В українській армії зараз воюють представники усіх регіонів, віку та професій. Звісно, до захисту Батьківщини долучилися й ті, хто має активну громадянську позицію, багато років веде волонтерську чи правозахисну роботу. На жаль, серед них є ті, хто поклав своє життя за свободу України. Так, 18 грудня 2022 року у Білогорівці на Луганщині загинув активіст громадянського спротиву російській окупації Криму Геннадій Афанасьєв, котрий з 24 лютого служив у складу 130 батальйону ТРО 241 бригади. Євген Шибалов, волонтер з Донецька, відомий участю в громадській організації “Відповідальні громадяни”, під час бою потрапив у полон і був звільнений під час обміну наприкінці минулого року. А керівник проєкту “Без кордонів” Максим Буткевич й досі, з червня 2022 року, знаходиться у полоні.
Про власний досвід переходу з громадського сектору у сферу військового захисту країни, Донбас SOS розповіли активісти з різних регіонів України.
Володимир Єлець, ГО “Твоє нове місто”, м. Торецьк, Донеччина
Волонтер та громадський активіст з першого дня повномасштабного вторгнення служить у роті тероборони Бахмутського району.
Єлець зізнається, що з 2014 року відчув потребу долучитися до змін у рідному місті. Поступово Володимир став одним з найпринциповіших активістів області. А у 2018 році він разом з друзями підписав контракт як члени тероборони. І вже 16 лютого 2022 року вони прийшли до військкомату Торецька — бо було відчуття великого загострення. Але їм пояснили, що за алгоритмом чоловіки мають самостійно дістатися Бахмута, де й комплектувалася територіальна оборона району.
— Зараз у теробороні району багато людей з Торецька — понад півсотні. Є серед них шахтарі, які ще кілька років тому були налаштовані щодо України демонстративно нейтрально, якщо не негативно, — каже Володимир.
Під час одного з обстрілів Володимир отримав травму, був змушений лікуватися у шпиталі. Він згадує, що у тому бою загинув один з його друзів, з яким разом йшли на службу. Загалом тоді тільки за тиждень на позиції ТРО прилетіло більше тисячі снарядів. Єлець каже, що вони навіть порахували: на кожного — понад 40 снарядів.
Володимир навіть на фронті є формальним головою Торецької приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини, яка зараз документує воєнні злочини. Хоча, через небезпеку, приймальню у Торецьку довелося зачинити, але юристи працюють онлайн та телефоном. Також він вважає, що досвід громадського активізму
— А “Твоє нове місто” з початку роботи завжди займалася волонтерською допомогою ЗСУ. Звісно, були тісні стосунки зі збройниками. Також ГО активно позиціонувала себе як патріотична спільнота. Тож, не бачу нічого дивного у тому, що з перших днів повномасштабного наступу росії усі члени організації активно долучилися до захисту Батьківщини. Хто взяв в руки зброю, інші є потужними волонтерами, — каже Єлець — Чи повернуся я до громадської діяльності після перемоги… Навіть ще не думав про це. Мабуть, інакше не зможу. Хоча не виключаю, що зміню формат.
Леся Литвинова, БФ “Свої”, м. Київ
Ще у 2014-го Леся Литвинова (Олександра Коваль) створила найпотужніший у столиці волонтерський центр — “Фролівська 9/11”. Тисячі переселенців, котрі виїхали з Донеччини та Луганщини, знаходили там не тільки допомогу речами чи продуктами, а й різноманітну підтримку — від пошуку житла до працевлаштування. Пізніше благодійний фонд “Свої”, однією з ініціаторок якого стала Леся, звалив на себе найскладнішу та неорганізовану медичну сферу — допомогу паліативним пацієнтам. Під час пандемії її фонд також надавав кисневі концентратори хворим на коронавірус.
У Леся п’ять дітей — дві дорослі доньки, 13-річний син Віталій, донька Варвара, яка з народження “волонтерила” з мамою на Фролівській, і дворічна Соломійка, котра свою “громадську діяльність” почала з чергування на складі з кисневими концентратами.
— Рішення йти до армії ніяк не було пов’язано з роботою у благодійному фонді. Це був відчай, бо так сталося, що мої діти в перший день великої війни залишились без мене, а на другий вже були на окупованій території, — пояснює Леся.
Як і багато киян, Леся була впевнена, що найбільша небезпека для дітей була у столиці. Тому родина зібралася у будинку між Димером і Гостомелем, а сама Леся повернулася в Київ — у справах фонду. Три тижні рідні залишалися в окупації, вийти звідти цілими вдалося дивом. Це стало додатковим стимулом помститися окупантам, каже Леся.
Тому вона разом з чоловіком Владиславом, який теж не мав військового досвіду, 25 лютого пішли до військкомату. Потрапили до 207 батальйону тероборони ЗСУ. Спочатку у стрілковому взводі, потім стали саперами. А нещодавно Леся написала на своїй сторінці у ФБ, що отримала сертифікацію медика — тепер вона трохи дотична до того, чим займалася у цивільному житті: “Тому, завдяки купі людей, які допомогли, тепер у нас є навчений за протоколом ТССС медик. Чудово, коли командир не заперечує проти додаткового навчання. Чудово, коли вдається потрапити на найкращій із чинних курсів. Чудово, коли вдається скласти іспит, хоча був впевнений, що «куди тобі без медичної освіти намагатись». Чудово, коли починаєш складати свій перший медичний наплічник і розумієш, що в тебе не просто все є, а ще трошечки більше”.
Вона ще досі дивується, що на вітання з Днем захисника, їй відповідають «навзаєм». Майже не бачить своїх дітей, але сподівається, що своєю службою допоможе забезпечити їм гарне майбутнє у вільній Україні. І каже, що її досвід останніх восьми років — корисний й на війні:
— Допомагає. Наприклад, в частині організації процесів та розподілі ресурсів. У моєму підрозділі ми дуже швидко запровадили традицію з кожної зарплатні складати в суспільний гаманець фіксовану суму. Такий собі внутрішній фонд, який дозволяє не турбувати нікого з поточними проблемами, — зізнається Леся Литвинова.
Станіслав Федорчук, ГО Українська народна рада Донеччини та Луганщини, м. Донецьк- Київ
Станіслав Федорчук — знаний політолог та історик, родом з Донецька. Він — один з ініціаторів різноманітних патріотичних акцій, учасник донецького Євромайдану. Вже після переселення через окупацію рідного міста продовжив потужну просвітницьку та волонтерську діяльність як голова Української народної ради Донеччини та Луганщини. С лютого 2022 року — військовий на позивний “Стан” 4-та бригади оперативного призначення НГУ.
На жаль, через стан здоров’я у січні Станіслав був змушений закінчити службу. За рішенням військово-лікарської комісії, звільнений та виключений з переліку військовозобовʼязаних.
— Сумно, що здоровʼя вистачило на такий короткий період, але залишитися вдома в такий час не міг, — написав він на своїй сторінці в ФБ.- Навіть таке коротке перебування в Силах оборони України вчить, що завжди треба бути собою і розраховувати на сили, які є. Я ніколи не був повноцінним штурмовиком або “рексом”, виконував функції у тиловій службі в Донецькій області. Головне для мене, це оцінка моєї служби з боку побратимів. Хочеться вірити, що зумів справитися з усім гідно.
Станіслав каже, що участь у війні — це усвідомлений вибір. Бо з початку операції окупації Криму не стояв осторонь, перші три роки війни активно займався волонтерською діяльністю.
— Не тільки тому, що міг, а насамперед тому, що стояти осторонь було ані емоційно, ані фізично неможливо. Надто багато стояло і стоїть на терезах війни, — розповідає Станіслав. — Зрештою, в нашій громадській організації, яка обʼєднує активістів Євромайдану з Донеччини та Луганщини, волонтерів та військових добровольців, була чітка програмова позиція щодо війни.
Станіслав згадує, що з початком другої кампанії в лютому 2022 року, члени Правління організації за виключенням одного — стали до лав Сил оборони України. Для Саїда Ісмагілова, науковця та муфтія це стало першим досвідом участі в війні, а Віталій Овчаренко, Володимир Шилов вже вдруге пішли добровольцями на захист України. Голова відокремленого підрозділу нашої організації у Львові, Олег Курський загинув у бою з окупантами на Херсонщині.
— Чимало прихильників та членів організації стали волонтерами та добровольцями, спочатку у теробороні, а згодом у лавах Сил оборони. Громадська діяльність в часі війни достатньо обмежена, будувати якісь стратегічні плани практично неможливо. Однак, ми як автори одного з перших законопроєктів по боротьби з колабораціонізмом, будемо й надалі фокусуватися на цьому питанні. Не може бути компромісів з активними співучасниками війни. Громадське та політичне життя наразі на паузі. Тому очікувати на якусь активність поза волонтерством та безпосередньою участю у обороні України для нашої спільноти — не варто, — пояснює Станіслав.
Віталій Овчаренко, Інформаційний центр «Майдан Моніторинг», ГО Українська народна рада Донеччини та Луганщини, м. Лиман — Донецьк — Київ
Віталій стверджує, що багато років наполегливої праці в громадському секторі ніяк не вплинуло на рішення піти до військкомату. Каже, можливо, когось цей статус спонукає чи зобов’язує, але він пішов би у будь-якому випадку.
— Зараз, під час повномасштабного вторгнення, вже не йдеться про те, що хтось був більш активним, а хтось менше. Бо ще у 2014 році добровольці сприймалися як ті, хто проявляє винятковий патріотизм. А тепер очевидно, що захист країни — справа не тільки громадських активістів чи діячів. І я бачу, що воно так і є. Бо зараз пішли навіть ті, хто на початку війни були протилежної думки, — зізнається Віталій.
У перший день атак по всій території України Віталій був у Сєверодонецьку — по роботі. А мобілізувався з Києва, через оболонський військкомат. Вже 27 лютого неофіційно брав участь у бойових діях. Він згадує, що певний час воював без офіційного статусу.
— Оформлювати всі папери було не на часі, а потреба в захисті територіальної цілісності України — вкрай термінова. Дали зброю, завдання, сказали — будуть проблеми, телефонуйте.
І тільки через місяць Віталій став офіційно воїном саме тієї структури, в якій воював з початком нового етапу війни — ССО у підрозділі ЗСУ. Звільняв Ірпінь, Бучу, Чернігівську область, був серед оборонців Бахмуту та Лиману. А там, до речі, залишалася батьківська хата: хоч Віталій і вважає, що як особистість він сформувався у Донецьку, перші роки його життя пройшли саме у Лимані. Вже після звільнення міста він побачив сліди “руського міра” — у його будинку “гостювали” представник підрозділу “Тайфун”, котрий складається з колаборантів з Донецька.
— А от мій досвід волонтерства та активізму дуже знадобився — наприклад, в організації процесів, — каже Овчаренко — А ще допомогло, що довгий час був футбольним фанатом. Бо маю відмінні практичні навички та знання, як поводитися у незнайомому чоловічому колективі, розумію, як його організувати, приймаю, що всі люди різні. А ще — у пошуку якогось специфічного обладнання, у знайомствах, які здобувалися під час громадської діяльності.
Віталій зізнається, що для нього не проблема знайти щось через знайомих, бо багато громадських активістів зараз займаються волонтерством. Тому часто достатньо їм написати про потреби підрозділу. І він ще не мав потреби, наприклад, викладати свої картки чи рахунки, бо завжди є до кого звернутися.
Він каже: поруч з ним на фронті багато активістів різного рівня. І говорить про тенденцію: насправді, за ці роки в Україні з’явилося дуже багато небайдужих активних людей — чи не в кожному селі є активіст, волонтер. Але багато людей просто не акцентують, що це і є здоровий активізм. А коли починаєш спілкуватися, то все очевидно — саме так виглядає нормальний локальний активіст.
— Мабуть, до громадської діяльності після перемоги повернуся. Але не такому рівні — менше. Трошки зосереджуся на власному житті. Бо хочеться й для себе пожити…