіть десятиріччями. Але для виконання цього завдання саме документування злочинів відіграє важливу роль. І, як це б не звучало дивним, сприяє створенню умов для наповнення звільнених земель активним та населенням, яке прагне розвивати демократичне суспільство.